ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #ВТРАТИ ВОРОГА #LIFESTORY #ГУР ПЕРЕХОПЛЕННЯ

Уламок випущеного з танка снаряда влучив в автомат…

Life story
Прочитаєте за: 13 хв. 9 Жовтня 2023, 14:14

Вони зустрілися на українсько-молдовському кордоні вранці 25 лютого й дивилися один одному в очі: Володимир з кількома своїми товаришами, які поверталися з-за кордону до опаленої полум’ям війни Батьківщини, й здорові чоловіки, які замість того, щоб взяти до рук зброю, тікали з України в надважкі для неї часи. Ця картина й досі інколи виникає перед очима солдата Володимира Рябцуна. За півтора року він пройшов пекло боїв на Донеччині, дістав поранення й жодного разу не пошкодував, що тоді повернувся на Батьківщину.

Одні тікали з України, а Володимир повертався з-за кордону, щоб стати на захист своєї Батьківщини

Так сталося, що він, інженер-електромеханік за фахом, останні два роки перед фатальним 24 лютого 2022 року переважно мешкав у Молдові. Там, будучи відрядженим від відомої в галузі будівництва автомобільних доріг української компанії, Володимир обіймав відповідальну посаду оператора асфальтобетонного заводу, реалізуючи великий міжнародний проєкт з будівництва 150-кілометрового автошляху траси «Кишинів — Джурджулешти».

До липня минулого року наші автодорожники повинні були впоратися з визначеним обсягом робіт, після чого цією трасою мали рушити сотні легкових і вантажних автомобілів, а наш герой мав повернутися додому — до Одеси, де на нього чекали дружина Вікторія та трирічний син Ростислав.

На жаль, не судилося… Всі мирні плани були зруйновані вранці 24 лютого. Того дня він прокинувся о шостій ранку від того, що хтось із хлопців схвильовано повторював моторошне й найнеприємніше слово «війна». Схвильовано подивився навколо. Увімкнув інтернет. Зателефонував дружині. Все правильно, ніякої помилки нема: на нашу країну здійснили напад російські загарбники. І Україну обстрілюють зі всіх боків і з усіх видів зброї. В Одесі, де живе його родина, вибухають ракети…

— Годі й казати, що після такого вже було не до роботи, руки опустилися, на серці тривога, пригнічували погані думки. Весь день я та мої товариші були на зв’язку з рідними та обговорювали план подальших дій. До вечора ухвалили остаточне рішення: будь-що повертатися додому та стати на захист своєї родини та Батьківщини. Про це ми повідомили нашому керівництву, яке з розумінням та схваленням поставилося до нашого вибору. І вже наступного дня на автівці вирушили в бік кордону, де були о десятій ранку 25 лютого, — розповідає Володимир Рябцун.

Він згадує, який жах відчув, коли дістався прикордонного пункту пропуску. Тисячі людей рушили в бік Молдови: перелякані жінки, люди похилого віку, діти із заплаканими очима, страх і почуття яких можна було зрозуміти, а горю поспівчувати. Тільки одного не міг усвідомити тоді Володимир: чому поруч із ними він бачить здорових, міцної статури чоловіків? Вони куди тікають? Їм же треба Україну захищати!..

Нікого соромити та давати поради про повернення він не став. У той важкий час кожний зробив свій вибір… Але самому стало соромно за деяких своїх співвітчизників. Він дивився в їхні очі, а вони — в його. Вони зустрілися на кордоні, де одні поверталися додому, щоб рятувати України, а інші кидали її в надважкі часи.

Коли людина здатна на вчинки

Того ж 25 лютого Володимир із товаришами був уже в Одесі. Відносно невеликий шлях від Молдови вони долали досить тривалий час. Назустріч їм з боку України рухали колони автомобілів, внаслідок чого створювалися багатокілометрові затори. Доводилося затримувати й уповільнювати хід, їхати узбіччям. Але врешті-решт увечері автодорожники були вдома.

Володимир обійняв дружину, сина, почав їх заспокоювати й одразу ухвалив рішення про їхній переїзд до батьків на Миколаївщину, де тоді, здавалося, було безпечніше.

