Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Минуть роки, темні роки російського нашестя, загояться людські фізичні й душевні рани. Нашу землю знову грітимуть мирні теплі промені сонця. Усе мине… Але в пам’яті цих людей назавжди залишиться сповнений безмежною радістю день, коли після розлуки в понад двох сотень безсонних ночей та днів вони знов зустріли своїх синів живими й здоровим…
Нема жінок сильніших духом, аніж українські матері
Попри глибоку осінь, погода була відносно теплою. Здавалося, що сама природа завмерла в очікуванні сімох українських захисників, які майже пів року перебували в російських катівнях та врешті-решт були визволені з полону в рамках обміну військовополоненими.
На годиннику — близько чотирнадцятої дня. За розкладом, десь за годину мають прибути й самі винуватці свята — звільнені воїни. Поступово головна площа міста Білгород-Дністровського заповнюється людьми — військовослужбовцями, молоддю в національних костюмах та пересічними городянами. Неподалік від себе бачимо й дорослих з квітами в руках людей. Вони стоять трохи осторонь: хвилюються та сором’язливо усміхаються. А у їхніх очах світяться промінчики щастя.
Це саме вони — батьки визволених з полону українських військових, які люб’язно погодилися розповісти нам про те, як пережили надважкі пів року перебування їхніх синів у неволі: про що думали, про що мріяли, звідки брали сили та що їм допомагало жити й вірити?..
— Сьогодні я — найщасливіша мати на світі! Аж не віриться, що за якусь годину або навіть трохи менше я обійму й розцілую свого синочка. Скільки разів уявляла собі цю зустріч. І ось ця мить зовсім близько. Нема слів, емоції переповнюють, — усміхаючись та струшуючи зі щік солоні сльози, каже мати 21-річного солдата Владислава — Тетяна Петрівна.
Серед двох синів — він у неї старший — захист й опора. Має два дипломи: зварювальника-сантехніка та будівельника. Але два роки тому хлопець вирішив укласти контракт на проходження військової служби в складі однієї із частин Командування Сил підтримки ЗС України.
Виходить, що небагато часу він провів в пункті постійної дислокації. Адже в червні минулого року Влада відправили в довготривале відрядження з метою виконання завдань на південному напрямку. Там він разом із шістьма товаришами по службі й зустрів початок широкомасштабного російського вторгнення.
Використовуючи наявні засоби, наші військові інженери встигнули виконати завдання щодо протидії просування ворожих військ. Але так сталося, що вже наприкінці лютого вони опинилися в окупації.
— Після цього ще впродовж двох місяців Владислав періодично виходив на зв’язок. Вийти з оточення в нього з бойовими товаришами можливості не було. Відтак вони вигадали собі легенду та під виглядом звичайних робітників до кінця квітня перебували на тимчасово окупованій росіянами території. Востаннє напередодні взяття в полон синочок зателефонував мені 26 квітня. А згодом зв’язок з ним зник, — розповіла Тетяна Петрівна.
Боже, а як вона чекала бодай коротеньке повідомлення від сина 29-го — на свій день народження. Як виявилося, марно або майже марно… Лише близько десятої вечора врешті-решт пролунав телефонний дзвінок. Номер був не впізнаний, а голос рідний — його — сина. «Мама, я в полоні. В мене все гаразд. Більше додати нічого не можу. Бережи себе, будь ласка», — під пильним наглядом ворога коротко сказав солдат.
Відтоді життя матері мовби завмерло. На щастя, вона не залишилася зі своїм лихом наодинці. Її підтримували чоловік, молодший син Руслан, чотири сестри, племінники, племінниці та офіцери й солдати частини, де служив Владислав. Вона зверталася у різноманітні інстанції, аби дізнатися бодай якусь інформацію про місце перебування свого Влада. Але всюди була тиша.
Невідомість розривала їй душу, проте мати терпіла й вірила. І їй відплатилося. Крізь призму туману пробився промінь надії, коли врешті-решт в липні пролунав телефонний дзвінок і невідомий чоловік повідомив, що Владислава тримають під вартою в одній з виправних установ тимчасово окупованого Бердянська.
— Він сказав, що перебував із Владом в одній камері й в нього є можливість передати синові вісточку. Я розплакалася й одночасно зраділа та кажу: «Скажіть, що ми його дуже любимо й чекаємо додому, в родині в нас все гаразд, лише одного його не вистачає», — згадала любляча мати.
