Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
Традиції самоврядування, організації самозахисту громад, творення національних збройних сил та державних інституцій українського народу глибоко закорінені в історії козацтва. Звернення до історичного досвіду українських козаків відбувалось кожного разу, коли Україна опинялась на історичному роздоріжжі. Саме це відбувається нині, і саме так сталося також під час революційних подій 1917–1921 років в історії України. Тоді відродження козацьких звичаїв та соціальних практик відбулось як стихійно на рівні громад і породило зрештою славетний повстанський рух, так і централізовано на рівні держави, сприяючи, зокрема, становленню українських національних збройних сил.
читайте також:
Про те, як відроджувалося знизу та згори українське козацтво за доби Української національно-демократичної революції 1917–1921 років, кореспондентам АрміяInform розповів доктор історичних наук, професор Вадим Задунайський.
— Під час творення українських національних збройних сил за доби Перших визвольних змагань 1917–1921 років українці звернулися до історичних традицій українського козацтва. Чому і як тоді відбулася актуалізація козацької минувшини? Чи можна побачити в тому відродженні понад столітньої давнини паралелі із сучасністю?
— Безумовно, можна провести паралелі і з минулим, і з сучасним. Потяг до козаччини в роки української революції 1917–1921 років відбувся на двох рівнях. З одного боку, це були українські селяни, які знали традиції та звичаї своїх родин, на рівні переказів пам’ятали про козацьку добу. З другого ж боку, були науковці, громадські, політичні та військові діячі, які прагнули використовувати козацький досвід у нових історичних умовах. Завдяки поєднанню цих двох рівнів сформувався суспільний запит на козацькі форми самоорганізації, козацьку героїку, козацькі військові традиції.
— Однак на заваді відродження ідеї козацтва могло стати довге історичне ХІХ століття. В історії України воно було бездержавним. Здавалося б, упродовж за малим не 150 років змінились кілька поколінь українців, які мали би забути про козацьку добу…
— Аж ніяк. Тогочасне українське суспільство було готовим до сплеску зацікавлення козацтвом завдяки українському національно-культурному відродженню впродовж довгого ХІХ століття. Особливо відчутним на рівні широких народних мас це стало вже в останній третині ХІХ — на початку ХХ століть. Водночас важливо зазначити, що звернення до козацького минулого було тоді притаманним для всієї території України, зокрема і для західноукраїнських земель, де у попередню добу не було козацького полкового устрою, але які також були частково долучені до історії українського козацтва.
Наприклад, один із найвидатніших козацьких гетьманів Петро Конашевич-Сагайдачний походив з-під міста Самбора, шо на Галичині. У цьому ж регіоні під проводом Семена Височана 1648 року було створено багатотисячний козацький загін, який невдовзі відступив разом з військом Богдана Хмельницького на Наддніпрянщину. Отже, навіть у такому віддаленому від Запорожжя українському регіоні існували зв’язки з козаччиною, хоча і обмежені.
Наголошу, що до початку ХХ ст. всіма українськими теренами ширилися спільні основи колективної пам’яті, серед яких ключове місце зайняла козацька героїка. Тому не дивно, що і на західноукраїнських землях, які були до 1918 р. під владою Австро-Угорщини, а у міжвоєнні роки — Польщі, у просвітництві та роботі з молоддю використано козацьку тематику. Згадаймо пластунський рух, товариства «Січ», «Сокіл», «Луг» та, зрештою, Січових Стрільців — перше модерне українське збройне формування, сама назва якого та внутрішня термінологія, яка в ньому використовувалась, відсилає нас саме до козацької тематики. За їх взірцем 1918 року було створено Галицьку армію — офіційні збройні сили ЗУНР.