Дружина не заперечувала. Вона завжди йому довіряла та знала, що чоловік вміє обґрунтовано й зважено ухвалювати рішення. 26 лютого вони разом були на Миколаївщині. А вже за кілька днів, взявши її та маленького сина в обійми, Володимир повідомив, що йому треба повертатися до Одеси. Навіщо? Було зрозуміло без зайвих слів. І Вікторія з тривогою в серці благословила чоловіка.

Мріяв про військо та насипав у мішки пісок для укріплення блокпостів

Не можна сказати, що Володимир був повністю готовий до військової служби. Адже випускник Чорноморського національного університету імені Петра Могили до цього жодного дня не служив у війську та не проходив навчання на кафедрі військової підготовки.

— Як зараз пам’ятаю, що 3 березня я прибув до місця, де комплектувалася бригада територіальної оборони. Офіцери перепитали, чим я займався раніше, подивилися на мене, на мій диплом і… «забракували», мовляв, що мій професійний досвід після війни знадобиться, коли треба буде відбудовувати країну. Тому, як кажуть, я повернувся додому ні з чим. Але не здався. Спочатку почав щодня ходити на один з морських пляжів, де разом з десятками одеситів насипав у мішки пісок, які відразу автівками відвозили для укріплення блокпостів та інших оборонних споруд Одеси. І це допомагало мені відірватися від поганих думок та на чималий термін стало сенсом мого життя, — каже мій співрозмовник.

Майбутній солдат Рябцун не полишав думки взяти до рук зброю. Неодноразово впродовж літа минулого року він приходив до територіального центру комплектування все з тим же єдиним проханням і бажанням — стати до строю збройних захисників України. Двічі йому відмовляли через брак досвіду військової служби. Утретє наполегливому чоловікові вже, здавалося, пішли назустріч, пообіцявши все-таки призвати до війська.

За словами Володимира, окриленим він тоді повернувся додому. Зібрав всі необхідні речі й документи та чекав, що з дня на день пролунає довгоочікуваний дзвінок і він вирушить на захист України. Однак ані за добу, ані за тиждень, ані за три тижні йому ніхто так і не зателефонував.

Що робити? Знов у вересні Володимир пішов до ТЦК та СП, аби нагадати про себе. І добре, що пішов, бо в метушні про нього, як кажуть, забули. Знов він надав усі необхідні документи й знов 35-річному чоловікові пообіцяли задовольнити його благородний порив.

І цього разу так і сталося. Увечері 3 жовтня Володимир був уже на збірному пункті. А наступного дня прибув до навчального центру десантно-штурмових військ.

Так починалася військова служба та бойовий шлях солдата Рябцуна, які він пройшов через Велику Британію та «східний фронт» відчайдушної боротьби з російськими загарбниками.

Служба та школа виживання на Туманному Альбіоні

Бути десантником Володимир хотів. Адже на той час і його старший брат Михайло бив ворога у складі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Тобто мотивація була та стала ще більшою, коли новоспечений солдат дізнався, що невдовзі вирушить на Туманний Альбіон, де проходитиме курс навчання під керівництвом іноземних інструкторів.

Уже за тиждень молодих десантників автобусом доставили до Польщі, а звідти вони літаком взяли курс до Британських островів.

За словами Володимира, поетична назва «Туманний Альбіон» дуже точно відображає погодні умови в цій країні.

— Ми були там п’ять тижнів, і лише два дні там світило сонце. Решта — дощі, туман, хмари… Але ми не мерзли й не сумували. Насичений ритм навчання та тренувань не дозволяв цього робити. Шість днів на тиждень ми наполегливо займалися навчально-бойовою підготовкою та ще й у неділю часто-густо з нами проводили різноманітні заняття та тренінги, що стимулювали наше креативне мислення, — згадав солдат Рябцун.

Загалом заняття тривали під керівництвом досвідчених норвезьких інструкторів. Перші три тижні теорія закріплювалася практикою, і у відсотковому співвідношенні наші десантники порівну здобували свої знання як у класах, так і на полігоні. А вже останні два тижні їхні будні тривали виключно у практичній площині.

