Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Вадим Ворошилов вперше розповів журналістці АрміяInform, як відводив пошкоджений винищувач від житлових районів.
Указом Президента України № 829/2022 від 5 грудня майору Вадиму Ворошилову присвоїли звання Герой України.
Новину більшість українців не помітили, адже Вадима мало хто знає за прізвищем. А от позивний KARAYA вже кілька місяців не зникає із ЗМІ та соціальних мереж. Льотчик-винищувач 12 жовтня знищив 5 іранських дронів та через пошкодження літака катапультувався на Вінниччині, попередньо відвівши винищувач від населеного пункту.
Скільки б років не пройшло, до яких зірок не доріс би та у скільки б разів він не збільшив свій наліт, але кожного року 12 жовтня неодмінно йокатиме всередині… — зізнається Вадим.
— Я дуже не хотів катапультуватись. Ні, технічно — це зовсім не складно. Здавалося б — потягнув ручки катапульти, серце в п’яти… Найстрашніше — це можливі наслідки… До того ж вони практично не залежать від професійності… Просто комусь щастить, а комусь ні… Ця крайня міра, на жаль, часто стає вироком… Розумію, скільки моментів зіграли мені на користь, аж страшно усі їх озвучувати. Вдалось відвести літак від будинків, приземлитись на відносно м’яке поле, зберегти очі під час вибуху, шийні артерії цілі, вже мовчу про спину… А все таки мова йде про висоту в півтори тисячі кілометрів… Ракети, що залишались на літаку не здетонували… На жаль, серед моїх колег — неймовірно крутих льотчиків, таким везінням можуть похвалитись мало хто… Тому і шолом відмивати не буду, збережу для історії… — розповів KARAYA.
Нам пощастило прибути разом із Героєм, якого одразу охрестили «українським Топ Ганом», на місце падіння літака всього за кілька днів після події. Кілька подряпин на обличчі, дбайливо зашита в госпіталі льотна куртка і шолом із запеченою кров’ю всередині, який Вадим вирішив не відмивати… У невеличкому селі Луки пілота одразу впізнали…
— Мамо — це ж той льотчик! Герой! Я його фото бачив в Інтернеті, — вигукує маленький Вітя, що допомагає матері збирати урожай на городі, і захоплено дивиться на пілота.
Якихось чотири дні тому у водойму, що за кілька сотень метрів від їхнього будинку, впав літак… Жінка обіймає пілота, зізнається, що навіть злякатись не встигли, розповідає, що її старший син також воює, дякує, але схоже навіть не усвідомлює, на якій тонкій межі вони балансували того дня…
— Ви вже вибачте за створений дискомфорт та мій потріпаний вигляд, — каже у відповідь пілот. — У вас, насправді, сталеві нерви! І ніякий я не герой, просто робив свою роботу…
Льотчик вже сотню разів прокрутив у голові той день… Розпочався він для Вадима — ще на світанку.
— Сигнал: «Готовність один», що пролунав о четвертій ранку, зруйнував будь-яку надію на сон… Вже о 5-й я був в літаку. Працював на південному напрямку. Було ще темно, коли відпрацював по першому «шахеду». Побачив розрив — все добре! Знищив! Наступний! Літав понад годину, знищив три повітряних цілі. Пішов «додому», як у нас кажуть, із «відром керосину». Стандартний виліт винищувача, аби залишилось достатньо палива на посадку, тримає одну годину. Далі виконував завдання із прикриття штурмової авіації на Херсонському напрямку.
Увечері знову пролунала команда «Повітря!», цього разу помчав на Вінниччину. Там успішно знищив один дрон. Полював за другим, підійшов на максимально допустиме зближення, випустив ракету. Знищений! Але уламками від вибуху пошкодило літак, почалось його руйнування…
— Розгерметизація, руйнується скло, відлітає носова частина… Повітря в обличчя, нічого не видно, перевіряю керування… Попереду бачу ліхтарі — населений пункт. Тими органами управління, які ще доступні, починаю відводити борт в сторону. Даю лівий крен, бачу попереду поле… Зізнаюсь чесно, в якийсь момент навіть промайнула думка: «Можливо, вдасться дотягнути і посадити літак?» Але почалась пожежа в кабіні, язики полум’я уже почали діставатись до мене, а літак стрімко втрачав висоту… Гадати нічого: інших варіантів, окрім як катапультування, просто не залишалось. Коли розповідаю, здається, що усе відбувалось довго… Насправді, від моменту, коли зрозумів, що літак руйнується до того, як полум’я було в кабіні і я потягнув за ручки катапульти, пройшло секунд 40. Кожна секунда у цій ситуації вирішальна.
