Тут навчаються ті, хто мріяв про небо з дитинства, і ті, кого до армії привела сама війна. Але всіх їх об’єднує одне — чітке розуміння, заради…
Як цивільні проєкти стають військовими? Про це — у черговому матеріалі нашої історичної рубрики українського ОВТ з професором Андрієм Харуком.
Здається, що є спільного між надсучасними дронами та тракторцями? Тим більше — коли їх розділяє практично ціла епоха технічного прогресу — понад сто років. Виявляється, що така спорідненість присутня.
Адже як виготовлений у першій половині 20-х років минулого століття на Харківському заводі трактор «Комунар», так і надсучасні FPV-безпілотники, спочатку були цілком мирними проєктами. А той же безпілотник — навіть спочатку вважався іграшкою для дорослих. Але згодом обидва вироби були «мобілізовані» до війська.
Про історію самохідок СУ-2 і СУ-5 кореспонденту АрміяInform розповів знаний дослідник бронетанкової техніки, доктор історичних наук, професор Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Андрій Харук.
— Давайте почнемо нашу розмову з того, що нагадаємо нашим читачам історію започаткування тракторобудування в Українській соцреспубліці, про яку ви, пане професоре детально розповідали в одній з попередніх публікацій у цій історичній рубриці.
— У 1922 році Український раднаргосп висунув пропозицію налагодити виробництво тракторів за взірцем німецького Hanomag WD Z 50 на одному із заводів Таганрога, який на той час з округою належав до УСРР. Урядова Тракторна комісія рекомендувала налагодити виробництво цих машин на Харківському паровозобудівному заводі (ХПЗ).
Просто скопіювати німецький трактор не вдалось. Річ у тім, що двигун WD50 був розрахований для роботи на бензині, якого в срср дуже не вистачало. Коли ж двигун перевели на гас (а саме на цьому паливі й передбачалось експлуатувати трактори в радянському союзі) потужність знизилась з 50 до 38 к.с. Тому інженерам ХПЗ довелось перепроєктувати двигун для підняття його потужності. У такому вигляді трактор впровадили у виробництво, присвоївши йому назву «Комунар».
— Андрію Івановичу, а як відбувся цей процес трансформації цілком цивільної техніки? Адже, за словами відомого літературного персонажа Остапа Бендера: «Залізний кінь іде на зміну селянській конячці!» — і тут … армія?
— Назагал концепція САУ на тракторному шасі була досить популярною серед совєтського командування наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття. Популярність ця зумовлювалась кількома чинниками.
Використання тракторних шасі, які були в кілька разів дешевшими за танкові, суттєво здешевлювало САУ і дозволило б забезпечити швидке оснащення Червоної армії самохідною артилерією. Крім того, у разі великої війни можна було різко збільшити кількість бойових машин шляхом звичайної переробки вже наявних у народному господарстві країни тракторів на самохідні артилерійські установки.
У ті роки ця ідея здавалася дуже привабливою, особливо з огляду на слабку оснащеність Червоної армії бронетанковою технікою та суттєві труднощі з налагодженням випуску танків на радянських заводах.
— З чого починалися ці розробки?
— Як шасі для нових самохідних установок обрали гусеничний трактор «Комунар» найпотужнішої і наймасовішої серії З-90. Розробкою «САУ другого ешелону» на базі трактора в серпні 1931 року зайнявся ленінградський завод «Большевік» спільно з військовим складом № 60, розташованим у Брянську.
Назва «склад» не повинна вводити в оману — насправді це була основна база зі створення та модернізації бронепоїздів для потреб Червоної армії.
— Тож давайте перейдемо до технічної і збройної деталізації цих проєктів. І почнемо із САУ СУ-2.
— Самохідка отримала позначення СУ-2. Озброїли її дуже поширеною 76,2-мм польовою гарматою зразка 1902 року. Для встановлення цієї гармати шасі трактора «Комунар» посилили. Сидіння водія, кронштейни кріплення будки зі стійками та бензобака в задній частині трактора були зняті.
Бензобак перенесли й закріпили над правою гусеницею, а металевий настил рами на місці кабіни розширили. На місці демонтованого сидіння водія в середній частині трактора встановили штатну гарматну тумбу конструкції Сормовського заводу, яка застосовувалася на бронепоїздах. Завдяки такому рішенню гармата отримала сектор обстрілу в 360 градусів.