Українських військових навчали азів володіння зброєю, веденню вогню по умовних цілях противника, тактичних дій на полі бою, влаштуванню димових завіс, орієнтуванню на місцевості, встановленню мінних загороджень та, звісно, дуже велика увага приділялася заняттям з тактичної медицини.

І тоді, в жовтні-листопаді 2022-го, він намагався, як губка, всотати в себе все, чого навчали наші іноземні партнери. Володимирові навіть це було зробити легше за інших, бо, ще навчаючись в університеті, солдат добре опанував англійську мову, якою й викладали армійські дисципліни норвезькі інструктори.

Інструктори ставилися до наших десантників із великою повагою, але не робили послаблень. Та й не можна було їх робити, враховуючи те, куди потім поверталися українські захисники.

Для багатьох поняття «виїзд на природу» передусім асоціюється з відпочинком і пікніком у лісосмузі або на берегу якогось озера чи річки. Перебуваючи у Великій Британії, українські воїни теж неодноразово виїжджали «на природу». Тільки так вони казали жартома, бо висувалися не на пікнік, а повністю споряджені у бронежилетах та зі зброєю в руках на польові заняття, де, мешкаючи по кілька днів в лісі, вчилися просто неба перемагати й виживати на війні. Відпочивали в наметах, харчувалися сухими пайками, йшли в атаку й вели вогонь з різних видів стрілецької зброї, здійснюючи штурм різноманітних укріплених районів, окопів, бліндажів та інших фортифікаційних споруд умовного противника. Їм було важко й фізично, й морально. У Великій Британії все було, як на війні, але не було самої війни…

Найманці постійно атакували, намагаючись впритул наблизитися до наших позицій

До України на справжню війну Володимир повернувся 20 листопада. А вже наступного дня, на День десантно-штурмових військ, його відправили на Донеччину, де він обійняв посаду стрільця-санітара однієї з бригад ДШВ ЗС України.

Звісно, що в бій хлопців одразу не кинули, адже спочатку треба було закріпити навчальний матеріал та адаптуватися до нових важких умов і реалій перебування на лінії безпосереднього зіткнення з підступним ворогом.

Тож, як розповів солдат Рябцун, близько десяти днів він разом з бойовими побратимами проходив етапи бойового злагодження у складі свого підрозділу на полігоні. А десь на початку грудня його відділення вирушило на «передок».

І це вже був не виїзд «на природу» у Британії, а справжня війна, де перед тобою не мішень, а добре озброєний і навчений ворог.

— Стовпчик термометра тоді опустився до п’яти градусів морозу. Було дуже прохолодно, в обличчя дув вітер. Ми відразу стали дообладнувати позиції, рити окопи, старанно вгризаючись саперними лопатами в мерзлий ґрунт. У той час, коли підрозділи іншого батальйону нашої бригади вели штурмові дії, моя рота утримувала тоді в тактичному сенсі дуже важливий фланг із метою недопущення прориву противника в наш тил, — згадує Володимир.

А протистояли українським десантникам найманці зі злочинного угруповання «вагнер». «Музиканти» постійно атакували, намагаючись впритул наблизитися до наших позицій. Володимир та його побратими дивувалися такій впертості ворога. По суті, вони добровільно йшли на вірну смерть, бо з відстані ураження стрілецькою зброєю живими росіян ніхто не відпускав.

У повітрі постійно кружляли ворожі розвідувальні безпілотники

А така відстань іноді дорівнювала лише близько 20–30 метрів.

— Ближче ми їх намагалися не підпускати й відкривали вогонь на ураження, бо була висока імовірність застосування ворогом гранат. Хоча й такі випадки, на превеликий жаль, траплялися. У такому ритмі й несли службу на передовій, де ворожий вогонь не вщухав по 15-16 годин на добу. По нас гатили з усього спектру озброєння: «Градів», артилерії, танків, мінометів, стрілецької зброї. Особливо небезпечними були обстріли з танків. П’ять чи шість таких «прильотів» було по наших позиціях. А небезпека полягала в тому, що, на відміну від того ж артилерійського снаряда, танковий снаряд летить без звуку й ти відчуваєш лише його «прихід», не маючи в запасі навіть дорогоцінної секунди, аби встигнути сховатися чи залягти на землю, — поділився своїми почуттями від пережитого солдат Рябцун.

