Він чітко усвідомлював характер та наслідки своїх дій, скерованих на підрив боєздатності частин та підрозділів Сил оборони України. Суд засудив громадянина України до 5 років…
Битва за Мощун була однією з найважливіших в обороні Києва в березні 2022 року. До 24 лютого Даниїл, воїн 72-ї бригади, про це село на Київщини і не чув. Нині ж, він знає його вулиці, як своїх п’ять пальців. Цей воїн пробігав та проповз під ворожим вогнем вздовж і поперек майже все село. Втримали цей важливий рубіж оборони вдалося високою ціною. У роті Даниїла вціліла трохи більше третини воїнів…
Цей освічений молодий чоловік з інтелігентної сім’ї багато в чому уособлює більшість українців, які за власним бажанням стали до строю зі зброєю в руках, коли ворог прийшов на поріг нашого дому.
Даниїлу лише 26. Але того, що він пережив, вистачить не на одну долю. Цей воїн вижив під час оборони селища Мощун, де його рота зазнала відчутних втрат. Він продовжував відбивати атаку ворога навіть з пораненою ногою — і хлопці втримали позиції. Пізніше, на Донбасі, зазнав важкого поранення, потрапив у полон… І теж витримав знущання російських катів…
Україна сильна саме такими своїми синами. Особливі враження про наш волелюбний народ формуються, зокрема, з таких фронтових історій, як історія цього воїна…
Свій рюкзак він зібрав задовго до 24 лютого
Даниїл вже в перший день повномасштабного вторгнення росармії в Україну прийшов до військкомату. Свій рюкзак з необхідними речами він зібрав задовго до 24 лютого. Хлопець передбачав, що росія все ж попре на нас великою війною. У військкоматі Даниїла направили до 72-ї механізованої бригади. Того ж дня він був у Білій Церкві…
Його батько, Ярослав, з трьома товаришами 24 лютого записався в тероборону. За кілька днів четвірка друзів була серед оборонців аеропорту Жуляни.
У перші дні з початку великої війни у військкоматах було не проштовхнутися, черги добровольців на війну, чимало з них без будь-якого досвіду військової служби. Висока патріотичність українського народу допомогла зламати плани окупантів і вразила весь світ. Даниїл свого часу після інституту відслужив 10 місяців у прикордонній службі. Батько у війську не служив ані дня, але зі зброєю на «ти», це його багаторічне захоплення. Батько Даниїла за спеціальністю фінансист, багато років працював у різних державних структурах на відповідальних посадах. Перед війною кілька років займався бізнесом.
Дорогою до військкомату Даниїл розмірковував, як в одну мить все змінилося. Він хлопець з вищою освітою (за спеціальністю менеджер зовнішньої економічної діяльності), вільно володіє англійською, будував кар’єру в одній із престижних сфер діяльності… Ще вчора він обіймав кохану дівчину. До речі, що таке «русскій мір» його кохана дізналася значно раніше, на власному досвіді. 2014-го росіяни забрали в неї рідний дім на Донеччині. 24 лютого фактично кожен регіон України відчув страшний подих війни, яка вже в перший день перевернула наше життя, зламала долі мільйонів українців…
Якимось дивом до його бронежилета причепився хрестик — розарій білий. Пізніше він не раз діставатиме його, подумки дякуватиме Богу, що дивом уцілів у ситуаціях, коли був між життям і смертю.
Коли Даниїл прибув у ППД бригади, ворог завдав ракетного удару по території військової частини. Ні в кого вже не було ілюзій, всі розуміли, що відбувається… Перші втрати, страждання, руйнування… Згадуючи той день, воїн розповів, що коли отримував екіпірування, то помітив, що якимось дивом до його бронежилета причепився хрестик — розарій білий. На мить хлопець замислився, поцілував хрестик і поклав у внутрішню кишеню куртки. Пізніше він не раз діставатиме його, подумки дякуватиме Богу, що дивом уцілів у ситуаціях, коли був між життям і смертю.
