Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
У невеличкому селі Луки на Вінниччині, куди ми разом із Вадимом Ворошиловим прибули за кілька днів після того, як він відвів літак і катапультувався, його одразу впізнали.
— Мамо — це ж той Льотчик! Герой! Я його фото бачив в інтернеті, — вигукує маленький Вітя, що допомагає мамі збирати урожай на городі, і захоплено дивиться на пілота.
Якихось чотири дні тому у водойму, що за кілька сотень метрів від їхнього будинку, впав літак. Жінка обіймає пілота, зізнається, що навіть злякатись не встигли, розповідає, що її старший син також воює, дякує та схоже навіть не усвідомлює, на якій тонкій межі вони балансували того дня…
— Ви вже вибачте за створений дискомфорт та мій потріпаний вигляд, — каже у відповідь пілот, якого вже охрестили у соцмережах українським Топ Ганом. — У вас, насправді, сталеві нерви! І ніякий я не герой, просто робив свою роботу…
Детальніше про Героя України майора Вадима Ворошилова читайте в матеріалі нашого кореспондента Анастасії Олехнович у матеріалі «Шолом від крові не відмиватиму, збережу для історії — Герой України льотчик KARAYA».