Проєктом передбачався захист гармати бронею завтовшки до 10 мм, але на дослідному зразку самохідної установки бронещит було виготовлено зі звичайної (не броньової) сталі. Боєкомплект 76,2-мм гармати, який налічував 200 снарядів, мав перевозитися на спеціальному причіпному візку.
— Ну, а що ви можете розповісти про наступний профільний проєкт, тобто — ЗСУ СУ-5?
— Випробування самохідної установки СУ-2 проводилися з 12 по 16 жовтня 1931 року поблизу військового складу № 60. За чотири дні машина пройшла 35 км, при цьому було виконано 39 пострілів: 38 з місця і один на ходу.
Для того щоб максимально наблизити умови ходових випробувань до військових, самохідна установка буксирувала спеціальний причіпний тракторний візок П-18 із вантажем масою 2500 кг та гарматною обслугою (5 осіб). Максимальна швидкість руху при цьому досягала 12 км/год.
Важила САУ 10 тонн, її довжина становила 4350 мм, ширина — 2060 мм, висота — 3300 м. Бак вміщав 285 л палива, чого вистачало на 150 км.
— А як оцінили ці «тракторні» розробки у військах? Що казали про них «червоні» гармаші?
— Загалом, СУ-2 справила сприятливе враження на представників Червоної армії. До її позитивних якостей віднесли: наявність кругового сектора обстрілу з гармати, порівняно просте технічне обслуговування і непогані на той час швидкісні характеристики.
Крім того, у разі прийняття на озброєння РСЧА самохідної установки СУ-2 проблему із запасними частинами можна було вирішувати за рахунок використання запчастин від звичайних тракторів.
Спочатку САУ навіть рекомендували до взяття на озброєння дивізійної артилерії, а також запропонували розглянути можливість розробки на її базі 122-мм самохідної гаубиці та самохідної зенітної гармати. Однак представлений згодом на Науково-дослідному артилерійському полігоні доопрацьований варіант СУ-2 зі 122-мм гарматою виявився надмірно важким.
СУ-2 так і не прийняли на озброєння Червоної армії, а вже на рубежі 1931/32 рр. у совдєпії розгорнули нову програму зі створення самохідних артилерійських установок на шасі легкого танка Т-26, який мав кращі ходові характеристики та значно більшу мобільність. Усі зусилля вирішили зосередити на розробці самохідних установок на танкових і спеціальних шасі.
— А як у подальшому розвивалися ці проєкти?
— Одночасно з проєктуванням самохідної установки СУ-2 на заводі «Більшовик» у Ленінграді тривала робота зі створення САУ з індексом СУ-5 (не плутати із самохідною установкою СУ-5, спроєктованою на базі танка Т-26, яка з’явилася дещо пізніше). Ця самохідна установка була виконана з використанням схеми СУ-2 на тому ж шасі трактора «Комунар».
Однак, на відміну від СУ-2, ця САУ озброювалась 76-мм зенітною гарматою зразка 1915 року. Вона була неброньованою, завдяки чому маса самохідної установки зменшилася до 9,4 т. Для зменшення розгойдування під час стрільби САУ СУ-5 оснастили чотирма відкидними упорами. Дослідний зразок, виготовлений навесні 1932 року, успішно пройшов випробування.
Розпочали виготовлення партії з 12 САУ для проведення військових випробувань, однак дуже швидко його зупинили, оскільки основною зенітною гарматою Червоної армії ставала нова 76,2-мм зенітна гармата зразка 1931 року. А звичайне тракторне шасі для нової артилерійської системи виявлялося вже недостатньо міцним.
САУ СУ-2 і СУ-5 були рекомендовані до прийняття на озброєння, планувалося навіть розпочати будівництво дослідних серій машин. Проте поява в СРСР танка Т-26, який визнали значно перспективнішим для створення на його базі САУ, а також видане у 1932 році розпорядження про переведення всіх артилерійських систем застарілих типів на склади поставили хрест на цих «бойових тракторах».
Спроба встановлення на СУ-5 досконалішої 76,2-мм зенітної гармати була від самого початку приречена на провал через відсутність у тракторного шасі необхідного запасу міцності. У підсумку обидві самохідні установки були розукомплектовані.
