У Маневицькому районному суді Волинської області винесли вирок адміністратору популярної Viber-спільноти, який протягом майже року інформував тисячі підписників про місця проведення…
Інтеграція України до НАТО передбачає відповідну інформаційну політику. Північноатлантичний альянс був серед перших міжнародних організацій, які сформували власну публічну дипломатію, тобто модель комунікації зі світом.
Більше про співпрацю України з НАТО ув сфері комунікацій розповіла в інтерв’ю АрміяInform Стефані Бабст. Свого часу вона формувала публічну дипломатію Альянсу, а тепер провідний науковий співробітник Європейської лідерської мережі. Пропонуємо першу частину розмови.
— Розкажіть, будь ласка, як ви почали працювати в НАТО? Яким НАТО було тоді?
— Я приєдналася до роботи в штаб-квартирі НАТО у вересні 1999 року. У той час я була професором європейських і російських досліджень у німецькій військовій академії. Деякий час я спеціалізувалася на русистиці як на рівні магістра, так і на рівні доктора філософії. Отже, Близький Схід, Європа, а також росія були моїми сферами досліджень. Відповідну експертизу я прагнула привнести в НАТО.
NATO Secretary General, Lord Robertson, during an interview with the Glasgow Herald.
Neg: 17627- 31
Але моя перша робота в НАТО з цим не була пов’язана. Мене найняв на роботу Лорд Робертсон (міністр оборони Сполученого Королівства у 1997-1999 роках, генсек НАТО у 1999-2003 роках. — Ред.) на посаду німецького інформаційного офіцера. Це була моя початкова посада, і наступні роки я провела у відділі публічної дипломатії. Згодом я відповідала за комунікацію між країнами НАТО та Альянсу з партнерами.
Оскільки у 2006 році мене призначили помічником заступника генсека НАТО з публічної дипломатії. Мені дуже сподобалася ця позиція, де я розбудовувала глобальну комунікацію Північноатлантичного альянсу.
Мені дуже подобалося також формувати сфери інформації та публічної дипломатії НАТО в той час (2006-2012 роки. — Ред.).
Моя політична посада передбачала кадрові зміни кожні 6 років. Тоді генсек НАТО з Данії (2009-2014 роки. — Ред.) Андерс Фоґ Расмуссен попросив мене створити та зрештою очолити штаб стратегічної політики та прогнозування НАТО. Це було у 2012 році.
Я створила цивільно-військову команду, яку, як мені здається, дуже успішно вела до тих пір, поки не вирішила покинути організацію. І це було в лютому 2020 року.
Загалом, я бачила еволюцію НАТО зсередини, перш за все з роботи на оперативному рівні. Пізніше на стратегічному політичному рівні.
Я була дотична до організації 160 різних зустрічей на рівні міністрів НАТО та 8 самітів Альянсу.
Безумовно, що спостерігала всі стратегічні та трансатлантичні злети та падіння, кризи. І що важливіше, я брала участь у розбудові стратегічного партнерства НАТО з росією. Очолювала низку робочих груп і комітетів Ради НАТО-росія. У той час я також відповідала за координацію роботи за офісами НАТО в Україні та росії.
— Якими були ваші погляди на Україну та росію наприкінці 1990-х? Як ви тоді бачили співпрацю НАТО з цими країнами?
— Для мене було цілком зрозуміло, що стратегічна увага союзників зосереджена насамперед на росії.
Так, я вважаю, що для всіх було дуже гарною новиною те, що Україна після розпаду радянського союзу:
· дуже швидко приєдналася до угод про партнерство НАТО;
· стала членом «Партнерства заради миру»;
· зміцнила свої відносини як партнера НАТО.
Але наприкінці 1990-х і на початку 2000-х ключовим стратегічним фокусом для союзників по НАТО була росія.
Це не означає, що Україна була повністю знехтувана. Але тема України не відігравала великої ролі, наприклад, у повсякденних обговореннях Північноатлантичної Ради НАТО (головний політичний орган Альянсу. — Ред.).
