У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Найімовірніше, з Олега вийшов би непоганий програміст або він міг піти шляхом батька й стати будівельником, якби не війна, що ввірвалася в мирні українські оселі. Саме тоді його батько, Олег-старший, відклавши в бік будівельні інструменти та проігнорувавши чергове вигідне замовлення з ремонту будинку, попрямував до «військкомату» у своєму солідному 45-річному віці.
Відтоді він лише на один рік, у 2017-му, повертався до цивільного життя. А решту часу чесно служить Україні капітаном-артилеристом. Його бойовий шлях відмічений двома пораненнями.
Саме приклад батька надихнув сина Олега-молодшого, який після закінчення школи влітку 2015 року серед безлічі цікавих та різноманітних спеціальностей віддав перевагу професії офіцера.
Три капітани
Він став офіцером-зв’язківцем. Чому? Це сталося дещо випадково, а дещо й закономірно. Вже пролунав і останній шкільний дзвоник, а Олег все вагався — куди піти, ким стати? З одного боку, дивлячись на те, як російські загарбники топчуть нашу землю під виглядом «відпускників», «шахтарів» та «металургів», а батько зі зброєю в руках мужньо боронить свою рідну Україну, Олег для себе добре усвідомлював, що зараз його місце там, де батько, на східному фронті. А з іншого боку, треба було й освіту здобувати та, як кажуть, в люди вибиватися. Що робити юнакові, який і мріє стати військовим, і з дитинства захоплюється комп’ютерами? Допоміг випадок. На одному із сайтів він побачив оголошення про те, що у Військовому інституті телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут здійснюється набір курсантів на перший курс навчання.
«Це якраз те, що мені потрібно», — швидко промайнула думка в голові 16-річного юнака. Адже це шанс стати і захисником України, й водночас якісним спеціалістом у галузі зв’язку та інформаційних технологій. І свій шанс Олег не проґавив.
Улітку 2015-го він став курсантом, а за п’ять років — офіцером, командиром взводу зв’язку окремої артбригади ВМС ЗС України.
Можна сказати, що хлопець пішов шляхом батька не лише в сенсі продовження офіцерської династії, а й артилерійської також. Батько — Олег Миколайович — був командиром артилерійської батареї, а його син, Олег Олегович, став офіцером-зв’язківцем, головним завданням якого стало налагодження та підтримка безперебійного зв’язку.
Так і служать вони нині у війську — два капітани — батько й син. Щоправда, служать у різних частинах і за плечима Олега-старшого військова кафедра, а Олег-молодший уже здобував вищу освіту у військовому виші. Точніше, в їхній родині вже три капітани. Адже і старша сестра Олега — Олеся, яка свого часу працювала екскурсоводом, — теж стала до лав Збройних Сил і вже дослужилася до такого ж військового звання, як батько та молодший брат. І лише їхня мати й дружина, Оксана Григорівна, залишається цивільною, чекає на Вінниччині на повернення своїх найрідніших із війни.
Як Олег мріяв «заземлитися» в ООС
В офіцера-зв’язківця Олега бойовий досвід уже чималий. У своєму 24-річному віці він встиг уже, як то кажуть, понюхати пороху. Улітку 2020-го, після випуску з військового інституту, молодий лейтенант прибув до нового місця служби в Миколаїв, а в січні 2021-го у складі своєї бригади вже вирушив у тривале та небезпечне відрядження до району ООС на Донеччину.
Понад дев’ять місяців пробув тоді на гарячому сході лейтенант Олег на псевдо «Одін». Звісно, що за цей термін він загартувався фізично й психологічно, адже роботи зв’язківцям тоді було вдосталь.
— Ми майже весь час перебували «на колесах», постійно вирушаючи на лінію зіткнення з противником та на наші спостережні пости, де ремонтували й налагоджувати зв’язок. Годі й казати, втомлювалися. Вирушиш в одну точку, виконаєш певний обсяг робіт, сідаєш у машину та прямуєш до іншого місця. Скажу відверто, іноді дуже хотілося бодай на кілька днів просто «заземлитися» в одному якомусь місці. Але таке траплялося дуже рідко й несподівано. Пам’ятаю, що одного разу ми вирушили налагоджувати радіорелейний зв’язок на нове місце дислокації одного з наших підрозділів. Рано-вранці виїхали та гадали, що до обіду впораємося й повернемося назад, а в підсумку затрималися там на три дні. Складнішою там ситуація виявилася, ніж ми очікували, — розповів капітан на псевдо «Одін».
