Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Просто зараз тисячі українців не знаходять собі місця, бо близька людина зникла безвісти або в полоні у ворога. Інші не можуть заснути, бо їм сняться жахи окупації. Неможливо уявити, що відбувається у свідомості, коли ворог контролює не лише твою територію, а й тебе безпосередньо, родини, дітей. У психології навіть є спеціальний термін — ізоляційна компресія. Завдання психолога — декомпресувати їх, стабілізувати їхню психіку та емоційно відновити. Як це зробити, розповіла у прямому ефірі громадської організації «Безбар’єрність» військова психологиня, тренерка з виживання та опору у ворожому середовищі, учасниця проєкту «Психосоціальна підтримка під час війни» Олена Сек.
— Як допомогти людям, які пережили окупацію і носять у собі цей біль і втрати?
— Ця тема має багато міфів і стереотипів. З одного боку, ми працюємо з людьми, які є експертами з виживання, бо вони змогли вижити в умовах постійних загроз. Багато їхньої симптоматики, їхніх емоцій і поведінки — наслідки їхнього унікального досвіду виживання. З іншого боку, ці люди перебували і може досі перебувають у стані невизначеної втрати. Втрата свободи, волі, варіантів дії, втрата вибору є одним з елементів невизначеної втрати. Це дуже складний процес, який поєднує і горювання, і тривожність, і гострі стресові розлади, і симптоми, пов’язані з емоційним вигоранням. Люди опинилися в окупації з дуже багатьох причин. Один зі стереотипів нинішньої війни, який нам подекуди нав’язують з ворожої сторони, що ці люди спеціально не виїхали, тому що підтримували перспективу взаємодії з окупаційними військами. Але по факту це не так. Це є певним віддзеркаленням ще радянського міфу, що всі, хто був в окупації, є зрадниками і прихильниками ворога. Насправді багато причин призвели до того, що люди змушені залишитися в окупації. Крім того, у перші дні війни люди опинилися в окупації раптово і не мали фізичної можливості виїхати. Вони протягом одного дня зі статусу вільних громадян України перейшли у статус мешканців окупованої території. Без жодної можливості евакуюватися. По-друге, люди через свої моральні цінності не змогли залишити своїх рідних, які позбавлені фізичної активності. І це важливо, що люди, зберігаючи відданість своїй родині, залишалися, усвідомлюючи ризики окупації. Ще одна причина, чому люди опинилися в окупації, — це професійний обов’язок. Медики, рятувальники лишилися і виконували свій професійний обов’язок до самого кінця, попри фізичну небезпеку. Ми знаємо випадки, коли серед цих професій були і вчителі, які в розумінні противника є носіями небезпеки для нього. Ці люди здобули важкий травматичний досвід, але, користуючись підтримкою суспільства і фахівців, вони можуть піти шляхом посттравматичного зростання. В іншому випадку, без допомоги психологів і внутрішнього ресурсу, ситуація може розвиватися в напрямку посттравматичних стресових розладів. Але і в цьому випадку в Україні вже є гарні фахівці й унікальний досвід, який дозволяє працювати з такими станами і медикаментозно, і психотерапевтично.
— Які існують групи підтримки для родичів полонених та зниклих безвісти?
— Так, такі групи створені при Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Так само такі групи підтримки і гаряча лінія з психологічної підтримки є при Офісі Уповноваженого з питань зниклих за особливих обставин. Існують групи підтримки при гарячій лінії Міністерства оборони, там є проєкт, який працює з родинами полонених та зниклих безвісти військовослужбовців. Необхідно зателефонувати на гарячу лінію і оператор спрямує відповідно до ситуації. Є групи підтримки родин військовослужбовців при Інституті психології здоров’я, вони мають допуск до роботи з військовими від Міноборони. При багатьох військових частинах створені такі групи психологічної підтримки або комунікації, які вирішують питання соціальної підтримки, правового захисту цих категорій. Хоча зазначу, що відповідно до нормативних документів комунікація з членами родин зниклих безвісти та полонених військовослужбовців військовою частиною ведеться через територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Однак чимало військових частин намагаються підтримувати родини своїх військовослужбовців.
— Що саме відбувається з людиною у ворожому середовищі, як це тисне на психіку?
— Це потужний компресійний стан, який містить ознаки гострого стресу, це підвищена тривожність, розлади вітальних функцій, люди стоять на межі виживання. Вони живуть, не знаючи, що буде за кілька хвилин, не мають контролю за своїм життям, це схоже на перебування в умовах вимушеної ізоляції. Ми розділяємо вимушену і примусову ізоляцію, але обидва ці стани мають одну спільну особливість — відсутність можливості доступу до бажаного ресурсу. Водночас на людей відбувається потужний тиск, зокрема, із застосуванням пропаганди, інформаційно-психологічних операцій, аж до фізичного впливу. Коли ми працюємо з людиною, перед якою велика імовірність потрапляння у вороже середовище, то намагаємося дати якомога більше інструментів, які дозволять підтримати себе фізично, ментально, мінімально організувати контроль над своїм життя. Щоб зберегти сенс життя. Ключове слово — сенс, усвідомлення заради чого все це. У такій ситуації люди знаходять відповіді на свої екзистенційні запитання — хто я, для чого я живу, заради чого я переніс ці випробовування. Це стає потужним ресурсом для духовного зростання особистості.