Оборона Мощуна
Наприкінці лютого його рота вже облаштовувала позиції на околицях Мощуна. До великої війни Даниїл про це село в Бучанському районі Київщини і не чув. Нині ж він знає його вулиці, як своїх п’ять пальців. Цей воїн пробіг та проповз під ворожим вогнем вздовж і поперек майже все село. Битва за Мощун була однією з найважливіших в обороні Києва в березні 2022 року. Дорога на Київ з одного з напрямків наступу росіян пролягала через Мощун, тому в цьому районі ворог зосередив значні сили особового складу та техніки. Забігаючи наперед, скажу, що, попри складне становище, нашим воїнам вдалось зупинити масований наступ агресора. Втримати цей важливий рубіж оборони нам вдалося високою ціною. У роті Даниїла вціліла лише третина воїнів. Крім військових 72-ї бригади, Мощун захищали також підрозділ спецпризначенців, придані групи з бронетехнікою, тероборонці, а також невелика група воїнів з інтернаціонального підрозділу. Для повноти уяви про бої, які точилися тут торік у березні, скажу, що в Мощуні немає жодного будинку, який би не постраждав внаслідок російської агресії.
… Даниїл сам визвався в групу розвідників. Командир групи на псевдо «Змій», досвідчений військовий, який повернувся до війська 24 лютого із запасу, повідомив, що їм необхідно зайняти позиції для спостереження за кількасот метрів від передніх рубежів роти.
Я був найближче до ворожої бронегрупи, яка непомітно вискочила на нас. Вони відкрили вогонь з кулемета, я добре чув свист тих куль… Мені пощастило, я впав за бетонну плиту, і якби цього не зробив, мені б знесло голову. У той момент, звідти незворушно вилазить наш гранатометник, цілиться у ворожу БМП і стріляє…
— Він повідомив, що є інформація, що до нас рухається ворожа колона, що ворог планує перетинати річку через міст саме тут. Хлопці швидко добігли до визначеної командиром ділянки та завзято взялися копати окопи. Не встиг я викопати окоп навіть для стрільби лежачи, як почув від командира групи: «Швидко відходимо, броня росіян!». Тож миттєво накинув на себе шолом і бронежилет та полетів за хлопцями. Я опинився найближче до ворожої бронегрупи, яка непомітно вискочила на нас. Вони відкрили вогонь з кулемета, я добре чув свист тих куль… Клац-клац-клац — звучали нові постріли, що прилітали повз нас та врізалися у стіни будівлі навпроти. Мені пощастило, я впав за бетонну плиту, і якби цього не зробив, мені б знесло голову. Саме в той момент звідти незворушно вилазить наш гранатометник, цілиться у ворожу БМП і стріляє. Схоже, росіяни подумали, що це пастка, бо відразу круто повернув в інший бік від нас… — згадує Даниїл.
Далі, за словами воїна, з кожною годиною ситуація ускладнювалась. Весь час над головами наших воїнів кружляли ворожі безпілотники.
— Ми намагались їх збити. Нас почали обстрілювати з мінометів. Залягли в окопах… Ніби затихло… Схоже, що ненадовго, чуємо наростаючий гул, бачимо ворожий гвинтокрил, знову всі в окопи… Попри важкий день, страшенну втому, ніяк не вдавалося заснути. Коли прокручував пережите за день, кров у жилах холола. У голові було тільки одне запитання: «Підуть завтра чи не підуть?».
Наступного дня група розвідників разом із Даниїлом зайняла позицію в триповерховому будинку, який височів на околиці села. Місце дуже вдале для спостереження. Того ж дня хлопці в бінокль помітили величезну колону російської техніки, понад 30 одиниць. Доповіли в штаб. Продовжили спостереження. За деякий час росіяни зупинились. «Ось зараз, здається, найкращий момент вдарити по скупченню ворожої техніки» — між собою обговорювали воїни. Незадовго почули постріли, але це працювала ворожа арта. Хлопці зрозуміли, що ворог цілиться і по них. Мерщій збігли з третього поверху в підвал. Менше ніж за годину, коли трохи стихло, вийшли, більша частина села горіла… Незабаром, під час чергового обстрілу, поранило їхнього командира «Змія». Після обстрілу його вдалося евакуювати.