Льотчик каже, що сам процес катапультування тривав близько двох хвилин. Та продумати й пригадати за них встиг стільки, ніби мова йде про години… Навіть заселфитись встиг. Щоправда, робив фото закривавленого обличчя зовсім не для розваги, а з метою оцінити масштаби власного ураження.
— Катапультування справді відбувалось, немов в уповільненій зйомці. Бачив, як світиться моя GPS-ка й думав: «Чорт! Чому не забрав її?» Дивився, як відходить частина літака, як палає те, що від нього залишилось… Бачив, як машина падає… Встиг оцінити, куди орієнтовно рухатимусь… Підняв голову — купол відкритий… Подумав про родину, побратимів, що усі за мене хвилюватимуться. Бо насправді я не раз був по інший «бік барикад» і знаю, як це не знаходити собі місця поки не буде звістки від побратима…
Приземлився в полі із ріпаком… «Ніби руки-ноги цілі… Встати можу, бачити можу…» — видихнув. «Живий, знаходжусь між таким і таким населеними пунктами, координати наступні…», — встиг повідомити командиру перед тим, як вимкнувся смартфон. Неймовірно зрадів, коли намацав у розгрузці цигарки… Сів на парашут і запалив…
— Якби це був фільм, цей кадр, очевидно, супроводжувався б драматичною музикою… Та мені було не до зволікання — попереду чимала дорога… Я не надто заядлий палій, та того вечора цигарки йшли одна за одною… В госпіталі пачка була вже майже пустою…
До найближчих житлових будинків KARAYA йшов із пів години. Тим часом на усіх командних пунктах була «оперативна пауза»… Колеги та знайомі, затамувавши подих, чекали хоч якоїсь звістки від пілота… Льотчик планував знайти відділ поліції чи селищну раду та зустрів Владислава та Тетяну — молоду пару із ліхтариком, які саме вийшли подивитись, чому світло зникло…
— Тепер і в нашого села буде своя невеличка історія війни. А можливо, і вулицю колись назвуть прізвищем Героя, хто знає, — розповідає Тетяна, яка разом із чоловіком зустріла льотчика того вечора. — Провели його до хати, дали телефон, приготували чай. Та він навіть пригоститись толком не встиг, як вже прибули медики із рятувальниками. Ми ще півночі заснути не могли, все обговорювали. А зранку чоловік першим ділом запитав: «Тетянко, нам це часом не наснилось?». Звісно, кортіло усім розповісти про те, яку ми легенду зустріли посеред ночі, та пообіцяли тримати у таємниці. Лиш взяли обіцянку, аби він став хрещеним батьком дитинки, на яку ми зараз чекаємо… Хто ж ще таким кумом похвалитись зможе?
Вже в госпіталі iPhone льотчика «ожив»… Вадим бачив, як постійно вистрибують пропущені дзвінки… Здається дзвонили усі на світі…
— Близько 2-ї ночі набрав по відеозв’язку дружину. Востаннє ми спілкувались за півгодини до вильоту. Ще ніби й доба не пройшла, а вже стільки подій… Вигляд у мене був так собі, але дружина посміхнулась: «Живий?» Пізніше зізналась, як її трусило, коли почула, що літак впав, коли ніхто не міг точно сказати, живий я чи ні… Мене часом запитують: «Як вберегти нерви коханої?» Рецепт простий — фільтрувати інформацію. Та цього разу від мене мало що залежало…Я її розумію і дуже ціную те, що вона поважає мою професію. Близько 4-ї скинув колегам своє фото із підписом «Слава Україні!», яке зробив перед катапультуванням… Мама ж дізналась лише зранку. «От читаю новини, там літак впав…» Кажу: «Не хвилюйся, але то я…»
Медики, як завжди, обережні у прогнозах. Та льотчик переконує: «Здоровий! Ось-ось знову сяду в кабіну винищувача. Літак у частині вже чекає…»