— Як більшість людей реагує на потрапляння в ізоляцію? Це апатія, депресія чи навпаки?
— Це дуже індивідуально, перша стадія майже для всіх — це шок, люди проявляються по-різному. Одні стають гіперактивні, інші впадають в апатію. У когось вимикаються когнітивні функції, і людина спускається до примітивного виживання, головне, щоб було що їсти, щоб вижити, все інше не важливо. Працюючи з ними, ми намагаємось не знецінювати цей досвід, адже вони діяли, як могли в цій ситуації, залежно від фізичних можливостей, рівня освіти, особистісних характеристик. Людина вижила і вивчення її досвіду надзвичайно важливе, всі ці дані допоможуть відновитися тисячам людей, які будуть повертатися до нас після деокупації решти територій, які потерпають від окупантів.
— Чи забезпечено зараз психологічну підтримку у громадах, для людей, які перебували у вимушеній ізоляції на нині деокупованих територіях?
— Наскільки я знаю, не у всіх громадах, але робота ведеться. Є кілька проєктів щодо створення мобільних бригад з психологічної допомоги під патронатом Першої леді, які налаштовані на роботу в деокупованих територіальних громадах. Але яка б не була потужна ініціатива зверху, якщо рівень громади не готовий співпрацювати в цій системі, це не буде ефективно. Громада має повідомити про свої потреби, а ресурс завжди можна знайти, зокрема через громадську організацію «Безбар’єрність». Потреба велика, знаю, що в Херсонській області працює кілька мобільних бригад психологів, у Харківській області на рівні 12 громад відкриваються центри психологічної підтримки. На Київщині існують психологічні центри по роботі з деокупованими територіями. Прикладом такої потужної роботи є Бучанський центр першої психологічної підтримки, там психологи імплементують свій досвід у громади.
— З Вашого досвіду, який відсоток людей, які перебували в окупації, відчувають ізоляційну компресію і вкрай потребують психологічної підтримки, інакше буде потрібна вже психіатрична допомога?
— Це дуже точно, якщо не допомогти вчасно, ситуація швидко погіршиться. Ми нація людей, здатних виживати. Наш рівень стресостійкості доволі високий. Дослідження в цій сфері є, але результатів поки ще немає. За досвідом, близько 70% людей, які були в окупації, потребують психологічної підтримки. Частина — близько 30% це люди з високою стресостійкістю, які залишалися для виконання професійного обов’язку, зі структурованою мотивацією, вони відновлюються власним внутрішнім ресурсом. А з цих 70%, яким потрібна допомога, близько 25% потребуватимуть серйозної психотерапевтичної роботи. Якщо не надати вчасно психологічної підтримки, щоб людина попрацювала зі своїми гострими стресовими станами, імовірно цей відсоток збільшиться.
— З якими випадками ізоляційної компресії ви працювали?
— Дуже складними випадками є ті, коли люди самі шоковані від своєї поведінки. Виявилося, що вони багато на що готові, щоб вижити. Це люди, які не замислювалися над моральними аспектами виживання, а потім переступивши цю межу, побачили, що моральність у нашому житті таки має значення. Люди готові робити неочікувані речі. Наприклад, їсти чиїсь недоїдки. Або людина вважали себе гордою і принциповою, і через цю ситуацію змушена була переступити через ці свої характеристики. У результаті все це знецінене. Якщо б проблема була тільки у психофізіології, мабуть, було б дещо простіше, але комплекс психологічних проблем тісно пов’язаний з питаннями моральності й духовності, а це ускладнює ситуацію.
— Як поводитись, коли окупанти, скажімо, зайшли і зайняли ваш будинок? Чи варто чинити опір терору, наражаючись на небезпеку?
— Ми закликаємо зберегти своє життя. Ще на початку широкомасштабного вторгнення ми закликали цивільне населення на окупованих територіях — їхня задача — вижити, щоб після деокупації долучитися до відновлення країни. Для нас кожне життя — величезна цінність. Якщо людина не проходила підготовку з організації опору у ворожому середовищі, її задача вижити і все. Тут є межа: вступати в колаборацію чи чинити пасивний опір. Відповідати тільки на ті запитання, які ставлять, якщо ставиться якась задача, виконувати її в межах дозволеного. Є різниця — залишити хату і піти жити в погребі з родиною, чи жити з окупантами, готувати, прати для них. Це складний вибір. Хоча слід пам’ятати: навіть перебування в окупації не звільняє громадян від відповідальності за злочини, скоєні в умовах окупації чи навіть полону. Так, ваша мета — вижити, але має значення, якою ціною досягається ця мета. Життя цінне, але має значення, якою ціною це життя купується, якщо за рахунок життя інших людей, то це злочин і він вирішується у правовій сфері.
