Таку думку висловив правник, військовослужбовець Сил ТрО ЗСУ Олександр Мусієнко, спілкуючись із кореспонденткою АрміяInform. «Росія не може існувати без зовнішніх експансіоністських…
З перших днів широкомасштабного вторгнення окупанти понад місяць бомбили та обстрілювали Чернігів. Тут щодня лунали вибухи. Над містом, яке огорнули полум’я та чорний дим, згустилися чорні хмари. Часом сонця майже не було видно або воно було тьмяне та «втомлене». Втомленими були і мешканці обласного центру, які залишилися тут. Ще більш виснаженими були захисники «Північного форпосту», які відбивали наступи рашиської орди, що лізла в місто з усіх боків та майже взяла його у кільце.
З надією на те, що чернігівці витримають навалу російських військ, у ті дні за ними стежила вся наша країна та вся цивілізована світова спільнота. Місто стало «кісткою поперек горла» для загарбників та нашим важливим життєвим центром, який «живився» лише завдяки кільком «артеріям» — небезпечним автомобільним шляхам. Колони автотранспорту везли сюди боєприпаси, продукти, військову форму, різне обладнання тощо. У зворотний бік виїжджали жінки, діти, старі люди та поранені.
Утім, залежно від того, як змінювався перебіг бойових дій навколо міста, змінювалися і шляхи, якими можна було потрапити до Чернігова. Супроводження вкрай необхідних на той час військових вантажів «лягло на плечі» військовослужбовців з місцевих підрозділів Військової служби правопорядку Збройних Сил України. Кореспондент АрміяInform поспілкувався з учасником подій оборони Чернігова, старшим інспектором одного з підрозділів військової інспекції безпеки дорожнього руху штаб-сержантом Володимиром Гончаровим. У ті дні йому доводилось супроводжувати автоколони по кілька разів на добу.
— Розкажіть, будь-ласка, про перші дні широкомасштабного вторгнення на Чернігівщині.
— У січні 2022 року я повернувся з чергової ротації з Донбасу, де супроводжував колони та виконував інші службові обов’язки. Не минуло й місяця, як розпочалася війна з росією в моїм ріднім краю…
Одними з найтяжчих були перші дні, коли російські війська оточили Чернігів. Все розпочалося десь близько третьої години ночі 24 лютого. Я був вдома після добового чергування. Мені, як військовому, почали телефонувати друзі та знайомі з питаннями про наступ ворога. Однак телефоном таку інформацію ніхто не говорить. Зранку ми все дізналися самі, коли містом прокотилися звуки від вибухів російських ракет. Пізніше мені зателефонували рідні з одного із прикордонних міст і розповіли, що до них вже зайшли численні колони техніки з російськими солдатами. Цього дня відразу прибув на службу та розпочав виконувати завдання з оборони обласного центру.
— Ви довели багато різних водіїв до Чернігова. «Працювати» доводилося під постійними обстрілами. Чи відчували страх у дорозі?
— Нас супроводжувала небезпека щоразу. Провести вантаж із «гуманітаркою» — це одна справа, а інша — доставити велику вантажівку з боєприпасами. Ці вантажі вимагали особливого поводження, оскільки майже будь-яке влучання ворога могло призвести до вибуху всього боєкомплекту. Постійно пильнували.
Одного разу довелося супроводжувати досить велику колону нашої бойової техніки. На шляху нас почав атакувати російський літак, і от тоді було дійсно страшно. На щастя, всі залишилися живі, але постраждала одна машина, що замикала колону. Ми залишилися охороняти вантаж, щоб колона продовжила рух за маршрутом. Потім колеги з тієї військової частини, якій належала машина, телефонували і щиро дякували, за те, що у вантажівці все залишилося цілим і неушкодженим.
Іншого разу, коли ворог перекрив асфальтовані шляхи, вели «фури» в Чернігів ґрунтовими дорогами до мосту через Десну. Вчасно помітили ворога. Терміново розвертали машини у зворотному напрямку. Нас трохи обстріляли, але знову всі залишилися живі та здорові. Наступного ж дня ворог знищив наш автомобільний міст через річку. Тоді нам самим довелося шукати «стежки», щоб повернутися назад у підрозділ.
— Чув про історію з трофейним російським танком…
— Так, бійці з 1-ї танкової бригади «віджали» «сімдесятдвійку». Бойова машина не постраждала і була повністю справна. Її потрібно було «перекинути» на іншу лінію оборони міста. Проте танк був мічений символами, притаманними військам окупантів. Наші танкісти боялися, що під час маршу бойову машину можуть помилково знищити наші ж тероборонці.
Разом з офіцером Андрієм Кондратенком ми отримали бойове завдання провести танк містом. Обговорили план дій, маршрут руху та зробили всі необхідні приготування. Їхали вночі. Колона вирушила від «Епіцентру» і під нашим супроводом просунулася аж на інший бік Чернігова.
Місто на той час було повністю занурене в темряву. На нашій машині увімкнули аварійні сигнали та проблискові маячки. Використовували гучномовець, за допомогою якого просили ні в якому разі не стріляти та попереджали, що це українська колона. Вікна в машині весь час були відкриті, — ми вслухалися в темряву. Постійно утримували зв’язок через радіо з екіпажем танка та ділилися інформацією про поточну ситуацію за маршрутом.
Ця дорога здалася мені дуже довгою. Ми з Андрієм неймовірно зраділи, коли дісталися до місця призначення. Танк був успішно доставлений. Пізніше наші хлопці зробили панцирнику «ребрединг», заправили пальне, завантажили БК, і він поїхав «працювати» на користь України. Ми з бойовим побратимом отримали велике задоволення від цієї своєї роботи.
— Маєте незвичний позивний «04». Що він означає?
— Тут все просто. Після перших обстрілів Чернігова в нас у зональному відділі ВСП залишився цілим лише один автомобіль, що був призначений для здійснення супроводів автоколон. Машина була закріплена за мною. Номери в неї «4004». Звідси і позивний «нульчетвертий». Якщо чув його по радіозв’язку, то знав, що викликають тільки мене!