Про те, що син вже на волі, вона дізналася в день, коли, власне, Владислава й було визволено з російських катівень в рамках обміну військовополоненими. А зустрічати його прийшла вся дружня родина Тетяни Петрівни — чотири її сестри, їхні чоловіки, троє з яких несуть службу в складі Сил оборони, їхні діти, а Владислава — брати й сестри. Скільки горя випало на долю цієї мужньої жінки — знає тільки вона сама. Загалом вона не бачила свого первістка майже півтора року, пів з яких Влад провів у неволі.
«То був найщасливіший день в нашому житті!»
Такі ж важкі випробування випали й на долю подружжя Анатолія Володимировича та Лідії Петрівни. Їхній син 29-річний Богдан раніше був моряком. А два роки тому вирішив спробувати себе на іншій ниві, ставши солдатом понтонно-мостової роти. А далі на нього чекав тернистий та смертельно небезпечний шлях, як і на його товариша по службі — Владислава, — довготривале відрядження, потрапляння в оточення, майже двомісячна підпільна діяльність в окупації та полон…
У день повернення Богдана додому його батьки, як і мати Влада, теж перебували у радісному передчутті довгоочікуваної події.
— Тільки-но з ним розмовляли телефоном, сказав, що десь за пів години вже має бути на місці. Невже ж врешті-решт позаду наші переживання! Він у нас стійкий хлопець, ніколи не поскаржиться на труднощі, нас береже, не хоче засмучувати. Але ми знаємо, якого насправді лиха за пів року тримання під вартою він зазнав, — каже мати Богдана.
А скільки пережила за ці пів року вона сама разом зі своїм чоловіком. Близько місяця тому в їхній домівці нарешті спалахнуло світло щастя й надії. Анатолій Володимирович тоді тільки-но привіз дружину з роботи додому. Заварив каву й раптом чує: «Богдане, Богданчику, ріднесенький, син живий, вже на волі!» — не стримуючи емоцій, кричала у телефонну слухавку виснажена від переживань мати. Батько від радісного хвилювання ледве склянку з кавою в руках утримав. Підбіг, обійняв дружину й наперебій з нею, до кінця не усвідомлюючи найщасливішої миті у своєму житті, збуджено став повторювати ім’я сина та казати на його адресу батьківські теплі слова.
А по-іншому й не можна було. У важку годину вони мали бути разом й якомога підтримувати одне одного. Їх теж, як й мати Владислава, морально й фізично вбив дзвінок, що пролунав 29 квітня, коли з номера невідомого абонента Богдан повідомив про потрапляння в полон. Нібито завіса опустилася, а навколо тебе — одна темрява.
Але треба було жити й вірити. І на межі зусиль, вони робили це.
— Я працюю на ринку. Дуже дякую своїм колегам, які завжди були поруч зі мною, якомога підтримували мене, мовляв, Лідіє Петрівно, все обійдеться, обов’язково повернеться ваш Богданчик додому. Та й командний склад частини, товариші по службі допомагали нам і морально, і матеріально. Красно дякую їм за це! Щоправда, досить тривалий час ми не мали змоги дізнатися, де саме перебуває наш син. Але одного разу влітку цю таємницю нам розкрили, — розповіла Лідія Петрівна.
За словами її чоловіка, спочатку їм зателефонувала дружина одного з волонтерів, якого також утримували в полоні разом із Богданом. Жінка разом із дітьми тоді вже залишила тимчасово окуповану росіянами територію. Вона й розповіла, що син перебуває у виправній колонії Бердянська.
— А згодом і її чоловіка визволили з неволі. Він також одразу набрав номер нашого телефону та розповів про те, де і в яких умовах тримають сина. Але найщасливіший день в нашому з дружиною житті стався, коли Богдан вже сам зателефонував та повідомив, що він на волі…
Ми закінчили нашу розмову, і десь за п’ятнадцять хвилин нарешті під’їхав мікроавтобус із сімома нашими звільненими героями. Вони вийшли й одразу опинилися в обіймах своїх рідних і товаришів по службі. Нарешті зустріли своїх синів і батьки Владислава та Богдана! Вони витримали це надважке випробування долею. Вони пережили багато чого й заслужили знов бути разом!
Фото Володимира Вівата