Своєчасність, достовірність, скритність…
З Донеччини особовий склад артилерійської бригади повернувся в жовтні 2021 року. Молодий офіцер-зв’язківець навіть не встиг як слід перепочити та звикнути до мирного життя. Як кажуть, у повітрі стало віяти війною. І особливо це відчувалося за два тижні перед початком широкомасштабного російського вторгнення.
За словами капітана Олега, в той тривожний час раніше 22-ї години він додому не повертався. Ніхто відверто про неминучість рашистського наступу не говорив, але було очевидно: назріває щось страшне й непоправне. Будні артилеристів у лютому були насиченими та важкими. У бригаді тривала перевірка бойової готовності особового складу, перевіряв готовність своїх підлеглих і комвзводу зв’язку Олег.
Як і зазвичай, 23 лютого офіцер повернувся додому пізно ввечері. Заснув, а за кілька годин прокинувся від вибухів. Підійнявся, розплющив очі, намагаючись спросоння зрозуміти, що відбувається?.. І раптом пролунав телефонний дзвінок із частини, який остаточно розставив усі крапки над «і», — «Тривога! Війна!..».
Життя, звісно, на цьому не скінчилося, проте воно стало іншим, з чорним відтінком. Але немає часу на сентименти. Потрібно робити свою роботу — тримати надійний та безперебійний зв’язок. А військовий зв’язок — це своєчасність, достовірність, скритність передачі інформації, від чого напряму залежить успіх у бою та життя десятків, сотень і тисяч українських воїнів.
Ланцюг управління вогнем
Війна змушує швидко дорослішати. Уже влітку того ж фатального 2022-го Олег обійняв посаду командира роти. І весь цей час захищає незалежність нашої держави на півдні України.
Так, влучно гатять по ворогу наші артилеристи. Але це неможливо зробити без зв’язку, який в артилерії є найважливішим ланцюгом управління вогнем.
— Успішне проведення будь-якої військової операції залежить від чітко налагодженої взаємодії між підрозділами всіх родів військ, яка досягається за умов наявності безперебійного зв’язку. Особливо це важливо в умовах високого темпу ведення бойових дій, створення радіоперешкод противником та застосування ним високоточної зброї. І наше найголовніше завдання, зв’язківців-артилеристів, полягає у забезпеченні своєчасного обміну інформацією між командуванням бригади та батареями на вогневих позиціях, що з огляду на зміни обстановки на полі бою допомагає отримати точні зведення про противника, а отже, й ухвалити єдине правильне рішення про методи боротьби з ним, — каже командир роти зв’язку.
Весь час «на колесах»
За словами офіцера, на цій війні наші воїни використовують усі види зв’язку, що є. А де і який: проводовий, супутниковий, радіорелейний, транкінговий, або радіозв’язок, залежить від конкретної бойової обстановки у визначеному районі та ступеня захисту інформації.
Звісно, що під час бойових дій воїни-зв’язківці постійно перебувають «на колесах». При цьому працюють вони не лише в межах своєї бригади, а й в інтересах інших частин, що дислокуються на різних ділянках фронту. Саме під час одного з таких відряджень на Донеччину близько півтора року тому від потрапляння касетним снарядом на батареї загинув підлеглий Олега молодший сержант Геннадій. І як тоді, так і зараз за першим же наказом удень або вночі підлеглі офіцера на псевдо «Одін» вирушають на своїй апаратній туди, де небезпечно й де вкрай потрібно налагодити зв’язок.
І він, ротний, теж вирушає, в перервах між бойовими буднями постійно проводячи з підпорядкованим особовим складом інтенсивні тренування та тактико-спеціальні заняття задля однієї та такої важливої мети — аби забезпечити надійний зв’язок для влучного прицільного вогню нашої артилерії.
— Так, звісно, люди втомлюються від війни. Я бачу це по обличчях своїх бойових побратимів. При цьому не стільки фізично, як психологічно. Якщо є така можливість і на фронті відчувається відносне затишшя, ми по можливості відпускаємо людей у короткочасну відпустку. Людям треба відпочити… Сам я теж торік одного разу їздив додому, побачив матір та відвідав у госпіталі свого батька, який тоді дістав поранення. Десь три місяці тому його поранило вже вдруге, але він і досі у строю й каже, що хоче бути у строю до Перемоги. І ми, кожний на своєму місці, наближаємо цю довгоочікувану Перемогу як можемо, добре розуміючи, що за нас, українців, це не зробить ніхто. Україна в небезпеці і її треба захищати. А для цього, зокрема, потрібний надійний зв’язок, яким ми й забезпечуємо наші підрозділи, намагаючись зробити все можливе, аби він був не запеленгований та не придушений противником, — підсумував комроти Олег.
На фото: командир роти зв’язку окремої артилерійської бригади ВМС України капітан Олег.
Фото Дмитра Завтонова