Коротка хронологія оборони Мощуна: Наші воїни після кількох невдалих спроб підірвали міст через Ірпінь. 5 березня підрозділи спеціального призначення рф зайняли північно-західну частину села. Вранці 6 березня російські війська почали форсувати річку значними силами. 11 березня російські війська почали масований штурм Мощуна з усіх боків…
Один з побратимів рукою вказуючи на двоповерхову будівлю, крикнув: «Схоже там їхній снайпер!». Даниїл взяв гранатомет, змістився в сторону на півтора-два десятка метрів, прицілився, постріл…Граната влетіла точнісенько у вікно на другому поверсі будівлі. Снайпер замовк…
Чергова атака росіян. Частина села вже була під їхнім контролем. У якийсь момент Даниїл дуже близько відчув свист кулі. Швидко змінив позицію. Знову прицільний постріл, який прийняла на себе стіна, за якою ховався хлопець. Один із побратимів, рукою вказуючи на двоповерхову будівлю, крикнув: «Схоже, там їхній снайпер!». Даниїл оглянувся, гранатомети та БК хлопці тримали позаду за кілька десятків метрів від себе. Він доповз до гранатомета, змістився в бік на півтора-два десятки метрів, прицілився, постріл… Граната влетіла точнісінько у вікно на другому поверсі будівлі. Снайпер замовк…
Кілька днів відносного затишшя, літають ворожі «пташки», періодично росіяни завдають артилерійських та мінометних обстрілів. Наші хлопці підготували запасні позиції… Поповнили БК. Минуло вже 2 тижні, як рота Даниїла обороняє селище Мощун.
11 березня росіяни розпочали наступ з усіх боків. Потужно працювала ворожа арта. Через високу щільність вогню наші хлопці не могли підняти голови. Ситуацією скористався противник — ворожі БМП підійшли до позицій наших захисників на відстань кількасот метрів. Даниїл разом з іншими воїнами розуміли, що це чудова дистанція для стрільби з гранатомета по ворожій броні. Але ж, як прицілитись, коли ті ж БМП заливають свинцем наші позиції. Кілька разів Даниїлу вдалося вистрілити з гранатомета, але у ворожу БМП не вцілив. У якийсь момент він відчув, що його щось страшенно коле у стопу, а згодом ліва нога оніміла. Глянув, побачив на нозі плями крові. Проте воїн і далі вів вогонь по ворогах. — Чесно кажучи, мені здалося, що ще трохи — і ми не втримаємо позиції. Але в цей момент росіяни почали відходити… За кілька годин Даниїла евакуювали.
21 березня ЗСУ звільнили село Мощун від російських загарбників.
Осколок міни зламав ключицю…
У квітні Даниїл повернувся до строю. Його забрав до себе «Змій» на посаду водія у взвод матеріального забезпечення. Але хлопцю в тиловому підрозділі було якось не по собі. Він кілька разів просився на передову. І на початку липня у складі одного з підрозділом відправився на Донеччину на підкріплення. Все що відбувалося далі — справжнє випробування долі.
Даниїл разом ще з трьома воїнами вже кілька днів був у секреті. Відчергувавши свій час, хлопець перебрався в окремий окоп. Уважно продивився місцевість у тепловізор. Нічого підозрілого. Можна трохи подрімати. Незадовго прокинувся від пострілів нашої БМП.
Чую тупіт. Біля наших позицій була свиноферма. Припустив, що, можливо, це свині, таке вже бувало раніше. Але ні, то якийсь дуже незграбний та великий кабан… І правда, свиня, але рашистська. Декілька секунд і я чую ламаний голос: «Вилазь, с**а».
— Стало якось тривожно. Спочатку хотів піти до хлопців, бо мій окоп був одиночний, за кілька десятків метрів від них. Саме в цей момент поруч прилітає міна. Мене трохи приглушило. Тоді вирішив — залишаюсь на місці. Я не хотів демаскувати позиції хлопців, — пригадує воїн. — Вже було близько 6-ї ранку… Чую тупіт. Біля наших позицій була свиноферма. Припустив, що, можливо, це свині, таке вже бувало раніше. Від вибухів тварини просто дуріли. Але ні, то якийсь дуже незграбний та великий кабан… І правда, свиня, але рашистська. Декілька секунд і я чую ламаний голос: «Вилазь, с**а».
Перша думка. У мене 2 гранати. Можу підірвати себе і тих, хто мене захопив. Але я відразу згадав свою сім’ю, батька, маму, сестру, кохану дівчину. Вирішив, якщо я зараз зламаюсь, то вже не побачу їх. Зараз мені може бути боляче та страшно… Але я живий — якби мене хотіли вбити, то вбили б відразу.
За день до того, як Даниїла взяли в полон, він в окопі знайшов молитовник, прочитав молитву перед боєм, потримав у руках свій хрестик, дещо заспокоївся. Вірив, що все буде добре. Але навіть не передбачав, крізь які ще випробування йому доведеться пройти.