Та особливо яскраві приклади використання козацької спадщини в роки Української революції (1917–1921) ми маємо на теренах Наддніпрянщини, Слобожанщини і півдня України, де раніше існували повноцінні козацькі формування. Нагадаю, що і після ліквідації Гетьманщини козаків до початку 1870-х рр. офіційно іменовано «малоросійськими козаками». Більше того, останні українські козацькі формування в межах сучасної України проіснували до кінця 1860-х років (Азовське козацьке військо до 1865–1866 років; Дунайське/Новоросійське козацьке військо до 1868 року), а на Кубані до 1920 року. (Чорноморське козацтво, перейменоване 1860 року в Кубанське). Інакше кажучи, тут до козацької спадщини ще можна було «доторкнутися рукою».
А тому, щойно революція звільнила суспільство від імперських обмежень, українці відразу потягнулися до того, що вони пам’ятали, що вони вважали питомо своїм, рідним. Це звернення до традицій козацької доби відчувалося як на рівні народних мас, так і на рівні громадських діячів, тогочасної політичної еліти. Згадаймо хоча б назву головних державно-політичних документів, ухвалених Українською Центральною Радою — Універсали. Все це відносить нас саме до козацької традиції.
— І, звичайно, це звернення до козацької минувшини проявилось у військовій сфері?
— Безумовно. Такі мілітарні формування, як, наприклад, «Вільне козацтво», стало самодостатнім організаційним середовищем, яке почало ширитися Україною без жодної вказівки згори, без жодного наказу. На жаль, Центральна Рада із запізненням звернула увагу на цей рух, а тому розгорнути його в потужне військове утворення не вистачило часу. Попри це він і так став основою для виникнення місцевих загонів самооборони, що чинили запеклий опір більшовицькій навалі наприкінці 1917-го — на початку 1918 р. Згодом вільні козаки стали основою українського повстанського руху, який протистояв московській окупації (поодинокі загони діяли до кінця 1920-х рр.), беручи за взірець ту ж козацьку героїку. Це був всеохоплюючий потяг якнайширших народних мас, які з півслова, з натяку згадували і розуміли, що таке козацьке минуле, які цінності обстоювали козаки і як саме було організаційно влаштоване козацтво. Героїка повстанських отаманів, того-таки ж Нестора Махна, якого бійці називали батьком, ґрунтувалась саме на запорозьких взірцях. Тобто народна стихія, повстанські загони, революційні організації — повсюдно зверталися до козацької тематики.
Якщо ж згадати ініціативи громадсько-політичних діячів і творців держави та регулярного українського війська, то тут також від самого початку відбулося звернення саме до козацької минувшини. Український військовий клуб носив почесне найменування на честь гетьмана Павла Полуботка, а на честь Богдана Хмельницького було названо перший український полк, у сформованому восени 1917 року 1-му Українському корпусі на чолі з генерал-лейтенантом Павлом Скоропадським теж активно зверталися до козацької тематики.
Дуже відомими є кінний полк імені Костя Гордієнка на чолі зі Всеволодом Петрівим, Гайдамацький кіш Слобідської України, «Запорізька Січ» отамана Божка, Запорозький Кіш, полк Чорних запорожців та багато інших формувань. Їхні вояки за козацьким звичаєм творили не тільки організаційну структуру, термінологію та однострої, але й носили зачіски-оселедці та запорозькі вуса. Зрештою, і рядових вояків Українського війська називали козаками, а для найменування офіцерських рангів використовували давні терміни Запорізької Січі та Гетьманщини. До речі, у війську Української Держави за гетьманування Павла Скоропадського практично вся рангова термінологія була суто козацька.
— Ви згадали Павла Скоропадського. Саме його обрали Головним отаманом Вільного козацтва на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині у жовтні 1917 року. За рік, так само в жовтні 1918 року, він видав указ про відродження козацтва, а Рада Міністрів — уряд Української Держави — ухвалила Закон про відновлення Українського Козацтва. Чому тоді гетьману не вдалося відродити козацтво — просто забракло часу, бо невдовзі вибухнуло організоване Директорією антигетьманське повстання?
