Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
Руїни, розбита техніка, розкидані провіанти та обмундирування, які залишили рашисти на нашій території тікаючи на московщину — ось така картина стояла у всіх перед очима весною 2022 року. Одразу після звільнення Київщини, команда істориків та археологів з Національного університету оборони України імені Івана Черняховського почала збирати докази скоєних злочинів рф проти України. Досліджуючи місця тимчасової дислокації окупантів, команда зібрала російський брухт до купи та створила з нього історичні інсталяції під назвою «Сталеві полотна». Один із працівників НУО України історик Богдан Скопненко розповів кореспондентці АрміяInform, як ці експонати розвінчують міфи про велику «другу армію» світу та показують її реальні можливості в сучасному світі.
«На уламках ворожої техніки ми творимо мистецтво»
— Богдане, розкажіть, як з’явилася ідея створення цього музейного простору?
— З перших днів квітня, як тільки українські захисники вигнали рашистів з Київщини, наша команда виїхала до Гостомеля, Бучі та Ірпеня. Збираючи всі ці уламки від снарядів, згорілої техніки та розгрібаючи купу російського мотлоху, з’явилася ідея комплектувати ці речі для майбутнього музейного фонду. Кожне наше, умовно кажучи, полотно — є учасником конкретно зафіксованого бойового епізоду. У результаті на уламках знищеної ворожої бронетехніки або снарядах ми зараз творимо мистецтво та інсталяції. Тобто така цікава колаборація у нас вийшла — митці, історики та військові.
— У чому особливість кожного експонату та який процес створення?
— Ці експонати — не просто шматки якогось металу. У них є своя історія: «Хто їх знайшов», «Де він знаходився», «Від чого цей шматок»… Тільки дослідивши його історію, ми можемо працювати над майбутнім експонатом. Над інсталяціями працювало багато людей: Павло Нетьосов, який збирав ці речі, я займався інформаційним наповненням цієї знахідки, а також були залучені художники. В роботі ми намагаємось максимально зберегти автентичність цієї речі, лише додаємо мистецький сюжет.
Біля кожного експоната є світлини їхнього вигляду до того, як вони стали мистецькою роботою. Також ці експозиції супроводжуються текстовими та аудіовізуальними наповненнями.
Споконвічно російська матрьошка насправді японська
— Чи є тут експонати, які найбільше розкривають сутність росіян?
— Ну ось, наприклад, ця інсталяція «русской матрьошки», яку споконвічно вони вважали російською. Насправді історія цікавіша. Рашисти ще тоді практикували мародерство, тож і ідея матрьошки була вкрадена у Японії. Це один із фактів, що більшість своїх маркерів ідентичності росіяни просто крадуть у своїх сусідів.
Ще один цікавий експонат під назвою «Мародер». Уже не з живого російського десантника був знятий годинник від бучанського міського голови. Але носив він його недовго, карма все ж таки наздогнала.
— На які роботи найбільше звертають увагу відвідувачі?
— Ця інсталяція називається «Мясо кур в собственном соку»… Іноземці просто сміються, коли бачать, що на цій консервній банці тушонки вони пишуть свої символи ідентичності «Z», «V», «O» і ще доповнюють потужним гаслом «мы своих не бросаем». Хоча по цій інсталяції видно, що когось вони не дорахувалися.
— Чи були такі випадки, що військовослужбовці передавали вам затрофеїну зброю чи техніку?
— Так, були такі випадки, коли люди, побачивши виставку, потім хотіли передати експонат. І ця партисипація дуже важлива, тому що такі речі не можуть залишатися поза контекстом, бо людина відчуває свою причетність до цієї історії. Один військовослужбовець привіз нам фрагмент збитого ним російського Су-34 у Балаклії. Потім ми навіть знайшли відео, на якому видно, як літак, що палає, падає.
Тепер цю експозицію чудово доповнює ще один цікавий екземпляр — Су-25 «Грач», який встиг проявити себе у Сирії, але в Україні закінчив свій мерзенний бойовий шлях. Саме цей літак успішно збили наші військові.
Війна почалась ще у 2014 році…
— Яка мета цього сучасного музейного простору та яку роль він відіграє у становленні національної свідомості українців?
— Національний університет оборони України — це доволі потужний заклад, який готує офіцерів для військових підрозділів. Тому насамперед хочеться, щоб нашим слухачам і гостям з міжнародних делегацій було цікаво спостерігати за цими інсталяціями. У нас у 90% випадків проходять навчання бойові офіцери, які брали безпосередню участь у цих подіях. Тому їм цікаво бачити ту версію, яку подаємо ми. Часто вони навіть згадують ті моменти і розповідають нам ще якусь додаткову інформацію, дехто навіть поповнює нашу колекцію експонатів. Але головна мета нашого простору — відтворити не лише події 2022–2023 року, але й показати, що війна почалась ще у 2014 році. У нас є така композиція «Квіти життя», на якій зображені соняхи, а це, відповідно, символ Дня пам’яті загиблих захисників України. І ця інсталяція нагадує нам про Іловайськ, ДАП, про всіх загиблих Героїв і про те, що буде відплата, і квіти життя обов’язково розквітнуть на цьому попелищі.
— А як щодо міжнародної спільноти?
— Ми розповідаємо про війну в Україні людям, які її не бачили, але від яких залежить допомога нашій країні. І коли вони бачать ось цю трофейну російську техніку, вони розуміють, що «недодругу армію світу» не те що б можна, а потрібно бити. Знову ж таки, завдання музейної виставкової експозиції насамперед не прикрасити простір елементом інтер’єру, а віднайти засіб комунікації із різними типами відвідувачів. В цьому випадку кожен може побачити якусь свою історію в експонаті. Але водночас, якісь певні наративи відкладаються у розумінні відвідувачів.
— Чи співпрацюєте ви ще з якимись музеями?
— Наша робота не обмежується виключно цим простором. Один із наших проєктів — це галерея протестного мистецтва разом з музеєм Майдану. Там ми робили виставку, яку можуть відвідати не лише військові, але й цивільні. Також на Михайлівській площі експонується виставка російської трофейної техніки. До речі, перехожі люди дуже класно реагували на ці експонати: вони плювали в них, намагалися бити ногами. У будь-якому випадку їхні емоції показували, що їм до вподоби була ця виставка. Також нещодавно співпрацювали з Галузевим державним архівом Українського інституту національної пам’яті. Ну і надалі плануємо працювати, тому що наш музейний світ повинен постійно перебувати в динаміці. Тільки тоді буде дійсно гідний результат.
— Які у вас плани на майбутнє щодо цього музейного простору?
— У планах — створити освітній простір для слухачів, які навчатимуться у нашому університеті. А також є ідея для майбутнього виставкового проєкту щодо західної підтримки, яку нам надають наші союзники. Про це важливо говорити, тому що без цієї допомоги Україні було б набагато важче вистояти.
Фото автора