За кілька хвилин розпочався мінометний обстріл. Одна з мін розірвалась поруч. Її уламки вразили і нашого воїна, (зламали йому ключицю) та двох «денеерів», які його вели.
Але на поранення хлопця вороги не зважали. У штабі вони виплескували свою лють. Били, приставляли ніж до горла, до кожного пальця, залякували застрелити, задушити… І лише наступного дня, коли стан Даниїла значно погіршився, його відвезли до лікарні. Там він пролежав понад місяць. А далі — Оленівка…
У списку загиблих не Ваш син, а однофамілець…
За кілька днів до полону в Даниїла зламався телефон. Після того він двічі дуже коротко розмовляв з батьками з телефону побратима. А далі — лікарня в Донецьку, колонія в Оленівці. Батьки майже два місяці не мали відомостей про сина. Де він і чи живий?! Їхнє життя наче зупинилось. Важко підібрати слова, якими можна було б хоча б трохи передати їхні переживання в ті дні і ночі. Вони багато разів зверталися у військову частину, до його товаришів по службі, у різні установи, міністерства, на «гарячі лінії»… Через 2 тижні отримали повідомлення від побратима Даниїла: «200-й», приїжджайте забирати тіло«… Батьківське серце розривалося від болю… і нічим йому не зарадиш…
Наступного дня нове повідомлення: «Це не Даниїл! Загиблий, його однофамілець». І в батьків з’явилася величезна надія, що син живий…
Як з’ясувалось дещо пізніше, разом з Даниїлом у бригаді проходив службу його однофамілець. Він, на жаль, загинув…
Оленівка: на обід — 3 хвилини
Ось як Даниїл згадує своє перебування у колонії в Оленівці:
В Оленівці займалися «кішкаблудством», ми подумки і в снах побували майже в усіх ресторанах світу. Їжа починала снитися, і коли вже майже відкусив шматочок, прокидаєшся.
— Сирі та холодні бараки забиті нашими воїнами. Спали на тому, що в кого було… На приймання їжі лише декілька хвилин. Раціон дуже скромний і одноманітний, лише якісь каші, як комбікорм. Тому займалися «кішкаблудством», ми подумки і в снах побували майже в усіх ресторанах світу. Їжа починала снитися, і коли вже майже відкусив шматочок, прокидаєшся.
В Оленівці дозволяли читати книги. Там я придивився книжку з англійської мови, і ми зібрали невеличкий English-club, давали нашим хлопцям уроки з англійської.
Родичі Даниїла продовжували розшукувати сина. Спочатку батько на одному з телеграм-каналів побачив хлопця дуже схожого на Даниїла. Це був відеофрагмент, як групу українських полонених кудись перевозять. Щоправда, дещо дивний вигляд мав хлопець — усі у формі, а він у якомусь білому балахоні. Пізніше Даниїл розповість, що в лікарні забрали його закривавлену форму і не повернули. Коли його перевозили в колонію, він попросив санітарку дати йому хоч щось одягнути. Чи то білий халат, чи простирадло він накинув на себе і поїхав. Батько зробив розкадровку відео і вигукнув: «Це ДАНЯ, це він, він живий!!!» Згодом на одному з російських каналів він побачив фрагмент інтерв’ю з Даниїлом. Стало зрозуміло, син у полоні, головне — він живий…
Після місяця перебування в Оленівці, 2 жовтня, росіяни вирішили змінити місце утримання Даниїла та багатьох інших українських військових. 200 людей посадили в 6 «Камазів». Десь по 30–40 людей в одній машині.
— Було дуже боляче їхати, нас посадили на підлогу кузова машини спиною один до одного, зав’язли очі, руки, ноги. За цілий день лише одна зупинка. Потім нас пересадили в літак, незадовго ми вже були на території росії… — згадує Даниїл. Там він провів ще понад 2 місяці… Йому дуже важко згадувати ті дні у неволі…
5 грудня Даниїлу та ще кільком десяткам українських військових повідомили, що їх готують до обміну. Наступного дня Даниїл обняв свою маму та сестру на рідній землі. З батьком вони зустрілися лише тиждень тому, коли того відпустили на кілька днів зі служби побачитись із сином. Нині Даниїл продовжує лікування після поранення…
Фото з архіву Даниїла