— Як не нашкодити і не розбурхати їхні душевні рани, а навпаки — підтримати тих, хто має близьких у полоні або зниклих безвісти?
— Кожен випадок індивідуальний, але якщо загалом — прошу близьких полонених і зниклих безвісти не викладати в соціальні мережі інформацію про них, це ускладнює пошуки. Так, їм здається, що вони недостатньо зробили, щоб повернути своїх рідних, їм надзвичайно складно переконати себе, що від них не залежить багато процесів. Тому людям, які чекають своїх рідних з невідомості, необхідно усвідомити, що вони живуть у кількох паралельних реальностях. В одній близька людина може бути вже загиблою. І питання лише в тому, коли вони про це дізнаються. Але так само є імовірність, що рідна людина в полоні й шанси на її повернення дуже великі. І є третя реальність, що з цією людиною просто відсутній зв’язок, вона може бути, наприклад, у госпіталі. І це перебування у трьох реальностях виснажує людей, що чекають. Ті, хто поряд з ними, повинні розуміти, це високе емоційне навантаження, яке призводить до фізичного виснаження. Якщо це близькі стосунки, просто спитайте: чим я можу допомогти? Так ми перебуваємо в такій посттоталітарній ментальності, ознакою якої є невміння просити про допомогу. Це тоталітарна психологія: нічого не проси, і тебе не помітять. У результаті втрачається навичка надавати допомогу і просити допомогу. Але ми можемо це напрацювати. Неправильно сказати: я розумію тебе. Але можна сказати: я бачу, як тобі важко, хочу підтримати тебе, підкажи, як це зробити? Якщо людина відмовляється, просто будьте поряд, щоб вчасно підставити плече. Якщо це не близька людина, а скажімо, колега по роботі, просто створіть для людини безпечне сприятливе середовище, зайвий раз запропонуйте чашку чаю або запитайте, як почуваєшся. Якщо ви роботодавець і знаєте, що людина має таку травму, дайте кілька днів відпочинку, або організуйте іншу форму роботи, щоб полегшити її стан.
— А як щодо людей, як переїхали з деокупованих територій, втратили майно, житло?
— Вони так само переживають невизначену втрату, тому що не знають, чи зможуть повернутись. У когось будинок вистояв, у когось ні, є різні ситуації. Така людина не захищена від того, що в якийсь момент її накриє, через те, що вона відчує запах, який нагадує дім. Або вона побачить цвіт яблунь як у її саду, який був знищений, у якому горіла ворожа техніка. Це важкі емоційні переживання. Ми можемо підтримати цих людей безоціночним сприйняттям. На жаль, у суспільстві є неприйняття певної моделі поведінки людей, які переживають невизначену втрату. Наприклад, коли в родині, де є діти, дружина, літні батьки, чоловік зник безвісти на фронті. Все село знає про це, і коли ця родина влаштовує для дитини день народження, з’являється група людей, яка засуджує цю родину. Мовляв, як ви можете святкувати, коли ваша близька людина зникла. Водночас має місце стигматизація та інвалідизація вдів, які втратили чоловіків. Коли втрата вже визначена від них очікують тривалого трауру. Але траур і горювання — це різні речі. Горювання — це психофізіологічний процес, траур — це відповідність соціальним нормам у даному середовищі. І якщо людина, маючи невизначену втрату, дозволяє собі водити дітей на екскурсії, носити яскравий одяг, співати пісень — це не означає, що вона не горює, не переживає. Так вона знаходить у собі ресурси для ефективного життя. І я прошу родини, які перебувають у стані невизначеності, — не втрачати надію, є приклади, коли люди повертаються з полону навіть попри статус загиблих чи зниклих безвісти, це трапляється, інтенсивність бойових дій буде висока. Тому важливо використати цей час, поки ви чекаєте на людину, підготуватися до її зустрічі. Навіть якщо станеться найгірше, людина виявиться загиблою, то те, що ви формували чекаючи, стане вашою сімейною реліквією. Я говорю про «скриньку пам’яті», в яку ми можемо складати листи, пам’ятні речі, наприклад, волосся дитини, яке зрізали, коли його тата не було вдома. Коли тато повернеться, такі речі допоможуть йому повернутися ментально, відновити емоційну єдність родини.
Проєкт реалізується в рамках Всеукраїнської програми ментального здоров’я за ініціативою Олени Зеленської.
Підготувала Леся Медведенко
