Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Четверо представниць групи із 108 жінок, яких звільнили 17 жовтня під час обміну полоненими з державою-агресором, взяли участь у брифінгу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими щодо визволених із російського полону українських жінок у Military Media Center.
Учасниці розповіли про перебування в полоні, умови утримання українок у російських в’язницях та взаємодопомогу у неволі. І, звичайно, про плани на майбутнє і найбільш зворушливий момент — повернення на рідну землю.
читайте також:
Вікторія Обідіна з Донецької області працювала у військовому госпіталі фельдшером, вона має дитину і залишає службу, щоб бути з родиною:
— Ми до останнього не знали, що це обмін. Коли приїхали в Запорізьку область дуже зраділи, побачивши українську сторону. На своїй землі й дихається легше. Ми були щасливі, що настав нарешті день, коли ми нарешті повернемося до своїх родин, зможемо почути їх, побачити. Неможливо передати ці відчуття.
Тетяна Васильченко з Хмельницького — волонтер-парамедик. Другий рік працює у складі Добровольчої української армії у Медичному батальйоні «Госпітальєри»:
— Хочу висловити подяку тим, хто вірив у нас, в те, що ми не зламаємось, що вистоїмо будь-що і зможемо повернутися додому. Ми це знали і це неймовірне відчуття щастя, коли чуєш рідну мову, бачиш хлопців, які вітають нас. Навіть до полону, виконуючи обов’язки парамедика, втрачаючи побратимів, у мене не було сліз, а тут в автобусі, коли мені подали в руки прапор України, я заплакала. Це були сльози радості. Через те, що прапор з підписами побратимів я не змогла винести з Азовсталі. Це було небезпечно, він міг би потрапити до рук тих, хто міг зробити зле прапору моєї країни. Я отримала тут прапор, на якому будуть теж підписи тих, хто вірив в нас.
Морський піхотинець Інга Чікінда, народилася в Литві, упродовж 25 років живе в Україні, на службу прийшла 2020 році, наразі залишає військову кар’єру:
— Коли відкрився борт літака, я відчула запах повітря і сказала дівчатам: «Ми в Україні». Ми ще не знали, де ми, а це був вже Севастополь. Коли нас привезли на місце, де нас зустрічали наші хлопці, я ще трималась. Потім сіла в автобус і почала плакати. Навіть не могла сказати чому, це були сльози радості. Я завжди вірила, що ми повернемося. Подумки була зі своїми рідними, подумки спілкувалася з ними і зранку, і ввечері, молилася. Знаєте, допомогло, що люди вірять, що ти повернешся, я це відчувала…
Людмила Гусейнова, волонтерка, яка перебувала в полоні з 2019 року:
— Найщасливіший момент — це повернення. Коли я побачила українського хлопця, який заговорив до нас українською мовою, ми зрозуміли, що це воля. Я чекала на це три роки, це було таке всеохоплююче щастя — бути на свободі, бути просто поряд зі своїми. І хочу подякувати своїм рідним, друзям і всій Україні. Ми знаємо, скільки людей переживали і молились за нас. Я щаслива бути громадянкою України і пишаюсь цим.