Тривалий час перебувати в таких обставинах та за несприятливих погодних умов у фізичному та морально-психологічному сенсі було дуже важко.

— Як зігрівалися? Майже ніяк. Лише завдяки тому, у що були вдягнені. У нас були дуже непогані утеплені берці, плюс натягували по дві пари шкарпеток. Вогнище не розпалиш. Вкрай небезпечно, бо в повітрі постійно кружляли ворожі розвідувальні безпілотники. Був випадок, що я трохи обморозив собі пальці на ногах, але нічого, як кажуть, загоїлося, — продовжив свою розповідь Володимир.

На заміну «вагнерівцям» прийшли так звані бійці «лнр»

Хлопців треба було міняти, дати їм час не перепочинок, що й робило командування бригади, доручаючи нашим десантникам утримувати важливу ділянку фронту на ротаційній основі.

Чотири такі ротації на «нулі» впродовж грудня минулого року здійснив стрілець-санітар Рябцун у складі свого підрозділу. На третю ротацію він прибув туди вже як командир відділення, змінивши контуженого бойового побратима.

За словами Володимира, незабаром діяти на передовій стало трохи легше через ротаційні заходи у ворога. Тоді на зміну «вагнерівцям» прийшли недосвідчені так звані бійці «лнр». До того ж наші десантники стали контратакувати.

Так і воював Володимир упродовж грудня на сході України, утримуючи наші позиції та, на превеликий жаль, втрачаючи своїх бойових побратимів. А востаннє він вирушив на «передок» за кілька днів до настання нового, 2023 року.

Поранення на Новий рік і «салют» фосфорними снарядами

— Пам’ятаю, як об 11-й годині вечора 31 грудня рашисти влаштували «салют», святкуючи свій російський новий рік та ведучи стрілянину з усього наявного арсеналу зброї. Вони навіть почали гатити фосфорними снарядами. Дивишся в небо й навіть мимоволі милуєшся. І водночас ти добре усвідомлюєш, якими насправді небезпечними, що можуть викликати особливо важкі та болісні каліцтва й мученицьку смерть, є такі боєприпаси, — згадує Володимир.

До речі, саме на 1 січня була запланована ротація підрозділу, в якому він служив, і саме того святкового та водночас фатального для себе дня він дістав поранення.

Володимир разом зі своїми побратимами вже передав позиції іншим хлопцям з іншого підрозділу своєї бригади та відбув до пункту евакуації, чекаючи на транспорт, який мав вивезти їх якнайдалі від лінії зіткнення.

Але вже за пів години після того, як десантники дісталися визначеного місця, командиру відділення по рації передали, що почався штурм позицій, які вони щойно залишили, і треба негайно вирушати на підмогу.

Десантники так і зробили, подолавши пів шляху до своїх, але зненацька їх накрила ворожа артилерія. Всі впали на землю, Володимир — теж, відчувши сильний біль у нозі. Командир відділення подивився навколо, побачивши зрізаного осколками побратима. Треба було рятувати життя бойового друга.

Як виявилося, Володимир і сам був поранений у руку та ногу. Тільки на адреналіні не міг цього усвідомити, помилково вважаючи, що відчув біль від удару об каміння.

— Те, що уламок зачепив і мене, я усвідомив уже повернувшись до пункту евакуації. Дивлюся, а в мене порвана форма та виступає кров. Надали першу медичну допомогу нашому товаришу, зробили перев’язування й мені. А далі залишили важко пораненого солдата нашого відділення під опікою інших воїнів, а самі знов вирушили на допомогу своїм. Висунулися, подолали певний шлях, і водночас на відстані близько п’яти метрів біля нас лягла ворожа міна. Ще двох наших поранило, і одного важко. Що робити? Я доповів командуванню, що ми не в змозі далі виконувати бойове завдання через те, що наш підрозділ є небоєздатним. Нам наказали повернутися до пункту евакуації, де, перебуваючи в якомусь напівпідвальному приміщенні, під постійний свист ворожих снарядів ми дочекались, коли нас евакуювали, — продовжив свою розповідь Володимир.

