На ці запитання відповіді надав військовий експерт Петро Черник. Американці з Талібаном вели переговори понад рік — Процес пошуку формули виходу із цієї фази почався….
Тараса ще й досі чекають на цивільній роботі в транспортній авіакомпанії, де він вже понад 10 років працював пілотом Мі-8 на комерційних рейсах. Якраз 25 лютого 2022-го він мав летіти до Африки в робоче відрядження. Проте того дня замість далекого теплого материка чоловік прибув до Територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а наступного — до однієї з авіаційних частин Повітряних Сил ЗСУ. Відтоді Тарас здійснив понад 300 спеціальних і бойових вильотів, випустив по ворогу близько 2000 ракет, знищив не одну сотню окупантів та одиниць ворожої техніки, тим самим рятуючи життя українській піхоті та мирним жителям. На початку великої війни екіпаж Мі-8 дивом вцілів під шквальним обстрілом «Градів» противника, а сьогодні на нього полюють російські ДРГ на тимчасово окупованій території та «Сушки» — у небі. Проте завдяки високому професіоналізму, витримці та сміливості командира екіпаж Повітряних Сил і далі успішно виконує бойові завдання із захисту рідної землі. А сам Тарас став повним кавалером ордена «За мужність».
Авіацією Тарас зацікавився ще в дитинстві. Пригадує, як захоплювався авіамоделюванням — складав моделі літаків і гелікоптерів. Після завершення навчання у школі із золотою медаллю хлопець планував вступити до Кременчуцького льотного коледжу, мав можливість потрапити туди без вступних іспитів. Проте знайомий військовий розказав про Харківський інститут льотчиків ВПС України (сьогодні — ХНУПС ім. Івана Кожедуба).
— У моїй родині не було ані військових, ані пілотів. Я став першим. Ще у дитинстві вирішив, що буду вертолітником. Хоча тоді я ніколи не сидів у гелікоптері, тільки підіймав щоразу очі вгору, коли він пролітав поруч на рідній Кіровоградщині. Дуже хотілося чогось романтичного. Тож після школи поїхав до Харкова. Там, вже коли постав вибір, яку техніку пілотувати, не роздумуючи, обрав вертоліт. Хоча міг би стати й винищувачем, адже отримав високі результати під час іспитів, та й здоров’я дозволяло.
Після завершення із відзнакою навчання у виші Тарас розпочав свою військову кар’єру на посаді льотчика-штурмана вертольота вертолітного полку Армійської авіації. Уже через рік став командиром вертольота, а потім — старшим льотчиком вертолітної ланки. У складі окремого вертолітного загону в 2000-х роках брав участь у миротворчій місії KFOR (Республіка Косово). Згодом закінчив Національну академію оборони України. Проте через певний час офіцер вирішив полишити військову кар’єру та звільнився у запас.
Без роботи високопрофесійний льотчик залишався не довго та зовсім скоро знову почав літати, отримавши посвідчення транспортного пілота цивільної авіації.
З початком широкомасштабного вторгнення російських окупаційних військ Тарас у числі перших пішов до військового комісаріату, щоб долучитися до лав тих, хто захищає небо України. І хоч чоловік мав можливість залишити країну, каже, що ані хвилини не вагався, який вибір зробити.
— Я чудово розумів із перших днів широкомасштабної війни, що маю стати на захист своєї сім’ї, близьких людей та Батьківщини. Моя родина має жити в своїй країні та залишатися в мене за спиною. І від внеску, навіть найменшого, кожного українця залежить наша загальна велика справа — Перемога. Ніхто за нас не виграє цю війну.
Польоти на наднизьких висотах та запуски ракет із кабрування
Перенавчатися Тарасу довелось на ходу у перші тижні вторгнення рф. Відновив навички пілотування Мі-8МСБ, склав заліки, отримав потрібні допуски. Водночас опановував корисні лайфхаки, які вертолітники активно застосовували від початку російсько-української війни.
— Тренувався літати на наднизьких висотах та вчився запускати ракети з кабрування, тобто в положенні, коли ніс гелікоптера задертий угору. У такий спосіб збільшується дальність ураження. Але під час виконання таких запусків є свої нюанси. Освоїв я ці тонкощі, коли почав дивитися за ведучим бортом, де командиром екіпажу був пілот Армійської авіації.
