Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Заступник начальника штабу артилерійського підрозділу 66-ї окремої механізованої бригади Дмитро Мацей закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного лише влітку 2021 року, а нещодавно за свої досягнення по службі вже отримав капітанські погони.
— Я народився в місті Хирів, що на Львівщині. Свого часу там дислокувалася 80-та окрема десантно-штурмова бригада, тож, дивлячись на цих кремезних хлопців, ще в дитинстві вирішив, що маю стати снайпером. Коли я виріс, то зупинив свій вибір на Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, — розповідає про себе хлопець. — За підсумком складання вступних іспитів я виявився першим у рейтингу, тож мені запропонували самому обрати факультет. На моє побажання стати снайпером, отримав відповідь, що тут готують командирів різних спеціальностей, але не снайперів. Мені запропонували три напрямки можливого навчання, які скорочено назвали «НА», «РА» та «АР». Я нічого не зрозумів, але, отримавши пояснення, обрав «НА» (наземна артилерія. — Авт.).
Під час навчання хлопець, що мав гарну фізичну підготовку та займався раніше боксом, входив до збірної академії з боксу. Згодом у першості вишу з боксу у ваговій категорії до 81 кілограма посів перше місце. Дмитро добре розумів, що після випуску йому треба буде командувати людьми, тож на четвертому курсі відмовився від участі в змаганнях і цілком поринув у навчання. Після закінчення вишу хлопець хотів потрапити служити до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, але там не було вільних місць за його фахом, тож обрав службу в окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.
— Прибувши до частини, я цілком поринув у службу, аж поки одного дня до нас у кабінет не зайшов начфіз (начальник фізичної підготовки і спорту бригади). Він шукав боксера для участі в змаганнях на першість ОК «Захід». Я розповів про себе та з дозволу командира розпочав у вечірній час підготовку до змагань за власною тренувальною програмою, яка була в мене ще зі школи, — наголошує Дмитро. — З підготовкою мені дуже допоміг солдат-строковик Валерій, що входив до складу нашої команди. Це був хлопчина з Києва, якій мав серйозну підготовку. Валера вказав на мої слабкі місця та допоміг їх позбутися. Під час змагань цей хлопчина також перебував біля рингу та надавав поради, як мені діяти. Завдяки цьому другий мій суперник, який був «майстром спорту з рукопашного бою», у другому раунді після чергового нокдауну просто пішов з рингу, бо розумів, що нічого не може вдіяти. Найважчим був останній суперник, який мав звання «кандидата в майстри спорту з боксу», але правильна тактика допомогла мені здобути перемогу по балах і виграти першість ОК «Захід» у своїй ваговій категорії.
За кілька місяців бригаду, де служив офіцер, вивели на Рівненський полігон для проходження бойового злагодження перед черговою ротацією до районів проведення ООС, але настав ранок 24 лютого 2022 року.
— Нас підняли близько 5-ї ранку по бойовій тривозі. Моя батарея 2С1 «Гвоздика», де я на той час уже обіймав посаду «старшого офіцера на батареї», отримала команду негайно висунутися на бойові позиції у Житомирській області. На чотири гармати ми тоді отримали дві вантажівки снарядів. Старшина підвозив їх максимально близько, а на позиції я вже доправляв їх на своїй КШМ (командно-штабна машина. — Авт.), — пригадує ті події військовий. — Незабаром до нас приєдналися інші батареї дивізіону, а згодом ми отримали команду на відступ, бо противник прорвав лінію оборони наших військ та рухався в нашому напрямку. Зібравши особовий склад і техніку, ми побудували колону, на чолі якої йшла КШМ начальника штабу та колісні автомобілі взводу забезпечення. Ми вирушили на вказану точку, але на одному з перехресть нарвалися на ворожу колону з танком попереду. Спочатку я подумав, що це наші, але коли побачив намальовану «z», а танк почав повертати башту в наш бік, зрозумів, що треба швидко залишати машини. Лежачи разом із бійцями у яру, я добре чув, як росіяни кричали: «в живих нікого не залишати». Після цих слів мій страх зник і я зрозумів, якщо не почну діяти, ми тут усі загинемо.
Так склалося, що «Гвоздики» трохи відстали й були за рогом. росіяни їх не бачили й почали розстрілювати неозброєну українську колону. Дмитро зібрав усіх людей, які були поруч, та за допомогою телефона, на якому була встановлена українська програма «Кропива», вирушив до решток колони. Під час руху з ним зв’язався командир дивізіону та уточнив координати, на які треба прибути. Згодом офіцер взяв під команду «Гвоздику», яка була у хвості колони. Українські гармаші не могли залишити ворога безкарним, тож, від’їхавши на відстань близько 6 км, дали потужний залп по перехрестю, де зачаїлася російська колона. Хлопець каже, що навряд чи хтось з окупантів залишився неушкодженим.
— Зібравши рештки колони, ми висунулися у бік Макарова, що на Київщині, де зайняли вказані позиції й провели невеличке відновлення, — розповідає далі офіцер. — Під час тих боїв ми відплатили ворогу за знищену техніку та людей сповна. Контрбатарейної війни росіяни не вели, а боєкомплекту в той час ми мали достатньо. Як приклад можу навести знищення скупчення ворожої техніки, на яке мені виділили 100 снарядів та ще й дали оператора з дроном, який корегував мій вогонь онлайн. Я робив кілька пострілів, потім пауза, росіяни вилазили з укриттів, і знову я відкривав вогонь. Так ми й провоювали на Київщині до російського «жесту доброї волі»…
Далі буде.
Фото автора та з архіву