Непридатний до служби в десантно-штурмових військах

Броньованою машиною їх відвезли якнайдалі від вибухів мін і снарядів. Спочатку доставили до лікарні у Краматорську, де пораненим воїнам-десантникам зробили рентгенівські знімки, ретельно промили рани, перебинтували, виписали знеболювальні препарати та інші ліки. І того ж дня ввечері їх перевезли до шпиталю у Дніпрі, де був виконаний основний спектр лікувальних заходів.

Як розповів Володимир, рентген показав, що в нозі уламок пройшов навиліт, а от у руку він зайшов дуже глибоко, і лікарі-хірурги не наважилися його витягати, щоб не зачепити нервових закінчень. Йому робили промивання, ставили дренаж та перев’язували рану. І вже за кілька днів десантника виписали додому, надавши 30-денну відпустку за станом здоров’я.

Так у січні він повернувся до Одеси, де майже після річної розлуки зустрівся з дружиною та маленьким сином Ростиславом.

Про те, що її чоловік дістав поранення, Вікторія дізналася ще 1 січня. Не міг і не хотів він тоді приховувати від неї цей факт. «Не хвилюйся, все гаразд, я лише „трьохсотий“ — значить живий», — заспокоїв її під час телефонних розмов солдат-десантник.

Перебуваючи в Одесі, він насолоджувався можливістю бути поруч із рідними людьми та водночас відвідував лікувальний заклад, де продовжував проходити курс лікування та реабілітації.

На інвалідному візку він пересувався лише впродовж двох тижнів, а потім став на ноги і, накульгуючи, пішов.

Весь цей важкий час його всіляко підтримувала та надихала кохана дружина Вікторія.

— Можна сказати, що вона, вчителька за фахом, тоді розривалася між мною, нашим маленьким сином та своїми учнями, намагаючись якомога більше уваги приділяти кожному. Ну а я через свій тодішній фізичний та морально-психологічний стан, як кажуть, у неї був на особливому рахунку, і без підтримки моєї Вікторії, напевно, тоді б не впорався, за що їй дуже вдячний, — каже солдат-десантник.

Згодом він повернувся до пункту дислокації своєї частини, де пройшов медичний огляд з приводу придатності до подальшої військової служби. Висновок лікарів для нього був дещо невтішний — «непридатний до служби у десантно-штурмових військах».

Володимир спробував довести зворотне. Він боровся за своє місце в лавах «марунових беретів» та навіть намагався взяти відношення про переведення на службу до іншої новоутвореної бригади ДШВ. Але з висновками медичної комісії не посперечаєшся. І спочатку солдат повернувся до навчального центру десантно-штурмових військ, звідки й починав свій бойовий шлях. А згодом він взяв відношення про переведення до одного з районних центрів комплектування та соціальної підтримки Одещини, де з кінця липня поточного року обіймає посаду стрільця-санітара роти охорони.

Про службу в ТЦК та СП і характер, загартований у боях

Начальник ТЦК та СП полковник Олег Номеровський задоволений службою свого підлеглого.

— Володимир дуже швидко адаптувався на новому місці служби. В нього є бойовий досвід. Його характер загартовувався в боях. Він легко знайшов спільну мову зі своїми товаришами по службі, переважна більшість з яких також пройшла через горнило жорстокої війни з російськими загарбниками. І саме з таких солдатів і сержантів мають брати приклад ті, хто нині стає до строю озброєних захисників України або чомусь ховається від військової служби в суворий для нашої країни час, — висловився офіцер.

А сам солдат Рябцун потрохи звикає до своєї нової посади та специфіки несення служби. Думками він часто повертається назад, на фронт, згадуючи своїх живих і загиблих побратимів. Воліє бути поруч із ними, але стан здоров’я цього не дозволяє. Хоча й тут, в тилу, роботи вистачає.

Зараз солдат виконує визначений обсяг завдань, ведучи облік призовників і військовозобов’язаних. А ще він з досадою констатує, що, як порівняти з минулим роком, цьогоріч кількість охочих стати на захист України від російських загарбників дещо зменшилася.

