Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Улітку 2022 року російське командування у війні з Україною на деяких напрямках як головний засіб вирішення завдань на полі бою почало використовувати замість традиційних і «класичних» для збройних сил рф батальйонних тактичних груп (БТГр) штурмові загони (ШтЗ). Основна і важлива різниця цих бойових угруповань в тому, що в БТГр суттєво зменшилась кількість бронетехніки (замість танкової роти в БТГр — танковий взвод в ШтЗ. — Авт.) і збільшилась кількість штурмової піхоти. Основним елементом бойового порядку штурмового загону став штурмовий взвод в кількості 12-15 осіб, розбитих на штурмові трійки.
Ведучи бойові дії на Соледарському і на Бахмутському напрямках, як штурмову піхоту російське командування використовує найманців з так званої приватної військової компанії ПВК «вагнера». В середині літа 2022 року до лав загонів найманців почали вербувати ув’язнених із російських виправних закладів. До речі, на інших напрямках вони майже не зустрічалися.
За даними британської розвідки, загалом чисельність особового складу ПВК «вагнер» на території Донецької та Луганської областей становила до 50 тисяч осіб. Для російського командування і кремлівської влади ці бійці — реальне справжнє «гарматне м’ясо», втрата якого для них майже непомітна, і не викликає широкого розголосу у суспільства.
Щоб мати невеликий тактичний успіх на Соледарському і Бахмутському напрямках росіяни в буквальному розумінні завалювали українські шанці тілами загиблих штурмовиків. Вони просто «видавлювали» оборонців з їхніх позицій, гинучи на них безлічі, а за ними по ще теплих трупах лізли їхні товариші — «вагнерівці». І така тактика дій малих груп легкої піхоти стала ефективним засобом «протискання» та захоплення позицій противника там, де могли виникнути проблеми в організації нашої оборони.
За інформацією від Групи узагальнення бойового досвіду ОТУ «Соледар», починаючи з середини серпня на Бахмутському та Соледарському напрямках були сконцентровані основні зусилля наступальних дій російських військ в Україні. Тактика російських збройних формувань загалом полягала у “прогризанні”/”продавлюванні” добре підготовленої української оборони.
В умовах урбанізованої місцевості, враховуючи попередні значні втрати, які зазнав противник від Сил оборони України, а також через неспроможність подолати нашу підготовлену оборону, росіянам довелось змінювати тактику власних дій. Тепер вона полягала в повному знищенні інфраструктури та житлових забудов інтенсивним і нерозбірливим вогнем своєї артилерії і РСЗВ.
Ця тактика не є новою для російських терористичних військ. Подібним способом вони знищили: столицю Чеченської Республіки Ічкерія м. Грозний під час першої російсько-чеченської війни 1994–1996 рр., в якій за різними оцінками загинуло від понад 6 до 27 тис. мирних людей; м. Алеппо під час війни в Сирії, в якому від російських бомбардувань загинуло майже 25 тис. мешканців міста; українське м. Маріуполь, що стало символом війни на знищення, яку росія веде проти України від 24 лютого 2022 р., число загиблих мирних людей невідомо та за різним оцінками складає 10–20 тис. Ця жорстка, антилюдська та разюча за масштабами тактика набула нового чіткого термінологічного визначення — урбіцид («знищення міста», «насильство щодо міст»).
На Бахмутському та Соледарському напрямках співвідношення по артилерійських стволах українських і російських військ було приблизно 1:8 — 1:9. Це інколи змушувало українські підрозділи відходити на інші позиції і давало можливість російським штурмовим групам просуватися хоча б на декілька метрів. Як наслідок: у Бахмуті та Соледарі тепер майже не залишилося вцілілих будівель.
Щодо дій броньованої техніки противника, то у місті вона просувалася доволі повільно і, крім того, періодично знищувалася протитанковими засобами українських бійців. Тож в населених пунктах противник діяв, переважно, малими штурмовими групами по 3–15 осіб, інколи силами до взводу у кількості до 30 осіб. Вони мали на озброєнні особисту стрілецьку зброю, інколи — 82-мм міномети та ПТРК (протитанкові ракетні комплекси).
