Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Сьогодні українські новинарні сайти сповнені коротких повідомлень про те, що 2 жовтня 1918 року гетьман Української Держави Павло Скоропадський розпочав формування української національної гвардії. Справді, саме цього дня 105 років тому Рада Міністрів Української Держави ухвалила асигнувати військовому міністру аванс у сумі 5 мільйонів карбованців для створення нових частин спеціального призначення.
ПОСТАНОВИЛИ: а) Ассигновать в распоряжение военного министра аванс в размере 5.000.000 карб. на формирование новых частей специального назначения. б) Поручить военному министру порядок формирования названных частей выработать по соглашению с министром внутренних дел. (Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). Документи і матеріали: у двох томах. Т. 1. К., 2015. С. 316).
Разом з тим, фактичне формування гвардійських збройних частин за Української Держави почалося значно раніше, вже влітку 1918 року. Найвідомішою із них стала Сердюцька дивізія, яку Павло Скоропадський розглядав як власну гетьманську гвардію. В основу комплектування дивізії було покладено соціальний принцип — служити в ній повинні були представники заможного українського селянства.
У документах зазначалось, що «козаки для укомплектування Сердюцької Гетьманської дивізії вибираються … виключно із сімейств землевласників-хліборобів, що мають більшу кількість землі». На думку Павла Скоропадського, це дозволяло вберегти бійців дивізії від революційних настроїв та більшовицької пропаганди, яку б вони не сприймали.
Козаки повинні бути набрані з селян-хліборобів, що мають велике земельне господарство, причому, сини хліборобів, що призиваються, обов’язково повинні відповідати умові невідлучного проживання в своїх сім’ях і в жодному разі не бути в цей час на заробітках в містах чи містечках; всі вони мають бути українцями, православними. (Зі «Статуту про комплектування війська Сердюків Української Держави й відбування служби в ньому»).
У спогадах гетьман писав, що комплектування особового складу дивізії вихідцями із заможного українського селянства було єдиним засобом «убезпечити себе від більшовизму». Судячи з усього, такий підхід до комплектування дозволяв гетьманові сподіватися на те, що сердюків можна буде застосувати не лише як регулярну частину збройних сил проти зовнішнього ворога, але й для протидії внутрішнім ворогам гетьманської влади у разі, якщо ті почнуть збройний виступ. З огляду на це не дивно, що вже з кінця серпня 1918 року німецьке командування почало залучати сердюків до придушення виступів проти гетьманської влади.
Утім, завершити формування Сердюцької дивізії гетьманові так і не вдалося, бо селяни не виявляли значного бажання служити у війську. Впродовж кінця липня — середини серпня 1918 року по всіх губерніях України стати добровольцями до її лав зголосились лише 981 чоловік, усіх інших залучали за набором. Довести чисельність сердюків до запланованої не спромоглися, що змусило військового міністра оголосити на 30 вересня призов другої черги новобранців.
«Прокид національного обов’язку громадянина, повинного захищати рідний край від ворогів, відсутній, на військову службу дивляться взагалі незичливо», — цитує історик Олександр Тимощук відомості мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу щодо Київської та Волинської губерній за 27 липня 1918 року. Невдачі в комплектуванні Сердюцької дивізії визнавав у спогадах і сам Павло Скоропадський:
…по опыту Сердюцкой дивизии, этот способ комплектования новобранцев у нас в конце концов вряд ли принес бы существенную пользу, как это и оказалось впоследствии. Дело в том, что мало есть людей, в двадцать лет обладающих какой-нибудь собственностью, а если родители их состоятельны, то это еще не значит, что дети не подвергнутся заразе большевизма. По крайней мере, командиры полков Сердюцкой дивизии мне об этом говорили, указывая на целый ряд примеров. (Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 — грудень 1918). Київ — Філадельфія, 1995. С. 186).
Давалося взнаки поєднання багатьох чинників — насамперед суспільної втоми від Першої світової війни та негативного ставлення до військової служби, яку за звичкою служби у російській армії сприймали як примус до захисту чужих інтересів, а не як оборону власної держави. Вагоме значення мала і соціальна політика Павла Скоропадського, яку навіть заможне українське селянство не сприймало позитивно.
Невдача з формуванням Сердюцької дивізії як дієвої частини змусила гетьмана та його уряд шукати інші варіанти створення національної гвардії. Кроком до цього стала постанова Ради Міністрів Української Держави від 2 жовтня 1918 року про асигнування військовому міністру 5 млн крб для створення нових частин спеціального призначення, порядок комплектування яких слід було розробити спільно з міністром внутрішніх справ.
Утім, жодних реальних здобутків у формуванні національної гвардії гетьманському уряду досягти не вдалося, хоча Павло Скоропадський і намагався у жовтні 1918 року вживати заходів до відродження українського козацтва. Соціальна і національна політика Павла Скоропадського, особливо після його відкритої відмови від державної незалежності України і виступу за створення у майбутньому федерації з небільшовицькою росією, коштували йому влади. Вже у середині листопада вибухнуло антигетьманське повстання, і через місяць, 14 грудня 1918 року, гетьман зрікся влади і виїхав до Німеччини.
Історичний досвід вкотре засвідчив, що створити національну гвардію й загалом національні збройні сили можна лише в державі, яку громадяни вважають власною і готові боронити не з примусу, а з власних твердих патріотичних переконань.