Існувала низка комітетів, які займалися Україною як партнером. І Україна, як і будь-який інший партнер, дуже швидко отримала запрошення розпочати співпрацю в різних напрямках.
І багато в чому це стосувалося підвищення оперативної сумісності армій. Йшлося про реформу оборонного сектору, розвиток доброчесності та боротьбу з корупцією та обміну думками щодо ширших питань безпеки в регіоні Східної Європи.
Після терактів на Вашингтон і Нью-Йорк 11 вересня 2001 року, НАТО почало зосереджуватися на боротьбі з міжнародним тероризмом. Тож увесь апарат Альянсу почав спрямовувати свою енергію та політичну увагу насамперед на Афганістан. І росія залишалася важливим партнером у сфері безпеки також з точки зору нашої участі у війні в Афганістані.
20 років тому було добре відзначено, що Україна, як і багато інших країн, розпочала спільні зусилля в Афганістані та стала членом МССБ.
У центрі політичної дискусії було не місце України в Європі, але Україна як країна-партнер серед інших держав.
— Коли настали зміни в підходах НАТО щодо України?
— Почало дещо змінюватися у зв’язку з внутрішніми подіями в самій Україні, після Помаранчевої революції 2004 року. Загалом після «кольорових революцій», які ми бачили в колишніх радянських республіках, наприклад, у Грузії.
У середині 2000-х люди з інтересом дивилися на те, як Україна намагається з’ясувати, як буде далі розвиватися держава.
Місце України як члена ширшої євроатлантичної сім’ї було дуже високо оцінено та сприйняте дуже позитивно, але явно не прагнення Києва до членства.
— Що ви обговорювали під час своїх візитів в Україну у 2000-х роках?
— Було створено два офіси НАТО: один займався інформацією та документацією (NIDC). Інший був офісом, який займався переважно співпрацею з військовими та оборонними установами України.
Ці два офіси керувалися окремим паралельним ланцюгом командування зі штаб-квартири НАТО. Отже, я відповідала за Центр інформації та документації НАТО в Києві.
А ще один помічник Генерального секретаря НАТО відповідав за стратегічну оборонну політику та планування. Людина на цій посаді координувала Офіс зв’язку в Україні.
Це лише моє тодішнє спостереження, що це було не дуже стратегічно зроблено мати два паралельні командування та два паралельні офіси. Я дуже підтримувала синхронізацію наших зусиль і об’єднання їх в одне ціле. Але з внутрішніх причин НАТО цього не було зроблено.
У Центрі інформації та документації НАТО, роботу якого я координувала, було кілька директорів. Мені добре запам’ятався один, тому що я завжди цінувала його обізнаність про Україну та росію. Бельгійський офіцер Мішель Дюре, який вільно володів українською та російською. Він очолював офіс впродовж декількох років (2002-2010 роки. — Ред.).
І під керівництвом Дюре ми змогли розширити нашу мережу співпраці з різними аудиторіями в Україні. А саме — з університетами та громадськими організаціями.
Уся ця робота була здебільшого зосереджена на організації дискусій, семінарів, конференцій, виставок, візитів до штаб-квартири НАТО в Брюсселі. Основна ідея полягала в тому, щоб запропонувати українцям вибудувати власні погляди на НАТО.
читайте також:Байба Браже: як працює публічна дипломатія НАТО
Ми прагнули розвинути форму співпраці у сфері передачі інформації та знань.
Ми також працювали з багатьма українськими журналістами, регулярно запрошували їх до штаб-квартири НАТО. Організовували візити для представників медіа з України до різних військових командних структур НАТО.
Це була дуже яскрава й дорога програма. Зрештою, за все було сплачено платниками податків НАТО. Але всі ми вважали, що варто інвестувати в те, щоб українці ознайомилися з НАТО.
Інтерв’ю записане в межах UAreNATO — спільного проєкту АрміяInform, Місії України при НАТО та Центру інформації та документації НАТО в Україні про історію і сучасність відносин між Україною та Північноатлантичним альянсом.