Перші бойові вильоти Тараса були на Донеччині. Штурманом у тій ротації із ним літав Денис Луков — 22-річний льотчик, який, на жаль, загинув улітку минулого року. Результатами того «полювання» стало знищене велике скупчення живої сили окупантів.
— Чи страшно тоді було? Кожен бойовий виліт — це страшно, якщо так можна сказати. Хоча, це, скоріше, дещо інше за страх. Ти ніби переходиш в якийсь мобілізаційний режим, коли летиш і робиш свою роботу. А страшно може бути вже потім, коли аналізуєш всі обставини польоту.
А обставини та завдання під час війни не просто надскладні, а й ризикові для життя. Так, весною 2022 року розвідка повідомила, що на українські екіпажі окупанти організували справжнє «полювання». На маршруті польоту до цілі та в зворотному напрямку на українських вертолітників чатували ворожі ДРГ, оснащені ПЗРК. Екіпаж проявив неабияку майстерність, змінивши маршрут польоту, чим зірвав підступний задум противника.
— Я усвідомлював весь ризик ситуації, але розумів, що бойове завдання необхідно виконати за будь-яку ціну. Сіли, подумали, ухвалили відповідне рішення. І мої хлопці справились на «відмінно».
За даними розвідки, того дня екіпаж Мі-8 підвищив статистику щоденних втрат рф у зведеннях Генштабу ЗСУ, знищивши живу силу та вивівши з ладу ворожу броньовану техніку. За результативне виконання завдання Тарас був нагороджений орденом «За мужність» ІІI ступеня.
Найцінніша подяка — щире дякую від побратимів
Не заради нагород офіцер щоразу здіймає свою гвинтокрилу машину в небо. Найбільша подяка для нього — врятовані життя побратимів. Тарас пригадує, як одного дня влітку 2022-го йому повідомили про неочікуваний дзвінок та щире «Дякую»! Дзвонили хлопці-піхотинці, що виривались з оточення біля одного з найважливіших промислових міст Донбасу.
— Ворог агресивно проривав рубежі нашої оборони, піджимав із трьох сторін. Наша піхота контрольовано відступала. Це був дуже складний період. Ми там заходили на пуск, як в мішок, через горловину, яка перекривалася ворожими БУКами та іншими засобами ППО. Летіли парою, пролетіли в цьому мішку, вчасно і точно накрили ворога шквалом ракет. Самі ледь вбереглися від ворожого вогню. Але головне — наші дії дали змогу призупинити ворога в районі прориву та вигризти додатковий час для піхотинців, щоб хлопці спокійно відійшли та облаштували нові позиції. Наші воїни залишилися живі, а мій екіпаж повернувся на майданчик підскоку без втрат.
Льотчика вражає відвага піхотинців та мотивує їх робота. «Ми б не змогли повернути ні клаптика землі, якби не мали б такої піхоти. Вони заходять першими, а ми вже допомагаємо, чим можемо», — впевнений Тарас.
Офіцер додає, що найважче працювати, коли окупанти десь проривають лінію оборони або українські захисники наступають. Тоді починає «сипатись» лінія фронту.
— Тобто, сьогодні стріляємо з одного місця, а завтра вже по тому, звідки стріляли вчора. При нашому наступі навпаки — заходимо все глибше з кожним днем на погано ще розвідані території.
За гарно виконану роботу восени минулого року Тараса відзначили орденом «За мужність» ІІ ступеня.
Згодом пара вертольотів, серед яких й екіпаж Мі-8 під командуванням Тараса, точними влучаннями «знімали» мінне загородження окупантів під час звільнення Херсонщини. Це дало змогу мобільним групам української піхоти форсувати Дніпро та висадитись на лівому березі річки, щоб продовжити наступальні дії.
А одного разу екіпаж Мі-8 неочікувано для себе отримав зовсім протилежні відгуки від піхотинців. Тоді вони «пожалілись» старшому командуванню, що вертолітники нібито стріляли по своїх. Хоча насправді гелікоптер потрапив під шалений обстріл російського «Града». Ворожі ракети вибухали прямо під машиною, і з боку зовсім не було видно, звідки їх запускають. Хоча ті, хто знається на авіації, розуміє, що вертоліт не може випустити ракети під себе.
