За пів століття виробництва кількість випущених «Бойових Соколів» упевнено наближається до 5 тисяч. Винищувач перебував і продовжує перебувати на озброєнні…
105 років тому, 16-20 жовтня 1917 року, у Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, який звернувся до «всіх чесних людей, які визнають себе українцями, і які згодні стати в оборону прав українського народу та всього трудящого люду України». З’їзд став закономірним підсумком попереднього виникнення регіональних організацій Вільного козацтва у різних регіонах України, заклавши тверде підґрунтя для перетворення розрізнених козацьких загонів на міцну опору української революції та державності.
Вільне козацтво – це наша сила. Кожен козак знає, чого він вступив до нашого гурту. От тут він оре, чи що инше робить, а почує сигнал – у нас і люде для того єсть вартові і всякі знаки умовні – як почує чи сурму, чи дзвона, так кидає усе і дома й на полі, через хвилину уже верхи, а через годину, куди треба, являється 600 збройних обучених козаків рятувати людей від нещастя. (З виступу делегата на з’їзді Київської губернії, серпень 1917 року).
Формування загонів вільного козацтва почалося від квітня 1917 року, коли постала потреба у створенні територіальної оборони для охорони і підтримки правопорядку. Добровільні військово-міліцейські формування були об’єктивно необхідні населенню за умов дезорганізації й ослаблення влади після Лютневої революції в росії.
У цей час значно зросла чисельність мародерів і дезертирів з колишньої царської армії, й озброєні загони місцевих мешканців мали стати на захист від їхньої сваволі. Для цього звернулися до традицій і звичаїв козацтва, які жили в народі попри знищення цього соціального стану понад століття тому. Це засвідчило збереження народної пам’яті про козацькі часи у регіонах, де формувались загони – насамперед на Київщині, Полтавщині та Чернігівщині, а почасти також на Херсонщині та Волині, Поділлі й Одещині.
Першим осередком виникнення загонів Вільного козацтва став Звенигородський повіт Київської губернії, де навесні 1917 року постав збройний загін на чолі з Никодимом Смоктієм з села Гусакове. У квітні відбувся повітовий з’їзд козаків Звенигородщини, на якому кошовим отаманом обрали військового писаря Семена Гризла. Подібним чином виникали загони Вільного козацтва й у інших регіонах України.
Важливим етапом на шляху постання організованого руху Вільного козацтва став II Всеукраїнський військовий з’їзд (18-23 червня 1917 року), делегати якого доручили зайнятися організацією козацьких загонів Генеральному Військовому комітету. Це рішення було важливим свідченням, що вільнокозацькі загони можуть виконувати не лише правоохоронні функції місцевої міліції, але й стати за потреби на захист від зовнішнього ворога як збройні формування територіальної оборони.
Остаточне об’єднання розрізнених козацьких загонів у загальноукраїнську організацію відбулося під час Всеукраїнського з’їзду в Чигирині 16-20 жовтня 1917 року, в якому взяли участь 200 делегатів від 60 тисяч вільних козаків України та Кубані. З’їзд визначив завдання й організаційну структуру Вільного козацтва, обговорив і затвердив статут організації, обрав Головну козацьку раду з 12 осіб, яка мала безпосередньо підпорядковуватися Українській Центральній Раді.
Село нехай гуртується в сотню, волость в курінь, повіт в полк, губернія в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю. (Зі Звернення З’їзду Вільного козацтва до громадян України).
Головним отаманом Вільного козацтва з’їзд обрав командувача Першого Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Наказним військовим отаманом, з огляду на перебування головного отамана на фронті, обрали одного з найактивніших організаторів зібрання Івана Полтавця-Остряницю. За головний організаційний осередок Вільного козацтва, де мала перебувати Головна козацька рада, визначили Білу Церкву.
Попри те, що головним завданнями Вільного козацтва визначили охорону громадського порядку і захист громадян та їхньої власності, невдовзі йому судилося відіграти також значну роль у захисті новопосталої української держави. Не маючи достатньої кількості боєздатних українізованих формувань для організації відсічі російській більшовицькій агресії, Центральна Рада залучила до оборони також загони Вільного козацтва.
Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб вільне козацтво стало військом народу і щоб єдиною метою його існування була охорона інтересів і прав народу. (З Постанов І Всеукраїнського з’їзду вільного козацтва).
Це визначило перепідпорядкування Вільного козацтва Генеральному секретарству військових справ, внаслідок чого його формування почали вважати регулярними підрозділами українських збройних сил. У січні 1918 року вільнокозацькі загони, організовані Михайлом Ковенком з робітників київських заводів і залізничників, відіграли важливу роль в обороні Києва від більшовицької агресії. Саме він, бувши військовим комендантом міста, керував придушенням більшовицького збройного повстання на заводі «Арсенал» і організовував оборону столиці від російських загарбницьких військ на чолі з Михайлом Муравйовим.
А на початку березня 1918 року саме козаки Звенигородського коша Вільного козацтва розбили збільшовичену 8-му армію, зайнявши містечка Бірзула та Вапнярка, і розгромили восьмитисячне з’єднання під командуванням Михайла Муравйова у Бобринську. Володимир Антонов-Овсієнко, російський більшовик українського походження, який воював проти Української Народної Республіки, так згадував про опір вільних козаків Звенигородщини більшовицькій навалі: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що мало ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. На Україні зустріли ми оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм здобув собі фортецю у формі так званого «Вільного Козацтва». Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу і цим заподіяла чимало шкоди нашим військам. Мені дуже шкода, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, потопити в калюжах крови тих, що посміли підняти руку на червону армію».
Так українське Вільне козацтво переконливо довело свою ефективність у справі захисту української держави від зовнішньої агресії, ставши одним із історичних попередників сучасної української тероборони. Попри те, що невдовзі козацькі загони було розформовано на вимогу німецько-австрійського командування, козаки зберегли зброю і зв’язки у межах попередніх збройних формувань. Згодом вони увійшли до лав Армії УНР і сформували найбільш дієві осередки селянського повстанського руху, продовживши боротьбу за збереження української державності, права та волю українського народу.
Поза будь-яким сумнівом, саме українське Вільне козацтво можна назвати справжньою теробороною української національно демократичної революції початку ХХ століття.