— Не слід забувати, що близько двадцяти відсотків нашої території й досі перебуває під тимчасовою окупацією агресора. Наші співвітчизники там з нетерпінням чекають на повернення до України. А хто це в змозі зробити? Лише наші воїни. Хто замінить тих із них, хто загинув або дістав важке поранення? — говорить Володимир.

Колись на передовій його життя рятував автомат, який взяв на себе уламок снаряда, випущеного з танка. Пройшов навиліт і уламок, який поранив солдатові ногу. З огляду на це, можливо, хтось назве Володимира щасливчиком. Але не слід забувати, що 25 лютого 2022 року замість того щоб залишитися у спокійній Молдові на високооплачуваній роботі, Володимир обрав для себе інший шлях — шлях захисника своєї Батьківщини. І з честю прийняв і подолав усі виклики, які підготувала йому доля на цьому нелегкому шляху воїна.

На знімках: стрілець-санітар роти охорони ТЦК та СП солдат Володимир Рябцун.

Фото автора та з особистого архіву Володимира.

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
@armyinformcomua
Виманював гроші у родин загиблих та зниклих безвісти військовослужбовців: у Львові викрили адвоката

Виманював гроші у родин загиблих та зниклих безвісти військовослужбовців: у Львові викрили адвоката

Працівники ДБР викрили у Львові адвоката-шахрая, який під виглядом допомоги наживався на родинах загиблих та зниклих безвісти військових.

Ворожа колона наближалась до українських позицій, але спецпризначенці розгромили її

Ворожа колона наближалась до українських позицій, але спецпризначенці розгромили її

Бійці 5-го окремого загону Центру спеціального призначення НГУ «Омега» зупинили штурмову колону противника, яка наближалась до позицій Сил оборони на Донеччині.

На Хмельниччині затримано російського агента, який коригував ракетні удари за допомогою дронів

На Хмельниччині затримано російського агента, який коригував ракетні удари за допомогою дронів

Служба безпеки України викрила та затримала ще одного агента фсб у Хмельницькому. 37-річний чоловік, мобілізований до місцевої військової частини, за завданням окупантів коригував ракетні удари по західному регіону України.

«Наводнити місто піхотою»: в Часовому Яру окупанти намагаються створити шлях через канал

«Наводнити місто піхотою»: в Часовому Яру окупанти намагаються створити шлях через канал

На Краматорському напрямку, в районі Часового Яру, противник щодня атакує. Продовжує свою тактику малих груп, коли невеликою невеликою кількістю піхоти намагається проникнути в тил українських позицій і там накопичуватися для подальших штурмів.

За оптоволокно відповіли — ворожих пілотів знайшли по дротах. А потім знищили  

За оптоволокно відповіли — ворожих пілотів знайшли по дротах. А потім знищили  

Дронарі батальйону безпілотних систем «Привид Хортиці» Нацгвардії змогли по оптоволокну вийти на ворожих пілотів та знищити їх.

«Таргани» горять: як «Лицарі» випалюють окупантів на Торецькому напрямку

«Таргани» горять: як «Лицарі» випалюють окупантів на Торецькому напрямку

Російські окупанти, подібно до тарганів, накопичуються в покинутих будівлях та окопах на Торецькому напрямку, сподіваючись перечекати негоду та згодом піти на штурм. Проте плани загарбників зазнають краху завдяки вправним діям пілотів 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

ВАКАНСІЇ

Кінолог, інспектор прикордонної служби

від 21000 до 24000 грн

Чоп

Державна прикордонна служба України

Молодший інспектор прикордонної служби у Білгород-Дністровський

від 21000 до 30000 грн

Білгород-Дністровський

Державна прикордонна служба України

Психолог

від 13000 до 13000 грн

Київ

Державна прикордонна служба України

Вогнеметник

від 25000 до 125000 грн

Київ

Морська Піхота ЗСУ

Офіцер (за напрямком правоохоронної діяльності)

від 20100 до 58000 грн

Краматорськ

Донецький зональний відділ ВСП

Моторист-механік катера, судна, військовослужбовець

від 22000 до 52000 грн

Одеса, Одеська область