— Не лише через це. Павло Скоропадський, прагнучи відродити козацтво, орієнтувався на застарілі взірці з певними привілеями, правами та обов’язками. Намагання зробити козаками представників заможного селянства не відповідало викликам революційної доби. До речі, навіть на Кубані, де на той час зберігались саме козацькі станові традиції, козацтво почало трансформуватися. В Україні ж і поготів ця спроба була запізнілою, відновити саме козацький стан, враховуючи реалії України, було вже неможливо.
Натомість потрібно було відроджувати козацтво не як соціальний стан, а як воєнізовано-вишкільний рух, як мілітарну структуру, подібну до тієї, якою було Вільне козацтво. Слід було організувати такий мілітарний козацький рух на державному рівні, роблячи наголос на просвітництві, формуванні української патріотичної позиції та періодичній військовій підготовці. В такому разі козацтво могло би стати воєнізованою опорою української держави, у чомусь подібною до нашої територіальної оборони. Водночас воно могло би як стояти на захисті держави від зовнішніх ворогів, так і бути чимось на кшталт Національної гвардії, здійснюючи правоохоронні функції та забезпечуючи правопорядок у воєнізований спосіб на місцях.
— Якщо з козацтва потрібно було творити щось подібно до сучасних Сил територіальної оборони та Національної гвардії України, то чи можна сказати, що сучасні тероборона і нацгвардія — це продовження українського козацтва? Чи можна їх порівнювати з козацтвом?
— Звичайно, можна. Ті територіальні формування, які виникали в певному регіоні, в тому числі виникали за ініціативи та за участі місцевих мешканців — тих людей, які хотіли боронити свою малу Вітчизну. Вони дуже подібні до формувань Вільного козацтва революційної доби Перших визвольних змагань. А в умовах великої війни, нападу ворога на український народ це означало також і захист великої Батьківщини — держави Україна. Тобто починалося все від територіальної оборони певної області, наприклад Запорізької, а далі бійці й підрозділи тероборони воювали вже захищаючи всю Україну. Зараз вони беруть участь у бойових діях на різних ділянках фронту. Тому тут паралель цілком можна провести, хоча повної аналогії, звичайно, немає (у 1917–1920 рр. орієнтир на козацькі зразки був дуже явним і підкресленим, ще й, окрім військової підготовки, у розвинутих осередках відбувалася повноцінна просвітницька робота і формування дійсного військово-товариського середовища).
Також слід згадати про перші добровольчі формування, які стали на захист України 2014 року, коли почалась так звана гібридна агресія з боку російської федерації. Тодішній добровольчий рух є до певної міри відгомоном повстанського руху 1917–1921 років, повстанського руху часів Другої світової війни. І тоді, і нині українці за покликом серця ставали на захист Батьківщини і звертались, в тому числі, до традицій козацької героїки. Тому тут теж можна проводити певні паралелі.
читайте також:
Зрештою, слід говорити про продовження козацьких традицій у Збройних Силах України в цілому. Взяти хоча б почесні найменування — Окрема президентська бригада імені гетьмана Богдана Хмельницького, 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців, 92-га окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка, 93-тя окрема механізована бригада «Холодний яр» та інші. Все це одночасно відсилки як до революційної доби Перших визвольних змагань, так і до української козацької минувшини.
Про це, до речі, ми говорили 2022 року під час круглого столу «Козацький фактор у сучасній російсько-українській війні й досвід ХХ століття», за підсумками якого було створено експертну групу «Козацький фактор у російсько-українській війні». Її метою є як протидія застосуванню козацької тематики рф, так і використання актуальних українських козацьких надбань для підсилення сучасного українського війська. Щодо останнього, то йдеться не лише про національно-патріотичне виховання і моральне зміцнення воїнів (таку роботу з жовтня 2022 року проводять у 20 ОБСП «Україна»), але й аналіз використання військових хитрощів козацького взірця під час відсічі Силами оборони України російської збройної навали. Попри те, що нинішня війна дуже суттєво відрізняється від збройних конфліктів минулого, козацькі традиції не втратили свого значення, лишаються затребуваними і корисними в сучасному українському війську.
Фото Анатолія Бальчоса, ілюстрації з відкритих джерел
