Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Капітан ЗСУ, кавалер орденів Богдана Хмельницького та «За мужність» ІІІ ступеня, командир ланки вертольотів Мі-8 та учасник операції з повітряної підтримки захисників Маріуполя — це все про одну людину. В житті надзвичайно життєрадісну та позитивну. Його звати Іван. І для АрміяInform він ексклюзивно розповів про роботу екіпажів вертольотів армійської авіації під час широкомасштабного вторгнення рф.
— Перед тим, як перейдемо до розмов про війну, розкажіть у двох словах про себе: чому, власне, вибір професії зупинився на льотчику армійської авіації?! Чим так приваблює українських юнаків професія пілота гелікоптера?
— Тут немає нічого дивного. Спадковість, тяглість поколінь. Я зростав у містечку вертолітників. Батько служив. І тут, бажаєш чи ні, щодня перед очима приклад чоловіка-трударя, офіцера. Бачиш цю роботу з середини, без прикрас і фантиків. Коли батько йде ще вдосвіта, а повертається вже вночі. Якщо повертається, звісно. Бо польоти — справа незалежна від пори доби, або погоди, чи дня тижня. І от коли я вже, як кажуть, набув призовного віку, то цілковито природно, що в один з днів постало запитання, як кажуть, «у лоба»: ну що, ким плануєш бути? Звісно, відповідь у мене була одна, ствердна — вертолітником. Ну а далі — підготовка. Спорт, точні науки, бо від товаришів, які вже вступили до училища, знав, що треба бути з розрахунками на «ти» і вміти в голові моментально калькуляції проводити. І тому подібне.
— А коли випустилися, як відбувалась адаптація у перші роки служби?
— Та тут особливо і нема про що розповідати. Адже мій випуск збігся, фактично, із початком АТО. Я закінчив ВВНЗ у 2014 році. «Розкачування», як такого, не відбулося. Бо треба було вже вчитися воювати. Якщо хочеш вижити — умій не лише добре літати, але й швидко ухвалювати рішення, працювати в екіпажі та з екіпажем. Мені пощастило мати хорошого провідника-наставника у професії. Назвемо його Вікторович.
Коли я прийшов на Мі-8 «правим» пілотом. Ну, знаєте, як воно буває з лейтенантом, який щойно з училища: в голові напхано всього багато, а от як то впорядкувати і вистроїти в логічні схеми, що працюють, то вже окрема тема. І мій наставник, подивившись на мої потуги, як в тому популярному нині «мемі» з маленьким хлопчиком на кухні, сказав: не психуй, помиємо! І зробив з мене хорошого пілота. Методично і на прикладах пояснюючи, як мою теоретичну базу ввести в практичну площину.
— Відомо, що багато українських пілотів-вертолітників здобули хорошу школу у миротворчих місіях з кордоном. Чи доводилось брати участь, і як це вплинуло на професійну підготовку?
— Доводилось. Двічі брав участь у місіях на Африканському континенті. І так, ви праві, це був чудовий полігон для відточування навичок пілотування гелікоптерів. У місіях ми виконували досить широкий спектр завдань. Від звичайного патрулювання і демонстрації присутності сил ООН на місцевості до підтримки дій інших контингентів миротворчої місії, евакуації цивільних та персоналу ООН, доставки вантажів тощо. Специфіка місцевого клімату та топографія місцевості вчить пілота транспортного гелікоптера багатьом речам. Яким? Ну, по-перше: злітна маса вертольота за паспортом і в реальному житті — величина варіативна. По-друге: немає поганої площадки для приземлення. Є твій особистий професіоналізм. Бо там були і гори, і джунглі, і заболочені луки, і якісь криві в плані рельєфу «площі» у межах населених пунктів. Ну і погода просто пекельна: може йти дощ стіною, а за пару годин вжарити сонце, і на небі — ані хмаринки. Тому, налітавши в таких умовах енну кількість годин, вже можна говорити про те, що ти просунувся на шляху до статусу «досвідчений пілот». І не слід забувати, що там також іде хоч і млява, але війна. І в джунглях ховаються бойовики, які запросто можуть в тебе жахнути з якогось ПЗРК чи зенітного кулемета. Тож літати доводилось з виконанням усіх необхідних маневрів. І це також «записалося» на клітинах активної пам’яті в мозку. Цікавий досвід, я вам скажу. І необхідний для пілота армійської авіації у плані розвитку спроможностей.
— Ну а перший досвід в межах участі в Антитерористичній операції на Сході України, яким він був?
