Про обмін полоненими і співпрацю з ООН, про Міжнародний Комітет Червоного Хреста і права військовозобов’язаних та чимало іншого кореспондентка АрміяInform запитала в Уповноваженого Верховної Ради…
Сьогоднішні воїни в українських одностроях — люди абсолютно різних професій. Як то кажуть, і «фізики» і «лірики». Людина, з якою воїн у бліндажі сьогодні ділить сухпай, може бути вчорашнім трактористом, вчителем, або ж оперним співаком, професійним тенісистом чи навіть народним обранцем. Для рядового воїна ЗСУ Павла Белянського довго думати над військовим позивним не довелося: він зійшов з обкладинки книжок під його авторством. Про те, як служиться воїну-добровольцю з позивним «Паштет», за чиїм сценарієм фільм «Я працюю на цвинтарі» нині продовжує штурмувати позиції у Netflix, поки його автор із побратимами штурмує ворожі позиції на фронті, поговорив репортер АрміяInform.
З історії Белянського: Павло народився в сім’ї військовослужбовця. Колись сам хотів стати військовим, але завадили проблеми із зором. Перебравшись до Києва, відкрив фірму з виготовлення надгробків, а згодом з’явилася його перша книга «Я працюю на цвинтарі». Вранці 25 лютого 2022-го він прийшов до пункту збору тероборони Києва, ввечері отримав автомат. Наступного дня опублікував у фейсбуці короткий пост: «Я — з Луганська. Більше я не втечу».
— Твоє рішення піти на фронт… як воно було ухвалено?
— Ще до початку широкомасштабної агресії ми в сім’ї провели певний підготовчий етап до того, що ми робитимемо у разі початку війни. І на той момент я зрозумів, що потрібно, щоб сім’я поїхала подалі від великого міста, кудись у Карпати. Було обране місце. Ми розробили весь евакуаційний план, зібрали «тривожні» заплічники, документи, окремо зробили ксерокопії, приготували воду та сухпай. Напевно, давалося взнаки моє «військове» дитинство. Татовий «тривожний чемодан» або річ-мішок, для мене не якась абстракція, а цілком реальна річ, яка в батьківському будинку завжди була присутня. Та й дружина в мене колишня військова: служила в медичному підрозділі 93-ї бригади. І тоді я розумів, що вони поїдуть подалі від великих міст, щоб розв’язати мені руки, і я піду воювати.
Але, мабуть, остаточно я вирішив, коли послухав промову путіна. Вона була така велика ця промова. Перед тим, як почати це вторгнення, він у своєму кабінеті розтікався своїми думками. Розповідав якісь псевдоісторії, наводив свої псевдоісторичні факти про те, що Україну вигадав ленін та ніс іншу маячню.
І коли я додивився цю промову до кінця, я довго думав, що вона мені нагадує, на що вона схожа? І я зрозумів: це була промова прокурора. Виступ, який звинувачував Україну та українців… у їхньому існуванні. І всього, чого не вистачало цій промові в кінці, це: «Все, вбийте їх усіх!». На той момент він цього не сказав, але я це відчув. І зрозумів, що далі є лише два варіанти: або — помремо, підкоримося, змінимо свій спосіб життя, змінимо себе, станемо зовсім іншими. Або, якщо ми хочемо залишатися такими ж вільними людьми, зберегти свій спосіб життя, свої сім’ї, дітей, дружин, — треба йти воювати. Бо жити так далі, мирно нам не дадуть. Ось тому я і вирішив, що мої поїдуть кудись у тил, а я піду воювати.
Довідково. Коли Київщину звільнили від окупантів, Павло напросився до бойової бригади. Із записом «обмежено придатний у воєнний час» у військовому квитку, його брати не хотіли. Але йому вдалося переконати, що око, яке майже не бачить — не перешкода, а з фізпідготовкою в нього все гаразд. Так Павло став піхотинцем-штурмовиком.
— Ти — з родини військового, про армію, по суті, знав не з чуток. І все-таки, реальна війна, чи такою ти її уявляв собі, коли їхав на фронт?
