Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Після того, як росіяни залишили Київщину та кілька інших областей України, підрозділ Дмитра Мацея передислокували на Миколаївщину. Там він відчув, що воює з хитрим та підготовленим ворогом. Розпочалася контр-батарейна боротьба, під час якої, на жаль, іноді гинув особовий склад та втрачалася бойова техніка.
«У місце, де стояла машина, на якій я їхав, влучив ворожий снаряд»
— Проти нас там воював дуже досвідчений ворог, який до того ж значно переважав нас у кількості артилерії. У них була відпрацьована схема, коли по моїй батареї працювали з трьох сторін, тобто три російські артбатареї тримали нас під постійним вогневим впливом. Коли ми намагалися відповідати, то батарея, по якій ми вели вогонь, замовкала, а дві інші гатили по нас у відповідь, — розповідає далі офіцер. — Під час тих боїв ми почали зазнавати втрат й зрозуміли, як виглядає справжня війна.
Воюючи з досвідченим ворогом, молодий офіцер й сам набирався бойового досвіду та шукав нестандартні рішення для перемоги. Одного дня до нього підійшов командир та сказав, що є дуже цікаве, але небезпечне завдання. Потрібно було знищити російську батарею 2С19 (Мста-С), що дуже дошкуляла нашим військам. Вона часто працювала з одного й того ж району на значній відстані у глибині оборони противника.
— Це було дуже непросте завдання, враховуючи, що 2С19 має більший калібр та майже вдвічі більшу дальність вогню, у порівнянні з моїми 2С1. Щоб вполювати ворога, я висунув дві свої «Гвоздики» на відстань близько кілометра позаду першої лінії окопів нашої піхоти. У звичайних умовах цього не можна робити, бо машини мають слабке бронювання та стають легкою здобиччю для ворога, — наголошує Дмитро. — 10 діб замаскована техніка щоденно перебувала під ворожим вогнем, але, на щастя, не постраждала. Я з розрахунками ховався неподалік у бетонній трубі та очікував на координати ворога. Отримавши інформацію, що ворог на позиції, ми дуже швидко навели гармати та випустили по окупантах 20 снарядів. Одразу після залпу я віддав команду відходити. Гармати з бойового у похідне положення розрахунки переводили вже на ходу. Я сам сидів на броні та підказував механіку, куди їхати.
Українські гармаші встигли від’їхати від своїх вогневих позицій приблизно 400 метрів, коли земля там встала дибки. Розлючені втратою двох машин 2С19 (аеророзвідка підтвердила, що дві гармати залишилися стояти, коли решта тікала. — Авт.), росіяни випустили туди все, що мали, починаючи від мін й закінчуючи касетними боєприпасами з РСЗВ «Ураган». За планом Дмитро мав відійти на іншу вогневу позицію на відстані близько 4 км від попередньої та зробити ще кілька залпів, але на війні навіть дуже ретельні плани здебільшого не працюють.
«Далі було, як у казці…»
— Зрозумівши, що ми спромоглися вийти з-під удару, розлючені росіяни запустили за нами дрон, якого ми із-за шуму двигунів не могли почути. Як тільки ми зупинилися та зайняли нову вогневу позицію біля залізничного насипу, працюючи з бусоллю, я почув звук «виходу» й майже одразу ворожий снаряд розірвався на насипи біля однієї з машин. Розрахунки почали бігти, щоб знайти укриття, але ми були посеред поля. Я почав кричати, щоб усі терміново повернулися до машин та виходили з-під обстрілу. Залишивши позицію, я побачив, як у місце, де стояла машина, на якій я їхав, влучив ворожий снаряд, — пригадує ті події військовий. — Як артилерист, я розумів, що нам не можна виїжджати на дорогу, бо там нас буде легше уразити. Ми рухалися по полю, намагаючись постійно змінювати траєкторію руху, хоча розуміли, що тут можуть бути міни. Далі було, як у казці. Якоїсь миті перед нами вискочила ліса та побігла, начебто, показуючи дорогу — я наказав механіку їхати за нею. Раптом ліса різко звернула, але перед нами з’явився птах (схожий на орла або беркута. — Авт.), що летів на невеличкій висоті, тож я наказав механіку їхати за птахом. Коли птах почав набирати висоту, механік кинув «ричаги», простягнув до мене руки та закричав: «Михайлович, я не можу за ним». І це трохи розрядило ситуацію. Не витримавши такої гонки, одна з машин почала перегріватися, тож я загнав її під міст, забрав екіпаж та поїхав далі. Я розумів, що ворог буде намагатися мені помститися, тож не зупинявся.