Спостереження показали, що противник часто використовував перевірену ним тактику, а саме — розвідку боєм «м’ясом». Для цього створювалися «передові групи» (3-5 осіб) з непідготовлених і слабо озброєних колишніх засуджених вагнерівців (зазвичай з-поміж наркоманів, «опущених», хворих на ВІЧ, гепатит та інших), або мобілізованих «днрівців», які, просуваючись вулицями населеного пункту, виявляли українські позиції. Під час знищення українцями цих «передових груп», фіксувалися вогневі точки наших підрозділів, по яких починав вестися масований артилерійський вогонь.
росіяни прагнули зруйнувати усі будівлі, які були в населеному пункті. Такими ударами ворог намагався «пом’якшити» оборону українських сил. При цьому він зберігав військову техніку, яка починала рух у напрямку населеного пункту лише після завершення масованого артилерійського вогню. У разі отримання навіть невеликої відсічі противник продовжував вести артилерійський обстріл населеного пункту або завдавав точкових авіаційних ударів.
Відмічалася й інша тактика. Штурмові групи по 2–5 осіб проникали до передмістя, заходили у найближчі будівлі та закріплювалися. Якщо дозволяла обстановка та не було супротиву українських підрозділів, вони переміщувалися у найближчі будівлі. На їхнє місце заходили інші невеликі групи як резерв. Отже, попри втрати, штурмовики поступово просувалися та захоплювали будівлю за будівлею, а українські підрозділи «видавлювалися» з населеного пункту.
За штурмовими групами так само крок за кроком рухалися так звані «човники» — підрозділи забезпечення, які на плечах підносили боєприпаси чи продовольство, а також групи евакуації. Командири цих груп обов’язково повинні були мати при собі засоби зв’язку — смартфони, в яких відмічалась кожна точка для пересування їхнього загону.
Подібна «тактика малих груп» застосовувалася противником і на іншій місцевості, зокрема у лісосмугах. Противник швидко вчився і пристосовувався до всіх місцевих умов. Якщо раніше штурмові підрозділи (загони/взводи/відділення) залучалися, в основному, для ведення штурмових дій у населених пунктах, то у грудні 2022 — січні 2023 р. противник почав використовувати їх для проведення наступу на всіх ділянках лінії бойового зіткнення у різних умовах місцевості (урбаністична місцевість, ліс/лісосмуги, степ/поле тощо).
На обраних напрямках ворог своїми діями намагався чинити постійний тиск на українські війська, тому його атаки фактично мали характер постійної розвідки боєм малими групами легкої піхоти.
Виглядає усе це так: перша атака мала виявляти для засобів аеророзвідки вогневі засоби та проводити дорозвідку. Тому обстріл українських позицій після відбитої атаки проводився навіть більш масовано, ніж артилерійська підготовка. Після цього готувалася нова атака. Це дозволяло концентрувати сили там, де наші війська мали слабкішу розвідку, менше засобів ураження, меншу стійкість.
Нові способи ведення бойових дій апробувалися не лише на ув’язнених, а й на більш підготовлених підрозділах ПВК «вагнера». Далі набутий досвід поширювався у мотострілецьких і повітряно-десантних підрозділах. Тактика дій, зокрема на відкритій місцевості (степ/поле/лісосмуги), інколи дещо змінювалася, проте її суть залишалась сталою — «розвідку-боєм», направлявся ненавчений особовий склад (про що свідчать великі втрати противника, на які російське командування не звертало уваги).