— Зовсім все не схоже на фронті, як би ти собі це не уявляв. Пам’ятаю, був у нас перший бій. Такий… не простий. Ми тоді кілька днів штурмували одне село на Херсонщині. І в перший день бою, точніше — після закінчення цього дня, мій командир відділення, дуже досвідчений учасник бойових дій, із трирічним досвідом боїв до цього, ще з АТО, колишній розвідник із бойовим пораненням звернувся до нас.
Коли той день закінчився і ми вийшли на перепочинок, він сказав: «Знаєте, хлопці, чесно скажу, я про цю війну нічого не знаю». Він був шокований тим, що відбувається. Не розгублений, а оцінив подію з розумінням, що треба щось міняти, шукати інші підходи. Говорив, що ця війна для нього — інша, він її не знає, хоч пробув до цього три роки і провоював у районі АТО. Я до того веду, що досвідчені люди, стикаючись із війною в її нинішньому прояві, навіть дещо губилися. Що вже говорити про нас, тих, хто її ніколи раніше не бачив, а з нею стикався у фільмах та книгах…
Є таке поняття у військових, що на перший бойовий вихід їдуть усі. А ось на другий, там уже починаються питання. Тому що багато хто вже розуміє, наскільки це дійсно страшно. Бо те, що відбувається навколо, може тебе покалічити, вбити. Наскільки це непросто і фізично, і морально. Тому ні, я не уявляв собі реальної війни.
І як я не намагаюся її описати зараз у своїх постах у Facebook або в якихось текстах, які іноді занотовую, мені здається, що я поки не можу передати ні її страхіть, ні моєї готовності, незважаючи на весь цей жах, битися, а не тікати. Як і розповісти про ту кількість кумедних історій, «підколок», які в той момент вимовляються пацанами. Тієї кількості металу, який падає на тебе у вигляді мін, снарядів. Загалом дуже складно це правильно описати. Це — досвід. Щоправда — травмуючий.
— Ти — людина відома. Твоя пізнаваність на війні допомагає?
— Ну, моя популярність, вона дуже надумана. Я завжди цитую фразу, що «я широко відомий у дуже вузьких колах». Моя популярність — це міфічна штука. Насправді на війні, і в роті, у батальйоні, у відділенні, я ніколи не говорив, чим я займався на «гражданці». На запитання, чим ти займався раніше, відповідаю, що я був менеджером. Так я говорю і це всіх завжди влаштовувало.
І особливо ніхто не знав доти, доки вийшло на YouTube одне моє інтерв’ю, і хтось із моїх пацанів-товаришів по службі випадково «набрів» на нього. І скинув посилання на загальну групу нашого підрозділу в соцмережі. Але, на мою думку, далі ця інформація з нашої роти особливо й не пішла.
Я прихильник того, що потрібно себе проявляти в тій справі, якою ти саме зараз зайнятий, а не нести за собою якісь колишні заслуги. Вони нічим не допомагають, а тільки, швидше за все, заважають. Вони роблять умовні шори, завішують тебе якимись атрибутами. Скажу так: накладають на тебе непотрібний грим. На війні — все чесно. Будь самим собою — і в тебе буде все добре, якщо ти нормальна та чесна людина.
Довідково. На передовій Павло дізнався, що на 15 вересня 2022-го призначено прем’єру фільму «Я працюю на цвинтарі», знятому за його сценарієм. Це історія колишнього архітектора, який має похоронний бізнес. Фільм про страх смерті та жагу до життя, де кумедне та трагічне завжди поруч. Так само, як і на війні. Фільму довго не щастило. Він був готовий ще 2020-го, проте старт показів кілька разів відкладали: спершу почалася пандемія, потім — вдерлися росіяни…
— Фільм «Я працюю на цвинтарі» вийшов уже після того, як ти був у війську. Критики зустріли картину позитивно. А як тобі, як сценаристу та людині, яка зіграла там коротку роль, здалася ця кіноробота?
— Кіно це робилося складно. Тому, що цей фільм у стандарті «повний метр», це — 5 років роботи. Сценарій ми писали рік. Над ним працювали втрьох, я його писав, а потім доопрацьовували ще режисер та продюсер фільму. І це я зараз розумію, що ми хотіли зняти три дуже різні картини. У мене була своя ідея та задум, у кожного з них — свої пропозиції.