«Коли птах почав набирати висоту, механік кинув „ричаги“, простягнув до мене руки та закричав: „Михайлович, я не можу за ним“. І це трохи розрядило ситуацію»
Проїхавши ще якийсь час, хлопець зупинив машину, визначив свої координати та доповів командиру, що готовий до ведення вогню. Командир був дуже здивований цією доповіддю, бо тікаючи від ворожої помсти, Дмитро заїхав від переднього краю на відстань, що у півтора раза перевищувала дальність стрільби його гармати. Командир наказав офіцеру повертатися та визначив нову вогневу позицію, з якої артилеристи продовжили працювати по ворогу. Залишену під мостом бойову машину забрали вночі та доправили до ремонтного підрозділу.
Наступна історія відбулася вже на Донбасі під час боїв за звільнення Ізюма. Окупанти стягнули туди величезну кількість артилерії та іншої техніки, частина з якої й досі служить у ЗСУ як трофей.
— Наша аеророзвідка виявила у селищі Забавне, що неподалік Ізюма, ворожий ремонтний батальйон. До нього окупанти стягували свою пошкоджену техніку. Там знаходилися склади ворожих боєприпасів та ПММ. До мене підійшов мій командир та запропонував виконати дуже не просте, але важливе завдання. Для ураження ворога необхідно було вивести наші «Гвоздики» у так звану сіру зону, яку частково контролювали спецпризначенці. Від найближчого населеного пункту, зайнятого ворогом, нас відділяли лише річка та близько трьох кілометрів лісу. Для охорони від ДРГ ворога мені виділили групу піхоти та розрахунок ПЗРК. Мій командир спочатку поїхав з нами, але згодом повернувся до дивізіону, бо ця операція тривала 11 діб, — розповідає Дмитро. — Ми заховали чотири «Гвоздики» у лісі та чекали на команду. За кілька кілометрів позаду нас періодично приїздили працювати наші «Гради», тож ворог засікав їхній вогонь, стріляв у відповідь, але нас не бачив, бо розрахунки перетворили машини на кущі. Саме під час цієї операції я отримав найкращу команду у житті — вести вогонь по ворогу до повної витрати боєзапасу! Виконавши вогневе завдання, ми знову замаскували гармати, а ввечері нам на джипі, у якому поміщалося рівно 40 снарядів до 2С1, привезли нові боєприпаси. Після нашого залпу мій командир також вдало ввів ворога в оману, бо з перехоплень ми чули — росіяни були впевнені, що тут перебуває як мінімум механізований батальйон.
«Мій командир також вдало ввів ворога в оману, бо з перехоплень ми чули — росіяни були впевнені, що тут перебуває як мінімум механізований батальйон»
Через певний час після цих боїв хлопця перевели у інший дивізіон, де на озброєнні були більш потужні САУ 2С3 «Акація», а згодом він поїхав на навчання у Німеччину опановувати американські САУ М109 «Паладин». На американських САУ хлопець успішно нищив ворога під Бахмутом, де, з його слів, завдячуючи певним ТТХ отриманих снарядів вони завдавали ворогу важких втрат як у живій силі, так й у техніці.
— Завдяки корегуванню нашого вогню з дронів у мене є відео, як через кілька хвилин після нашого вдалого залпу окупант виліз з укриття та почав знімати на телефон, як горить його танк. Ми вирішили «трохи додати вогню», тож додатково вгатили прямо в окупанта, — радіє Дмитро.
Наразі хлопець разом зі своїм колишнім командиром дивізіону служить у 66-й окремій механізованій бригаді та вже сам займається плануванням «цікавих вогневих завдань» для артилерії бригади.
Фото автора