— Ми отримали наказ висунутися на Донеччину десь у березні 2014 року. Обстановка, загалом, була нервозна. Але безпосередньо бойові дії ще не почалися. Тривали вуличні мітинги. Ми базувалися на аеродромі Краматорська. Хто був, той знає, що це летовище тривалий час не використовувалось для прийому літаків. Воно, скажімо так, було заросле та мало доглянуте. Ми тоді здійснювали вильоти, з метою означення присутності. Ну, подивитися згори, де і як мітинги проходять. Патрулювали по кордону: дивилися, чи немає переміщень і скупчень якихось підозрілих. І так було до кінця березня.
Ну а потім здійснення десантування і перекидання військ. Це вже були такі польоти, в яких я особисто зрозумів, що зачинається щось серйозне. В районі тоді працювали наші спецгрупи. Ми з ними тримали контакт. І в один з днів «специ» нас повідомили: сьогодні вночі буде штурм аеродрому. Мовляв, пакуйте речі й будьте напоготові. Пропускати таку інформацію повз вуха було, скажімо так, не можливо. І ось в цей момент ми набули першого військового досвіду в контексті того, що транспортні Мі-8 можуть підняти більше ваги, ніж зазначено в характеристиках. І коли прогноз «спеців» збувся і десь о 4 ночі ми почули стрілянину, пішов прорив. «Специ» почали прикривати нас. Ми піднялися у повітря і зрозуміли, що Мі-шечка тягне вагу, яку б не мала піднімати. І цей момент також «записався» на підкірку. І потім у різних ситуаціях під час АТО, ООС чи вже широкомасштабного вторгнення рф добряче це знання допомагало. Ну і зі «спецами», які нас попередили про небезпеку, ми контакт тримали і вже згодом не раз пересікалися під час виконання місій. Бо ми для них, так би мовити, основний транспортний засіб, рятувальне коло і «загін американської кавалерії», як в голлівудських вестернах. Три в одному.
— Запитання вже традиційне для усіх військовослужбовців, які були у строю в момент початку російського вторгнення. Тож чим особливо запам’яталась дата 24 лютого 2022 року особисто вам?
— Тут все просто. Я зустрів початок великої війни сидячи в кабіні пошуково-рятувального вертольота. Річ у тім, що напередодні сусідня бригада займалася відпрацюванням парашутних стрибків. Ну і я чергував, щоби у разі екстреної необхідності вилетіти на допомогу. Відволічуся: скажу, що читаючи новини в той період часу, було зрозумілим, що якась халепа станеться. Ну не можуть ці «учєнія» біля українських кордонів тривати місяцями без якоїсь кульмінації. Відчергував свою зміну. Приїхав додому, ліг відпочивати. І в другій ночі раптовий дзвінок з військової частини — дзвонить оперативний черговий. Це було, як холодний душ! Мовляв, терміново з речами на аеродром. Прибув, відразу з екіпажем сіли у машину. Сидиш годину в кабіні, запрошуєш інструкції. Мовляв, що далі робити, які координати, куди летіти?! І тут почалося…
Я спочатку думав, що це якісь максимально реалістичні навчання. Але коли над головами вперше прогуло: чи то ракета, чи то винищувач. Аж вертоліт підстрибнув. І ще одна думка в голові: щось далеко від кордону «бахкає». А потім всі почали злітати. Я вперше в житті бачив, як замкомбрига біжить по бетонці й руками, жестами показує: ти, злітай, лети в той бік. Зазвичай, коли запускаєш двигун, то машина певний час має «прогрітися». Ну такий же самий алгоритм, як в автомобілі. Але тут було все в режимі «турбо». Злітаєш, наче тобі копняка дали. В темноті, хмарність низька та щільна. В радіоефірі — казна-що творилося: всі запрошують координати і завдання на переміщення. Але злітали, виводили машини та особовий склад з-під удару. Перекидали на тимчасові площадки.
— Під час перших місяців відбиття російського вторгнення вертолітники армійської авіації відіграли значну роль у здобутті переваги над ворогом. Можливо, є епізоди, про які вже можна розповісти?
— Дійсно, епізодів не бракує. Зокрема, якщо говорити про битву за Київ. Ми там були фактично із другого дня вторгнення. Забезпечували й доставку вантажів, і перекидання особового складу. І завдавали ударів по ворожих колонах. Було одне завдання на всіх — втримати, не здати Київ! Ритм бойової роботи був шалений. До нас навіть доходила інформація, що ми ворога настільки «задовбали» в буквальному сенсі, що їх командування оголосило полювання на нас. То ми надовго ніде не затримувались. Перескакували з площадки на площадку кожні пару днів. І, ледь не забув. Ми коли з вами говорили про довід участі в АТО, я упустив розповісти про важливу деталь, яку ми там навчилися робити. Це польоти вночі, в окулярах нічного бачення. Низько над рельєфом місцевості. Це важливо, бо про такий політ буде далі. Ми добряче кошмарили окупантів. І сприяли тому, аби неприємні сюрпризи для них ніколи не закінчувались.
