Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
80 років тому, 3 вересня 1943 року, війська союзників по Антигітлерівській коаліції розпочали десантну операцію з висадки на узбережжі Італії. Після успіху операції «Хаскі» з оволодіння Сицилією, яка завершилась 17 серпня 1943 року встановленням контролю над розташованим на крайньому північному сході острова містом Мессіна, десантування на материк було питанням часу. Двох тижнів виявилось достатньо для того, щоб спланувати й підготувати висадку англійських та американських військ на Апеннінський півострів у межах окремих десантних операцій «Бейтаун», «Слепстік» та «Аваланч».
Найочевиднішим напрямком для десантування військ союзників на материк був найкоротший шлях з Сицилії до Калабрії через Мессінську протоку. Її ширина становить менше як 3,5 км, що дозволяло переправити піхоту на плавзасобах для висадки десанту без використання десантних кораблів. Таким був задум спланованої командуванням союзників операції «Бейтаун».
Слабкі сторони вибору цього напрямку десантування так само були очевидними, на що від самого початку звернув увагу британський генерал Бернард Монтгомері: захоплення плацдарму на крайньому півдні Калабрії — так званому пальці італійського чобота — мало що давало англо-американським військам, оскільки далі на шляху на північ потрібно було долати сотні кілометрів шляху складною місцевістю з облаштованими ворогом інженерними перешкодами.
Незначну загрозу від можливого десантування у Калабрії добре розуміло німецьке командування, яке від самого початку розцінило операцію «Бейтаун» як відвертальний маневр перед висадкою британців та американців в іншому місці — в районі Салерно чи навіть північніше Рима. Внаслідок цього початковий задум операції — відтягнути на оборону півдня Італії значні німецько-італійські сили — передбачувано не спрацював, бо ворог не чинив суттєвого опору, зосередившись на підриві мостів, облаштуванні завалів та мінуванні місцевості.
Коли 3 вересня 1943 року ХІІІ армійський корпус 8-ї британської армії під командуванням генерала Монтгомері переправився через Мессінську протоку й висадився на узбережжі південно-західної Калабрії, італійські війська практично відразу склали зброю, а спротив німців обмежувався оборонними діями під час відступу на північ. Підірвані мости та складний рельєф гірської місцевості стали для британців більшими перешкодами, ніж бойові дії ворога, суттєво уповільнивши їхнє просування на північ під час виснажливого маршу завдовжки майже у пів тисячі кілометрів.
Другою десантною операцією союзників стала операція «Слепстік» («Фарс»), розпочата вранці 9 вересня 1943 року. Під час неї бійці Першої британської парашутної дивізії під командуванням генерал-майора Джорджа Гопкісона висадились у районі порту Таранто, який був однією з ключових баз італійських ВМС.
Так само як і в Калабрії, десантування не наразилось на суттєвий спротив, оскільки напередодні, 8 вересня 1943 року, Італія капітулювала, а значних сил німецьких військ у районі висадки не було. Завдяки цьому британці успішно просунулись вглиб Апеннінського півострова і до 11 вересня встановили контроль над морськими портами у Барі та Бриндізі.
Одночасно з операцією «Слепстік» вночі 9 вересня 1943 року почалась також операція «Аваланч» («Лавина») з висадки десанту 5-ї армії США під командуванням генерала Марка Кларка та 10-го британського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Річарда Маккрірі. в районі Салерно приблизно за 70 км від Неаполя. Першими здійснили висадку спецпризначенці — американські рейнджери та британські командос. Американцям вже до 8-ї ранку вдалося вийти до перевалу Чіундзі, взяти під контроль панівну височину та дорогу Неаполь — Салерно. Паралельно британці вийшли до інших ключових точок дороги й у підсумку оволоділи містами Вієтрі та Салерно.
Успіх спецпризначенців союзників не став вирішальним — основним силам довелось долати запеклий ворожий опір ще впродовж тижня. Важкою стала висадка головних сил десанту, яку довелось здійснювати під щільним ворожим артилерійським вогнем. Попри те, що військам союзників вдалося прорватися на відстань до 8-11 кілометрів і закріпитись на досягнутих рубежах, їхнє становище упродовж кількох днів лишалось критичним під навальним вогнем німецької артилерії та бомбовими ударами люфтваффе.
13 вересня вермахт спромігся навіть розпочати контрнаступальну операцію з метою ліквідувати плацдарм союзників, які під тиском ворожих військ розглядали навіть можливість евакуації. Ситуацію врятували перекинуті 13 і 14 вересня підкріплення у вигляді парашутного десанту та грамотна організація оборонних дій, яка виснажила наступальний потенціал сил вермахту й змусила німців перейти 15 вересня до оборони. Після цього долю операції «Аваланч» було вирішено.
16 вересня, не маючи сил контратакувати й навіть утримувати поточні невигідні для організації оборони рубежі, командувач 10-ї армії вермахту генерал Генріх фон Фітингоф доповів головнокомандувачу військами Південного Заходу вермахту генерал-фельдмаршалу Альберту Кессельрінгу про потребу відступити на нові завчасно підготовлені оборонні позиції. Наступного дня план відступу було погоджено і 18 вересня німецькі війська відійшли, а союзники надійно закріпились на плацдармі й розпочали підготовку до подальшого наступу.
Успішна висадка військ союзників по Антигітлерівській коаліції в Італії довершила відкриття другого фронту на європейському театрі бойових дій. Вже під час операції «Хаскі» на Сицилії командуванню вермахта довелось перекидати підрозділи, які призначались для бойових дій на Східному фронті, до Італії. В подальшому активні наступальні дії британців та американців на Апеннінському півострові суттєво посприяли успіхові наступу червоної армії радянського союзу восени 1943 року.
