Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших.
Дмитро народився 2 грудня 1990 року в Бердичеві на Житомирщині. Після закінчення школи здобув вищу освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського на природничо-географічному факультеті. Там і познайомився з майбутньою дружиною.
«Жили в одному гуртожитку, мали багато спільних зацікавлень, а восени 2008 року почали зустрічатись. Дмитро підкорив своєю турботливістю, ніжністю, він любив жартувати. А згодом став чудовим батьком», — згадує дружина Юлія.
Чоловік недовго працював у школі, зрозумів, що має інше покликання, яке знайшов в IT-сфері. Опанувавши самотужки необхідні знання, став затребуваним фахівцем, працював у провідних компаніях.
«Дмитро присвячував усього себе сім’ї та дітям, був найкращим татом та чоловіком. Мріяв про перемогу та подорожувати більше у гори та на морські узбережжя. Найулюбленішим місцем для Діми завжди залишалася Україна. Тут він найбільше цінував відпочинок у малолюдних місцях, де міг усамітнитися та відновити сили для майбутніх починань», — говорить жінка.
У перші дні великої війни Дмитро завіз дружину з дітьми до батьків у Хмільник, а сам повернувся у Вінницю. За словами Юлії, він не мав військового досвіду. Через стан здоров’я міг не йти на фронт. «Тоді до військкомату були черги, чоловіка не брали на службу, бо не мав військового досвіду, не служив строкову. То він чергував на блокпостах, машиною по області возив допомогу хлопцям. Навіть роботу кинув, бо чекав, коли його заберуть до війська», — згадує Юлія.
На фронт Дмитро добровільно пішов 7 грудня 2022 року. Служив у лавах 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади на посаді командира відділення в підрозділі «Аластор», отримав звання молодшого сержанта. На фронті мав позивний «Айтішник», працював з дронами — складав, ремонтував, перепрограмовував. Як оператор БПЛА займався розвідувальною справою. Брав участь у боях на Харківщині та Донеччині.
Дмитро врятував життя не одному бойовому побратимові. Серед них і Володимир Вовк. «Це було на Авдіївському напрямку. Після прильоту з „Граду“ я дістав важкі уламкові поранення, доповз до бліндажа, де Дмитро надав мені допомогу — наклав турнікет і перев’язав рани. На жаль, через пів року мій рятівник загинув. Дмитро був хороший дронар, а ще — чудовий водій. За кермом бойового пікапа він літав, наче пілот винищувача, завжди і всюди встигав. Не одну сотню кілометрів ми проїхали разом, в темряві, під обстрілами, оминаючи вирви від мін і кратери від КАБів», — пригадує Володимир.
Побратими кажуть, що Дмитро вчив не боятися, діяв рішуче, рятував, навчав і надихав інших.
«Він герой для мене. Він перебував на позиції вдвох з іще одним вчорашнім цивільним. Журналіст і айтівець під час найбільшого механізованого штурму, не маючи зброї, зупинили та вразили дев’ять одиниць техніки», — говорить командир взводу 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади з позивним «Сенсей».
Востаннє Юлія чула голос чоловіка вранці 20 січня 2025 року. Того ж дня молодший сержант Дмитро Щербина загинув у Мирнограді на Донеччині. Він вийшов з укриття, щоб запустити дрон, і в цей момент по позиції вдарила ворожа артилерія. Поранення виявилися несумісними з життям. Воїну було 34 роки…
«Я встиг лише сісти в крісло пілота і почув приліт по нас. …Увечері приїхала евакмашина, і я завантажив свого друга на евак, на останній евак», — згадує той день побратим Олександр Сисевич.
За життя Дмитро Щербина був нагороджений медаллю «Хрест пошани», а посмертно — орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Алеї Героїв Сабарівського кладовища у Вінниці. У нього залишилися дружина, троє синів, мати, сестра і племінниця.
«Мій чоловік чітко висловлював думки, чому нашу країну потрібно берегти, чому потрібно захищати, чому він хоче, щоб тут наші діти росли», — сказала Юлія. Вона зареєструвала петицію до Президента України з проханням присвоїти захисникові звання Героя України (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Юлії Щербини та Суспільне Вінниця
За матеріалами: Суспільне, 20 хвилин. Вінниця, Експрес, Myhovych, Вінницька міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