Були навіть випадки, коли попри завдавання українськими підрозділами вогневого ураження, противник продовжував наступальні дії «повзком». А під час візуального контакту з українськими БПЛА, або почувши їхній звук, противник просто прикидався мертвим. Якщо атака «захлиналась», то за пів години-годину вона знову повторювалася. Між цими «божевільними» атаками по українських позиціях «працювала» ворожа артилерія, яка намагалася «вибити» передусім важке озброєння. І так цілодобово.
Раніше в темний час доби атаки на українські позиції рідко траплялись, проте вже у другій половині січня росіяни почали застосовувати цю «тактику малих груп» на окремих напрямках цілодобово. Був випадок, коли ворог більше ніж три доби «намацував» наші вогневі позиції на декількох ВОПах (взводних опорних пунктах. — Авт.) і визначав слабкі місця в їхній обороні, «вичисляв» вогневі точки, а головне — тримав українські підрозділи у постійній напрузі. Для цього він періодично здійснював поодинокі постріли з 82-мм мінометів, АГСів та застосовував дими.
На наші позиції періодично йшли атаки невеликих груп піхоти (по 3–5 осіб), які українці методично знищували. Як виявилось, саме так противник проводив розвідку вогневих позицій та привчав захисників до думки, що на цьому напрямку значної загрози не існує. Водночас протягом цих декількох днів він під прикриттям димів і вночі накопичував певні сили (до 30 осіб), ховаючись в ярах під прикриттям рослинності. Ворог ретельно готувався до основної атаки, таємно збирав людей, підтягував боєзапас.
Атака, зазвичай, розпочиналася по готовності у визначений час і йшла двома-трьома хвилями під прикриттям димової завіси. Її супроводжував масований артилерійський чи гранатометний вогонь. Були випадки, коли ворог перед штурмом закидав у тил за наші позиції спеціальні «хлопавки» (застосовував акустичні імітатори звуків пострілів), які створювали враження ведення стрілецького бою у тилу української позиції.
Неочікувані штурмові дії противника інколи призводили до того, що наші відходили. Були випадки, коли українські підрозділи, побоюючись оточення, залишали позиції і відступали, а на їхнє місце заходили російські штурмові групи. Але якщо наші чинили опір, то відходив противник, а по позиціях «відпрацьовувала» артилерія.
Але коли позиції наші все-таки втрачали, то контратаки дозволяли швидко їх відновлювати. Глуха ж оборона, до якої нерідко переходили українські підрозділи, призводила лише до тимчасової зупинки противника та давала йому можливість підготуватися до подальших штурмових дій.
З жовтня 2022 р. штурмові підрозділи, передусім ПВК «вагнера», регулярно почали вести активні штурмові дії у нічний час. Ця тенденція спостерігається й зараз. Все проходить за подібним сценарієм: приблизно о 23.00–23.30 розпочинає «працювати» артилерія противника (з метою вогневого ураження українських підрозділів), далі о 01.00 та о 03.00–05.00 штурмові групи, які обов’язково мають тепловізори і прилади нічного бачення, розпочинають штурм українських позицій.
У темний час забезпечується й прихований вихід штурмових груп на рубіж атаки. Групи супроводжуються снайперами. Бронетехніка зазвичай не використовується з метою її збереження від ураження та забезпечення максимальної раптовості дій штурмових груп (техніку легко виявляють спостерігачі. — Авт). У разі потреби бронетехніка могла застосовуватися лише з дистанції максимальної ефективної вогневої підтримки та з закритих вогневих позицій, намагаючись не наражатись на українські протитанкові засоби.
Застосування такої тактики нічних дій хоч і не призводить до зменшення російських втрат, але дозволяє досягти певних результатів там, де раніше денні атаки успіху не мали. Безпосередня вогнева підтримка підрозділів, що атакують, здійснюється здебільшого автоматичними гранатометами АГС та мінометами 82 мм та 120 мм. Але головне тут можна констатувати, що наразі бронетехніка в наявній російській тактиці перестала бути засобом прориву, як це було у попередніх стадіях війни. Основне навантаження зараз лягло на легку піхоту, яка діє самостійно малими групами.
