Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
…26 лютого, вивізши з Ірпеня дітей у безпечне місце, Андрій Свист разом із дружиною мчав назад на роботу — до київського Інституту нейрохірургії імені Ромоданова. Вже в дорозі подружжя зорієнтувалось, що їхати до Києва немає як. Водночас Ольга дізналась, що в Ірпінській центральній міській лікарні, розміщеній у Бучі, потрібна допомога. Жодної хвилини не вагаючись, лікарі розвернулись туди. Гадали, що заскочать на один день, проконсультують і вирушать додому. Натомість опинились в окупації, у якій були майже два тижні, два нескінченно довгі тижні, коли рятували поранених у лікарні, яка буквально ходила ходором від постійних обстрілів і бомбардувань. І водночас два тижні, що промайнули як секунди у злагодженій роботі з колегами й десятками врятованих життів.
Андрій Свист був єдиним нейрохірургом у лікарні в Бучі
Андрій Свист — дитячий лікар-нейрохірург. Усе своє професійне життя він присвятив порятунку життя та здоров’я наймолодших українців. До 24 лютого чоловік не мав жодного стосунку до армії. Проте цьогорічна весна круто змінила долю медика.
Першою пацієнткою Андрія в Бучі стала 5-річна дівчинка з вогнепальним осколковим пораненням в голову, у якої внаслідок обстрілів загинули мати та брат.
— Дитину привіз батько, який дивом залишився неушкодженим. Дівчинка була вся вкрита кров’ю, у її голові глибоко застрягли осколки. Це була травма, дуже небезпечна для життя. Операція тривала три години, — розповів лікар. — Я був неймовірно щасливий від того, що ми її врятували.
У той жахливий час у лікарні в Бучі надавали допомогу пораненим, які добирались туди з навколишніх містечок і сіл, хто як міг, адже машини швидкої окупанти не пропускали. Це були й діти, й дорослі із різними видами травм і поранень.
— Спочатку лікарям і медперсоналу було важко, адже раніше ніхто з них не стикався з бойовою травмою. Лише в мене був деякий досвід надання допомоги на Майдані у 2013-му, коли я вперше стикнувся з вогнепальними пораненнями. Але досвіду роботи з таким масовим надходженням дуже важких хворих не було. Моя дружина практично відразу взялась за сортування, визначаючи тяжкість травм пацієнтів.
Андрій Свист був єдиним нейрохірургом у лікарні, практично через день виконував складні операції на головному та спинному мозку. Лікар розповідає, що із семи суто нейрохірургічних пацієнтів шестеро вижили.
— Ніколи не звертав уваги на час, який треба був для проведення операцій. Пам’ятаю всі, ніби це було вчора. Найскладнішою, мабуть, стала крайня перед евакуацією. Тоді окупанти практично перестали пропускати пацієнтів до лікарні. Дивом вдалось із ними домовитись, щоб дозволили привезти дівчинку Ліду чи то з Ворзеля, чи то з Немішаєвого, яка кілька днів пролежала поранена без допомоги. Вона з багатодітної родини, разом із нею було поранено сестричку, яка, на жаль, загинула. А Ліду доставили з пораненнями голови від п’яти осколків. І майже одночасно з нею привезли дорослого чоловіка, який викликав вогонь ворога на себе, відвертаючи його від евакуаційної колони. З пораненням в спину він кілька днів десь лежав, майже в одному положенні, не міг повернутись, допоки його не доправили до лікарні. Ми вже закінчили операцію, діставши кулю, стабілізували його. А він помер просто на операційному столі від тромбоемболії легеневої артерії. Ліда, на щастя, вижила.
«Найважче було місцевим медикам, які переживали за родини, що переховувались поряд у підвалах»
Як зазначає Андрій, найважчим у роботі було працювати без відповідної діагностики. І якщо з медикаментами проблем не було, то діагнози визначати доводилось майже на око, спираючись на власні навички. Так, для комп’ютерної томографії не вистачало електроенергії, а за допомогою аналізів визначали лише гемоглобін.
Важкими були й побутові умови, хоча, як зауважує лікар, до негараздів звикли. Дуже рятував генератор, який був лише в лікарні. За можливості налагоджували буденне життя. Поранених намагались якнайкраще вкутати, адже опалення не було. Медики спали на підлозі, вмивались із кружки. Воду кип’ятили в чайниках. Коли припинилось централізоване водопостачання, вирили велику яму у дворі, яка слугувала вбиральнею. В останні дні перед евакуацією і їжу готували надворі на мангалі, який принесли десь із парку.
— У цілому всі трималися, підтримували одне одного. Єдине, мабуть, що лякало найбільше, — невизначеність. Ніхто не знав, скільки ми сидітимемо там. Мене особисто десь на 4-й день охопив розпач, сидів, думав, як це скоріше заснути, щоб якщо прилетить, то хоча б уві сні. Потім звик, що все навколо бахкає, літає, водночас втратилось відчуття часу. Найважче було місцевим медикам, які переживали за родини, що переховувались поряд у підвалах. Одна санітарочка дуже нервувалась, бо якийсь час не знала, що із сім’єю в сусідньому будинку, який розбили танком.
А одного разу Андрія разом із колегами ледь не застрелили російські злочинці. Напередодні Жіночого свята чоловіки вирушили до розбитої кав’ярні, аби поповнити запас продуктів. На підході до магазинчика їх помітили окупанти і відкрили по них стрільбу.
— У розтрощене вікно магазина я не зайшов, а влетів. Заховались там ще з одним лікарем, бачу, москалі наче відійшли, ми закурили. Треба виходити, але психологічно подолати страх було дуже важко: як дізнатись, чи шлях вільний і можна йти? Нарешті вийшли, наче тихо. Рухаємось, і тут вийшли на росіян обличчям до обличчя. Біг швидко, хоч було й важко: у руках — важезний мішок із продуктами. От так і вийшло, — жартує Андрій, — вийшли нормально, як партизанський загін, а вертались трьома групами. Зате зі здобиччю.