В один з днів мій екіпаж отримав завдання попрацювати як «маршрутка»: відвезти на точку «А» групу спеціальних хлопців, які мали полювати за ворожими колонами, утримувати ключові дороги та мости. Все «ок», йду зустрічатися з майбутніми пасажирами і дивитися ту точку на мапі, куди доведеться летіти. А там, як кажуть, «ой лишенько»: якщо полетимо, то позбираємо на себе все вороже протиповітряне прикриття, як пес будяки. Бо у москалів є і «Тори», і «Панцирі». Ну і в форматі живої дискусії прошу спецпризначенців поставитись до виконання висадки дещо творчо. А саме, мені потрібен був «люфт» в пару кілометрів до точки, аби не перетворити наш політ у «квиток в один кінець». Вони погоджуються, бо йдуть, як говориться, на легкій нозі, майже без вантажу. Я їм показую точку, куди ми зможемо проповзти без ризику бути збитими. Вони задоволені. Ще й перепитують: а ви ж нас за пару-трійку днів заберете, правда?! Відповідаю, що якщо не мій, то інший екіпаж за ними точно прилетить. Ви ж тільки відпрацюйте свою програму і на точку евакуації виходьте. І коли ми все обговорили, їхній командир запитує: слухай, а який в тебе номер борту, щоб мої вже пішли завантажуватись. А тут ситуація взагалі на усі, як кажуть, гроші: річ у тім, що я літав на гелікоптері, який планувався на місію ООН за кордоном. Тобто біленький, з написом UN на борту. І ми вийшли на перекур вже перед польотом. То я йому кажу: от, який тобі відразу впаде в око, то той наш. Він затягується цигаркою, переводить на мене погляд: що, отой білий?! Я ствердно киваю. А він за голову хапається і каже: ну от за що це мені? Він же вночі у тепловізорі світиться, як гірлянда? А я йому такий: не хвилюйся, долетимо! І дійсно, долетіли. Ми дуже творчо поставились до виконання місії — зайшли на точку висадки …з ворожих тилів. Йшли борзо, ніби ми «свої». Плюхнулись біля лісочка, висадили їх. Потім хлопці-спецпризначенці розповідали, що вони також своє завдання виконали. Трішки їх «покусали», але всі живі. І вони ще на зворотному шляху «прочистили» площадку для приземлення. То наші колеги їх забрали.
— Ну а були моменти, коли відчувалося, що «все, край»?
— Перший раз, коли мене підбили. Це був політ вночі. Ми повимикали усі вогні. Йшли двійкою за курсом в окулярах. Ти коли в них летиш, то навколо все зелене. І тут бачу якісь спалахи. Розумію, що це ворожа зенітка — ЗУ-23-2. Вони нас не бачать, лише чують. І відповідно луплять навмання. І от відчулося, як по фюзеляжу наче хтось задріботів молотками. Спалах, вибух!.. І машина в одну мить стала вести себе не так. Відбувається розбалансування вертольота. Я на автоматі почав перевіряти покази приладів. Правий пілот кричить: командир, в нас попали! Зв’язку з другою машиною не має. Машина нібито слухається, але все одно, відчуваю — треба сідати. Хоча й до площадки приземлення не так далеко лишилося. Борттехнік каже, може дотягнемо? Але я ухвалюю рішення сідати. Вважайте, що це інтуїція, яка ґрунтується на фізичному відчутті пілотом машини. І ми знайшли таку-сяку площадку. Плюхнулись на неї. І в момент, коли колеса торкнулися землі, то управління стало колом. Пізніше з’ясувалося, що куля перебила один з важливих вузлів керування. Я вийшов в окулярах нічного бачення подивився — навколо плями мастила. Командую: броню, зброю з собою, відходимо подалі від борта! І ми чимдужче тікаємо в бік найближчого лісочка. Аж раптом, чуємо, що за нами повернулися! Виявляється, мій другий борт побачив, що нас нема і вернувся шукати! Як потім мені розповів пілот другого гелікоптера: «підлітаю, дивлюся (а він теж був в окулярах нічного бачення. — Авт.), що твій Мі-8 на землі, лопаті ще крутяться, а від лісу біжать якісь люди зі зброєю. Штурману кажу — тримай управління. Сам за автомат. Я думаю, що може то захоплення вертольота росіянами, кажу своїм, якщо що їх шугонути і злетіти. Але виявляється, що це ви!..» Отака, ось історія!