З одного боку — це прикольно. Тому що в цих суперечках відлущилося все непотрібне і другорядне. І зараз мені, критично дивлячись, здається, що фільм вийшов не надто рівним. У ньому втілився складний жанр «драмедії», де поєдналися і драма і комедія. Я більше хотів комедії, більше хотів «чорнухи». Хотів показати більше людей, які приходять до головного героя, розповісти про більшу кількість доль, якось їх закільцювати. Режисерові найбільше подобалася драма самого героя. Він із нею працював більше. Він і вигадав цю центральну історію головного героя, його трагедію в ній. І в якийсь момент він так спробував переписати сценарій, що там від цвинтаря, навколо якого, власне, і будується все кіно, не залишилося практично нічого. Потім ми довго сперечалися і сварилися, щось повертали.
Нині, дивлячись як сприймають з боку, як оцінюють фільм глядачі, вже залишивши цю роботу, так би мовити, «за спиною», як те, що вже відбулося, я однозначно бачу ті проблеми, які в ній залишилися, якісь недоліки. Але при цьому я розумію, що вийшло гарне та добре кіно, яке несе надію. Дає людям відчуття того, що життя триває. Вони виходять із кінозалів із цією ідеєю, це особливо важливо у наш складний період. Життя перемагає смерть — і це найголовніше. Це найголовніша ідея, яку я хотів у цей фільм вкласти. І, сподіваюся, вона дійшла до глядача, дійшла емоційно. Значить, все вийшло.
І ще що хочу сказати. Треба завжди пам’ятати, що над фільмом працює не одна, дві чи три людини. Це серйозна, значна робота великого колективу. Я всім, хто працював над фільмом, акторам, усій групі, всім я дуже вдячний. Бо всі на своїх позиціях зробили свою чудову роботу. І це все поєдналося у ось такий фільм. Кіно — це складне виробництво, складне мистецтво. І коли щось виходить, це особливо чудово. Загалом мені за фільм не соромно, я ним пишаюся.
— Ця історія із покупкою твого фільму Netflix. Як вона розвивалася і як ти підписував з ними контракт?
— Дистриб’юцією фільму займається компанія, яка цю картину робила. Можу сказати, що, як вони вважають, цей фільм — один із їхніх великих успіхів. Скажу, що кінокартина входить до десятки українського сегменту Netflix, перебуває на високих рейтингових позиціях.
— Ти нещодавно зустрічався з Міністром оборони Резніковим. Якщо це не є таємницею, який був привід для тієї зустрічі з Олексієм Юрійовичем та про що говорили?
— Ну, по-перше, це — секрет. І я б уже про цю розмову докладно написав би. А якщо загалом, то ми обговорювали моє використання, мої вміння на війні. Скажімо так. Я можу складати тексти, працювати з образами. Як це можна використовувати на благо Міноборони, Збройних Сил та перемоги. Ми до деяких розумінь дійшли. Тому в мене бувають відрядження до Міністерства оборони.
— Ти продовжуєш публікувати короткі історії. Щоправда, тепер у них не так багато місця для гумору та іронії. Вони стануть основою для майбутньої книги?
— Не знаю. У цих публікаціях, як завжди, присутні і гумор, і іронія. З останнього ось, коли я описував, як ми сидимо після чергового обстрілу в траншеї, трохи приголомшені від вибухів.
Ось так іронічно вийшло. Може, просто гумор став трохи специфічний. Він став жорсткішим. Часто пишеш, здається смішно. А цивільні люди читають і їхня реакція: «О Боже, який жах!»… Чого — кошмар? Це — війна, на ній характерно, що ворог хоче убити тебе, а ти хочеш убити ворога, позбавити життя. Території — це побічне явище. І якщо на цій території вб’єш більше ворогів, ця територія стане твоєю.
Чи стануть ці історії основою майбутньої книги? Та Бог його знає. Де ми, а де — книга. Доживемо і там дізнаємось. Я не загадую так далеко.