Росіяни намагались зняти Український прапор — не вдалось, стяг так і залишився майоріти над міською радою
Навідувались до лікарні й російські окупанти. Перший раз прийшов відповідальний за медичну частину познайомитись, сказав, що вони знають про людей у лікарні. Перевірили журнали, наявність зброї, шукали військовослужбовців. Удруге на площу, де розташований медзаклад, окупанти вже приїхали на БМП, хотіли з міської ради зняти Український прапор. Не змогли.
— Ми наперед домовилися між собою, що намагатимемось не потрапляти на очі окупантам. Спілкувалось із ними лише керівництво лікарні. Коли вони прийшли вперше, повідомили про запровадження комендантської години до 16:00, сказали, що пересуватись можна лише з білими пов’язками, лише тротуарами, у жодному випадку не дорогою, не бігати, перед блокпостами йти з піднятими руками. Вдруге російські військові заявились 7 березня, ми тоді у вікно спостерігали, як вони намагаються спустити прапор, але він за щось зачепився, не піддався ворогу. Та так і залишився майоріти.
Відстань у 30 км від Бучі до Києва долали майже 7 годин
Ще одним випробуванням і для медиків, і для пацієнтів стала евакуація. Ані точного часу, ані розуміння того, як відбуватиметься виїзд, не було. Процес був повністю не контрольованим.
Перша евакуація планувалась на 9 березня. Тоді мешканці міста вийшли на центральну площу, простояли там приблизно шість годин, проте автобуси не приїхали.
— Уявіть, холодно, навкруги все здригається, а на площі зібрались люди — діти, старенькі, люди з інвалідністю, вагітні, з домашніми тваринами. Хтось вирвався на приватних машинах, але потрапив під обстріли. На другий день знову оголосили про евакуацію. Ми тоді швидко зібрали 19 найважчих пацієнтів, серед яких були діти та поранені з реанімації, завантажили їх у звичайні маршрутки. Також із нами їхали батьки поранених діточок. Виїжджали двома бусами, які супроводжували три лікарі — я з дружиною і наш колега.
Діти плакали, лякаючись вибухів і пострілів, лікарі боялись невідомості, адже зовсім не розуміли, що на них чекає у дорозі, і хвилювались за життя пацієнтів.
— До хвилювання додавалась ще й постійна необхідність робити вибір — кого взяти із собою, і це в той час, коли містяни змушені були брати автобуси штурмом. Коли я лише забіг в наше авто перед завантаження, побачив, що там вже сиділи люди. Змушений був сказати, що ми беремо лише пацієнтів. Людям довелось вийти, залишились лише кілька похилого віку. Потім вже, коли рушили колоною, домовились з водієм забирати жінок із дітьми. Але зупинятись було заборонено. Тому не змогли по дорозі взяти жінку з дитиною та бабусею на візку, жінка відмовилась залишити матір, а зупинитись ми не могли.
Колона з десятків автобусів і приватних машин рухалась у супроводі Червоного Хреста. Коли виїхали на Житомирську трасу й повернули в бік Києва, колону почали розвертати. Всі зупинились. Андрій сказав зашторити всі вікна — було страшно, обабіч дороги лежало безліч обпалених тіл. Згодом з’явились ворожі танки, українцям сказали, що більше вони нікуди не їдуть — окупанти заблокували шлях.
— Найімовірніше, про рух колони домовлялись наново. Ми простояли в полі годину, холодно, вийти в туалет не можна. Важко було. Якимось вже дивом рушили, доїхали до розподільчого хабу в Білогородці, дістались до українського блокпоста, де спочатку навіть не повірили, що ми могли втекти з Бучі. З нами навіть не одразу визначили, що робити: на посту була лише одна «швидка». Домовились про супровід поліцейською машиною, рухались у повній темряві, ніби під час апокаліпсиса, без жодного світла, буквально навпомацки. Загалом на дорогу пішло майже сім годин: виїхали по третій, а в лікарні Києва прибули близько 23:00. Згодом усіх поранених дітей разом із батьками київська клініка «Добробут» відправила на лікування в Італію.
За два дні Ірпінську центральну лікарню в місті Буча захопили російські окупанти…
За порятунок поранених українців Ольгу та Андрія Свистів було відзначено державною нагородою «Національна легенда України», яку подружжю вручив Верховний Головнокомандувач — Президент України.
Служба у Збройних Силах України
Виїхавши з Бучі, Андрій Свист із дружиною зареєструвались як внутрішньо переміщені особи в одному з міст України та одразу прийшли до Територіального центру комплектування та СП. Сьогодні Ольга — офіцер, начмед однієї з військових частин. Андрій спочатку проходив службу як бойовий медик, намагався перевестись у бойову частину на схід, але, видно, доля приготувала йому інші завдання. Нещодавно нейрохірург повернувся до улюбленої справи — він оперуватиме, але вже не дітей, а поранених воїнів.
…Андрій розповідає про ті вже далекі, але так само жахливі події спокійно, щоразу підкреслюючи, що вони з колегами просто робили свою роботу. Злагоджено, разом, незважаючи на фах чи посаду, допомагали одне одному, ніхто не ходив із руками в кишенях, всі були, як одна родина. Говорить, що пам’ять частково стирає деякі моменти та подробиці. Проте, наголошує лікар, ніякий час не зітре його ненависті до російських окупантів. «Вони воєнні злочинці, які мають сидіти у в’язниці», — говорить військовий медик.