Я тоді страшенно зрадів. Кажу нашому рятувальнику: «старий, ти навіть не уявляєш, як ми раді тебе бачити!» А він: «ти б за мною так само прилетів, так що не заморочуйся!» А наступного дня як прийшли, то мені кажуть, що ти, певно, в бронежилеті народився, а не в сорочці. Бо в нас знизу стоять бронеплити і там де педалі керування, одна куля таку плиту пробила. Могла залетіти в ногу, живіт. Там нехороша траєкторія поранення виходить. А вона пробила підлогу і зрикошетила, попала в панель приладів, що над пілотським сидінням. А потім ще борттехнік підходить і каже, що моя чуйка, треба робити вимушену посадку, врятувала і машину і екіпаж, бо гідравлічна система, яку він перевірив, виявилась також пробита і повністю суха. А без неї вертоліт падає на землю, як камінь.
— А як же ж політ на Маріуполь? Там було, напевно, так само гаряче?
— Майже, як у голлівудському бойовику. Принаймні, тільки там я бачив подібні «спецефекти». Але це вже трішки про інше. Ми заходили на точку приземлення від моря. Звісно, перед вильотом сто п’ятсот разів продумували маршрут. Але по нас все одно вело вогонь ППО окупантів. Уперше саме під час цього вильоту я побачив, як ракета йде вертольоту просто «в лоб». Та ми летіли на машинах, які мали певні модернізації. І ворожі ракети, які наводяться на тепловий слід, відвертали. Я нарахував, що в нас мало попасти як мінімум чотири рази. Але ми таки якимось дивом долетіли і сіли на розгрузку. Я вам скажу так, що Мі-8, це не просто транспортний вертоліт або гвинтокрила машина, яку ми навчились використовувати для ударів по наземних цілях окупантів. Це і…вертоліт моральної підтримки! Так-так! Уявіть, ми сидимо в кабіні, поки витягають з салону вантаж. Бачу, до нас біжить хлопець, солдат-азовець. Молодий зовсім. Ну років 23, не більше. Трясця, та ці хлопці, що були в Маріку — вони круті! Це дійсно люди із заліза. Я бачу, що він мені щось хоче сказати, відсуваю бокове вікно. А він…кидається мені тиснути руку. Каже: мужики, ви крутезні! Мовляв, він як побачив, що ми сіли і привезли допомогу, то в нього сил додалося. А я це слухаю, і у мене на очах сльози. Відповідаю, «ні, козаче, це ви — круті!» А ми вам патрони привезли і поранених заберемо! Отака в мене була зустріч. Назад ми летіли також через щільний вогонь. Одного з наших збили. Та й йшли ми завантажені критично. Але дійшли! Читаєш потім параметри їхніх засобів ППО. Там 80-90 відсотків ураження цілей залежно від модифікацій. Але, як показала практика, старенька Мі-8, дещо модернізована, здатна пролізти над перекритою ворожими засобами ППО місцевістю. Не маючи систем автоматичного відстрілу теплових пасток. Ми це в ручну робимо. Не маючи системи сповіщення про опромінення і попередження пуску ракети. І ти працюєш на інтуїції та симбіозі з машиною.
— Отже, старий перевірений часом Мі-8, ще рано списувати з рахунків?!
— Ці вертольоти дійсно перевірені. Ми свою машину називаємо «Ластівкою». І її вже, здається, відчуваєш «п’ятою точкою». Хоча, всі машини цієї модифікації різні. Як дівчата з характером: комусь треба лагідний підхід, а якась машина вимагає жорсткої руки. Знаходиш той «підхід» до вертольота і він тобі почне сам допомагати!
— А якби запропонували щось новіше? Яку б машину хотіли б?!
— Звичайно, хочеться навчитись літати на нових типах гвинтокрилів. Їх не бракує: це і UH-60A Black Hawk, і Atlas Oryx, і SA 330 «Пума». Це якщо ми говоримо про сегмент транспортників. І це вже зовсім інший рівень. Там все начиння працює на пілота. Хоча, з іншого боку — якщо ти будеш сподіватися на електроніку, а не робити сам, то в плані навичок будеш здавати позиції. А ти маєш бути завжди в кондиції, не розслаблятися. Бо в авіації дрібниць не буває!
Дякую за цікаву розмову!
Фото та відео автора.