— Я ніколи не знав, що «олівці Града» розриваються так сильно, ракети тоді падали поруч вертольота. А одна застрягла прямо перед нами — ті кадри в моїй пам’яті, як в уповільненій зйомці: бачу, як вона летить, розрізає землю прямо перед носом і не розривається. Ми тоді були вже зовсім близько до району запуску ракет. І попри щільний обстріл, полетіли далі та відстрілялися. А по поверненню почули скарги від піхоти. Вони побачили: летить гелікоптер і біля нього вибухи, от їм і здалося, що це ми по них стріляємо. Ми не образилися, головне, що всі живі.
читайте також:
«Справжня біда — ворожі авіаційні ракети, які дуже небезпечні для наших вертольотів»
Тоді вертолітники, попри явну велику небезпеку, не змінили свій маршрут. Але так буває не завжди. Командир постійно оцінює конкретну ситуацію, зважує всі ризики та вносить корективи у шляхи виконання бойового завдання. Так, на Луганщині узимку 2022 року екіпаж Тараса при підльоті до цілі отримав інформацію, що в районі пуску переховується ДРГ противника з розрахунком ПЗРК. Швидко оцінивши оперативну обстановку, виконавши необхідні штурманські розрахунки, змінивши лінію бойового маршруту і підійшовши у район пуску з іншого напрямку, екіпаж чітко відпрацював по цілі та знищив до взводу окупантів і техніку противника.
Тарас зазначає, що маршрути підльоту змінювати доводиться не часто. Дуже рідко бувають і ситуації, коли вже під час руху ухвалюється рішення розвернутися і повернутися на базу. А ось під час пуску ракет на друге коло ніхто не заходить.
— Такого, що ти підлетів, спробував, а потім відпрацював, немає. Коли ти перебуваєш у зоні ураження, кожна зайва секунда — це ймовірність твого знищення. Для нас справжня біда — ворожі далекобійні ракети з радіолокаційною головкою Р-77та Р-37, які дуже небезпечні для наших вертольотів. Протидії для них у нас поки немає. Тож коли на 100% знаємо, що по нас був пуск ворожої ракети, намагаємось якомога швидше притиснутись до землі. Або коли на маршруті починають вибухати снаряди. Наприклад, небезпечно, коли стріляє артилерія. Вороги ж стріляють не по вертольоту, а під нього, щоб уразити борт уламками та землею, і це зробити легко.
Високоточна зброя рятує життя наших воїнів
Говорячи про захист та озброєння свого гелікоптера, Тарас із сумом зазначає, що під час війни вертолітники поки що не отримали сучасних високоточних боєприпасів.
— Мені б так хотілося, — усміхається командир, — підійти кілометрів за 20, здійснити запуск ракети та чекати на результати точного влучання в ціль. Наприклад, так працюють пілоти на американських AH-64 Apache. Цій машині немає потреби заходити на таку відстань, звідки ми здійснюємо пуски. Його ракети дозволяють виконати пуск віддалено. Ті самі американські керовані ракети класу «повітря-земля» AGM-114 Hellfire з радіолокаційною головкою наведення — пустив і забув. Ціль можна лазером підсвітити, або піхотинець в тилу противника може це зробити чи інший гелікоптер. Завдання екіпажу такого вертольота — тільки випустити ракету по цілі, відійти із зони пуску і потім отримати дані про результати влучання. Це рятує життя наших воїнів. Ці самі ракети вішаються і на UH-60 BlackHawk. А у нас лише некерована зброя. До того ж стрільба з кабрування — дуже складний вид маневру. Треба враховувати безліч чинників: погодні умови, зокрема вітер, те, що вертоліт у всіх площинах рухливий, ну і людський фактор, який ніхто не скасовував.
Тож офіцер щиро сподівається, що, можливо, не він, а його молоді побратими зможуть одного дня сісти за штурвал сучасного гелікоптера. Адже, як підкреслює Тарас, ці юнаки здатні опанувати таку техніку — вони вмотивовані, розумні, завзяті та затяті.
— Сьогоднішня війна багато в чому — це війна «гаджетів». Молодь швидше їх освоює, у них це краще виходить. Постійно прагнуть вчитись, уважно дослухаються до порад. Переборюють себе, свій страх. Ти це бачиш на власні очі, як ось людина наче й не вміла, не знала, боялася, а вже через короткий проміжок часу — може, хоче, показує і виконує. Незабаром ці юнаки будуть інших вчити. Розумієш, що це нове покоління і майбутнє української армії в їхніх руках.
Роман Рибачук
Фото з архіву командира екіпажу
