Їх обвинувачували у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період. Дії кваліфіковано за ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 114-1 КК України — вчинення злочину за попередньою…
Ісус у кедах донатить на ЗСУ, росіянка з локшиною на кокошнику та українка, що двома пальцями тримає «іZбу горящую», коня на скаку й «руZZьку бабу» на додачу. Ні, це точно не якийсь сюр. У такий незвичний спосіб українська художниця Анастасія Гайдаєнко веде війну проти рашистів. Її роботи чіпляють погляд яскравими барвами, але за детального вивчення видно глибокий зміст, закладений у цій сатирі.
— Гумор — це те, що допомагає нам знаходити вихід із найтемніших ситуацій. Я рада, що Україна має гумор, і українські воїни також не забувають сміятися, адже це продовжує життя. А мистецтво передається через покоління та відображає емоції і стан людини в якийсь період. Навіть не просто людини, а цілого народу. Тому поєднання творчості й гумору повинне продовжувати нам життя й усіх тримати в стимулі, це дуже хороше поєднання. Я сподіваюсь, що цей дует простежується і в моїх роботах, — каже Анастасія.
Художниця створює картини на айпаді
— З чого почалося ваше захоплення створенням ілюстрацій?
— Насправді я малюю все своє життя, але раніше ілюстрації були для мене лише хобі, адже до війни я була художником-постановником на знімальному майданчику й малювала лише тоді, коли мала вільний час та натхнення. Коли прийшла війна, то вся робота зупинились. Було багато емоцій, які потрібно було кудись вилити — найкращим помічником у цьому, особисто для мене, виявились ілюстрації.
— Що намалювали першим після початку війни?
— «Разом ми сила», на цій роботі зображені військовий, дитина, жінка, чоловік та собака, які обіймаються. Я дуже вірила в те, що скоро все буде добре й ми всі знову будемо разом. Тому що в перші дні війни, хоч і було дуже страшно, але була якась впевненість у тому, що все минеться.
— Як ви створюєте свої роботи?
— На айпаді. Це дуже зручно, адже можна малювати в дорозі, на вулиці, на природі або навіть у бомбосховищі…
— Де шукаєте натхнення?
— Воно якось саме приходить, після того, як бачиш новини або світлини. Взагалі, кожен митець бере натхнення з якогось візуального контенту, можливо, фотографій або подій, дивиться на якусь рослину або тварину, а в голові зароджується спонтанна ідея. Ти починаєш малювати й уже в процесі ці думки складаються в цілісну історію.
— Яка ваша улюблена ілюстрація?
— Моя улюблена робота — це «Хлопці», де український парубок із росіянином змагаються в армреслінгу. Для мене ця картинка є відображенням того, що ми можемо не тільки зброєю їх перемогти, а силою волі й духу, адже ми сильніші за всіма цінностями.
«Беру участь у більш ніж 10 благодійних проєктах по всьому світу»
— Опишіть ваші перші кроки як волонтера.
— Після того, як я почала малювати, мені посипалось багато пропозицій з різних благодійних організацій, які розповсюджували й продавали мої роботи, а виручені кошти відправляли на допомогу. У кожного з проєктів була своя мета та ідея, вони озвучували її, а я вже на власний розсуд вирішувала, чи продовжувати з ними співпрацю. Взагалі, я беру участь у більш ніж 10 благодійних проєктах по всьому світу. Кожний виділяється власною, особливою метою.
— Чи збирали ви кошти самостійно, а не через благодійні організації?
— Так, наприклад, на тактичне взуття я збирала з власної ініціативи: написала пост у соцмережах про початок збору коштів, і основну частину задонатили саме мої друзі та підписники. Потім я вирішила продавати мерч — футболки та обкладинки, на яких були надруковані мої картини. Всі кошти з продажу цих атрибутів я також передаю на допомогу ЗСУ, тваринам і дітям.
— Який був найбільший донат?
— За створене мною панно, яке я відправила до Нью-Йорка, до речі, на ці кошти також були придбані тактичні кросівки. Також я маю декілька проєктів NFT. Останній, наприклад, «Орки, то не собаки» — там всі художники малювали NFT-зображення на тему, чому собаки та свині кращі за орків. Це був збір коштів на допомогу тваринам, адже вони так само болісно переживають цю війну. Нині в мене в планах робити свої NFT-продажі, щоб допомагати адресно, зі своїх власних коштів.
— На вашій сторінці в інстаграмі можна простежити доволі різкий перехід на державну мову. Розкажіть, що стало для вас рушієм?
— Я навчалася в російській школі, все життя спілкувалась російською, але я українка й люблю свою країну. Вирішила, що коли ми переможемо, я знову буду подорожувати, як це було до війни. І перебуваючи в іншій країні, не буду розмовляти російською, не буду говорити мовою ворога. Адже люди не розумітимуть, українка я чи росіянка. І це для мене недопустимо, бо мій вибір остаточний, і я не хочу, щоб мене щось пов’язувало з агресором. Хоча зізнаюсь, що мою українську ще слід вдосконалювати.
— У вас є знайомі, які зараз воюють?
— З родичів ніхто, але на фронті у мене багато друзів. Я дуже переживаю за них і постійно підтримую їх морально та матеріально.
— Що хочете побажати нашим захисникам?
— Щоб вони були сильні та ніколи не здавались, адже ми в них віримо. Вони вже довели всьому світу, що найкращі. Дякую їм за те, що захищають нас, дають змогу жити. Головне, щоб вони тримались…
