Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
105 років тому, 14 листопада 1918 року, в Україні розпочалося повстання проти гетьмана Павла Скоропадського під проводом Директорії. Спричинене соціально-економічною та національною політикою гетьманського уряду й уможливлене поразкою Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні, воно набуло додаткового поштовху внаслідок спроби гетьмана відмовитись від державної незалежності України і проголосити федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою росією.
Останнім зрадницьким актом генерала-гетьмана П. Скоропадського про скасування самостійности Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення. Сформований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли він не встане рішуче й до останнього чоловіка в оборону свого життя. (Володимир Винниченко. Відродження нації. Ч. ІІІ. Київ; Відень, 1920. С. 111).
Причини повстання проти влади гетьмана на чолі з Директорією визрівали від самого моменту приходу Павла Скоропадського до влади — 29 квітня 1918 року. Економічна й соціальна політика, скерована насамперед на реалізацію прав та інтересів великих землевласників та власників підприємств, не знаходила підтримки серед селянства, робітників та національно орієнтованої й прихильної до ідей соціалізму української інтелігенції. Додатковим подразником для останньої стало відсторонення від влади та залучення Павлом Скоропадським до державних структур колишніх царських урядовців, які дедалі виразніше виявляли проросійські настрої і бажання використати Україну як плацдарм для боротьби з більшовиками і відновлення єдиної й неділимої російської держави.
Попри масове невдоволення українців гетьманським урядом, розгортання повстанського руху та діяльності напівпідпільних осередків, успішний виступ проти влади гетьмана був неможливим, доки Павло Скоропадський спирався на підтримку військ Німеччини та Австро-Угорщини, які перебували на території України. Вікно можливостей для збройного антигетьманського виступу відкрила зафіксована 11 листопада 1918 року поразка держав Четверного союзу, внаслідок якої німецькі й австро-угорські війська мусили покинути українську територію. Втрата Павлом Скоропадським головної підтримки дозволила опозиційним силам розгорнути прискорену підготовку до повстання проти гетьмана й закликати народ виступити проти його влади з метою відновлення Української Народної Республіки.
Вночі з 13 на 14 листопада у Києві було створено Директорію на чолі з Володимиром Винниченком — тимчасовий революційний орган, який мав очолити повстання проти гетьмана і тимчасово перебрати владу. Саме в цей момент Павло Скоропадський, який шукав будь-які можливі способи зберегти у своїх руках стрімко вислизаючу владу, припустився однієї із найбільших своїх помилок — видав грамоту про майбутнє входження України до складу оновленої федеративної небільшовицької росії, яка фактично означала відмову від української незалежності.
На інших початках, на принципах федеративних, повинна бути відновлена давня могутність всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю і в її межах вперше вільно одвели дух всі принижені і пригноблені большевицьким деспотизмом громадяне бувшої росії. … Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої росії. (З Грамоти Гетьмана Павла Скоропадського до всіх українських громадян та козаків, 14 листопада 1918 року).
Видавши 14 листопада 1918 року «Грамоту Гетьмана Павла Скоропадського до всіх українських громадян та козаків», відому також під назвою «Федеративна Грамота», гетьман вчинив більше, ніж злочин проти української держави — він припустився помилки, що стала для нього фатальною. Особливо критично вона увиразнювалась на тлі «Тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», ухваленого напередодні, 13 листопада 1918 року, Українською Національною Радою у Львові. Тоді, коли на заході України творилась нова незалежна українська держава — Західно-Українська Народна Республіка, гетьман добровільно зрікався вже існуючої української суверенної державності на Наддніпрянщині.
На цьому тлі доленосним видається той факт, що основною ударною силою військ Директорії став дислокований у Білій Церкві Окремий загін Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Сформоване з українців з Галичини та Буковини, колишніх військовополонених з австро-угорської армії, це збройне формування становили бійці, які були послідовними прихильниками творення незалежної української держави з перспективою об’єднання в її межах усіх українських етнічних земель.
Декляруючи урядові Української Держави бажання знову творити Січове Стрілецтво й я сам спершу, а пізніше делєґація Січових Стрільців з Білої Церкви, заявили й виразно це підкреслювали, що Січові Стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійної і від нікого незалежної української державности. … Виступивши в листопаді 1918 р. проти Гетьмана, Січові Стрільці залишились вірними своїй деклярації — звільнив нас від вірности Скоропадському його Універсал про федерацію з Росією. (Євген Коновалець. Причинки до історії української революції. Прага, 1928. С. 10).
Позиція Січових Стрільців була добре відома в урядових колах гетьманату, тож їхня реакція на «Федеративну Грамоту» Павла Скоропадського була цілком передбачуваною й очікуваною, однак, невідомо, чи не лишились би вони нейтральними у разі, якщо би гетьман не виступив з ініціативою відмови від незалежної української держави. Так Павло Скоропадський власними діями спонукав бійців боєздатного і високомотивованого військового підрозділу виступити на боці повстанців і підтримати Директорію.
18 листопада 1918 року у вирішальному бою під Мотовилівкою Окремий загін Січових Стрільців розбив вірні гетьману формування у бою поблизу залізничної станції Мотовилівка між Фастовом і Васильковим. Потому почалось формування Осадного корпусу під командуванням отамана Євгена Коновальця для облоги столиці. З німецьким командуванням вдалось досягти угоди про нейтралітет, за умовами якої німецькі війська відмовлялись втручатись у внутрішньоукраїнські справи і захищати владу гетьмана. Це визначило поразку Павла Скоропадського в боротьбі за владу.
читайте також:
Водночас досягнуті до кінця листопада успіхи забезпечили Директорії тверді позиції, дозволили їй провести переговори з представниками ЗУНР й укласти 1 грудня 1918 року у Фастові Передвступний договір про Злуку між Українською Народною Республікою і Західно-Українською Народною Республікою. Так розпочате 14 листопада 1918 року повстання проти гетьмана Павла Скоропадського відвернуло Україну від росії і створило умови для з’єдинення двох українських республік. Остаточне оформлення об’єднання УНР та ЗУНР в єдину українську державу відбулося під час проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року.
Ілюстрації з відкритих джерел
