Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Майор Владислав Коцар у Збройних Силах України вже 12 років. Звільнившись у 2021-му після закінчення контракту, чоловік почав будувати своє цивільне життя, але широкомасштабне вторгнення рф змусило знову стати на захист Батьківщини.
— Я входив до оперативного резерву першої черги, тож ще наприкінці 2021 року зрозумів, що росіяни знову підуть у наступ. Просто не знав точної дати, — розповідає військовий. — 25 лютого я повернувся з Києва додому, взяв заздалегідь зібраний наплічник та вирушив на Донеччину, у свою військову частину.
З перших днів широкомасштабного вторгнення окрема аеромобільна бригада, де проходить службу Владислав, готувалася до зустрічі з російськими панцирниками та іншою броньованою технікою.
— Перше серйозне бойове зіткнення з росіянами відбулося в районі населеного пункту Ізюм, який наша рота ДШВ разом з кількома іншими підрозділами взяла під оборону, — пригадує ті події хлопець. — Ми зайняли оборону на правому березі річки Сіверський Донець, розосередилися, виставили спостережні пости та створили вогневі засідки. У росіян не було інформації про наші сили, тому навіть маючи велику перевагу в живій силі та техніці, вони діяли дуже обережно.
Сили росіян тоді складалися з близько двох БТГр підсилених танками та артилерією. Вони здійснювали активну аеророзвідку та хаотичні артилерійські обстріли цивільної інфраструктури, намагаючись з’ясувати реальну чисельність та позиції захисників Ізюма.
— Ми тримали оборону міста близько двох тижнів. Коли противник зайшов на протилежний берег річки, було вирішено підірвати всі мости. Нам це вдалося, окрім пішохідного, який побудований з металоконструкцій, — продовжує розповідати офіцер. — Під час захоплення міста росіяни використали дуже цікаву тактику. На кожну вулицю міста заходив танк та рухався в бік найближчого перехрестя. Не зустрівши спротиву, танкісти запускали сигнальну ракету. Стало зрозуміло, що в окупантів проблеми зі зв’язком.
Спершу ворог відправив на розвідку один танк, який десантники знищили за допомогою NLAW, але потім з того напрямку пішла ціла танкова колона за підтримки підрозділів росгвардії.
— Використовуючи пішохідний міст, піхота противника намагалася перейти на наш берег та закріпитися у приватному секторі й у церкві. Перші контактні бої були саме між піхотою. Та за кілька діб вище по течії річки ворогу вдалося навести понтонну переправу й переправити техніку. Коли почалися бої навколо населеного пункту Кам’янка й ворог попри втрати вийшов на трасу Ізюм — Слов’янськ, тоді ми отримали наказ залишити місто, — наголошує Владислав.
Під натиском ворога, завдаючи йому важких втрат, десантники протягом кількох місяців продовжували поступово відходити в бік Слов’янська. Остаточно зупинити противника вдалося на рубежі Долина — Богородичне, що на Донеччині, а вже в серпні наші військові стрімко пішли в контрнаступ.
— Завдяки отриманій інформації щодо знекровлення російського війська на нашому напрямку та їхніх планах провести перегрупування ми розпочали контрнаступ, використовуючи тактику малих груп. Невеличкий супротив нам чинили лише покинуті напризволяще підрозділи так званої народної міліції лнр, тож ми почали брати під свій контроль лісосмуги та заходити в населені пункти, де противник, що відступав, залишав багато мінно-вибухових пасток, — зауважує військовий.
росіяни залишили по собі протитанкові міни, встановлені так, щоб їх було неможливо зняти, або закопували їх на місці своїх багать з надією, що українські військові розпалять там вогонь. Також встановлювали в лісосмугах і подвір’ях протипіхотні міни та гранати з розтяжками. Ці «сюрпризи» можна знайти й досі.
Підрозділ Владислава звільнив селище Богородичне, потім переправився на інший берег Сіверського Донця та брав участь у звільненні населених пунктів Святогірськ, Ярова, Новоселівка та Дробишеве.
— Єдиний серйозний опір ми зустріли в Новоселівці, де якийсь добре підготовлений підрозділ росіян, використовуючи бронетехніку та артилерію, організував грамотну оборону, — відзначає офіцер. — Нам тоді допомогли побратими з іншої бригади, які захопили позиції ворога зліва від населеного пункту, й він опинився в півкільці. Ворог розпочав відвід артилерії та ослабив свою оборону — ми цим скористалися. Відступаючи, росіяни покинули два БТРи та танк.
Після відновлення десантники знову повернулися на Донеччину, де воюють і зараз. Довелося їм стикатися в бою і з так званими вагнерівцями та брати їх у полон.
— Нещодавно ми за підтримки танка штурмували одну з ворожих позицій. Противник стріляв по нашому панцирнику з автоматів та кинув протипіхотну гранату. Танк пройшов прямо по їхньому окопу й засипав його землею. Коли ми відкопали тих, хто вижив, то з’ясувалося, що це «вагнерівці». На запитання, чого вони не повтікали або не здалися одразу в полон, розуміючи, що їм не вижити, окупанти відповіли, що «у разі відступу нас свої розстріляють. Єдиний варіант вирватися з цього пекла живими — це дістати поранення й дожити до того моменту, коли до тебе дійде черга на евакуацію», — говорить Владислав.
Найважче на війни для офіцера — це чути по радіостанції, що відбувається танковий або артилерійський обстріл позицій, а він нічим не може йому завадити та допомогти підлеглим. Також дуже важко знати про те, що на позиціях є поранені, а машина медеваку фізично не може туди дістатися через ворожий вогонь.
— Більшість солдатів прийшли до нас за мобілізацією. Сьогодні ці колишні електрики, сантехніки, вчителі або директори добре воюють навіть у зимових умовах та попри холод і сніг б’ють ворога, — наголошує майор-десантник. — Ми всі добре розуміємо, що іншого шляху, як перемогти та повернути рідні землі до кордонів 1991 року, в нас просто немає.
Фото автора
