Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
Справжнє випробування на національну свідомість, духовну єдність і вірність ідеалам визвольної боротьби Українців за свою свободу проходить країна напередодні свого державного свята — 31-ї річниці з дня проголошення Незалежності України від радянського рабства. Війна з російськими вбивцями й шість місяців із дня широкомасштабного вторгнення рашистів на нашу землю наочно довели й підтвердили, що українці — незламна нація й ніколи не погодяться повернутися в імперське стійло, щоб бути рабами на своїй землі. Але не тільки мужній збройний спротив і жорстка військова відповідь окупантам роблять нашу країну непереможною фортецею, а перш за все прагнення відмовитися від радянського минулого, позбутися пропагандистських наративів та символів про слов’янську єдність і історичну схожість.
Саме про це кореспондент АрміяInform розмовляв із керівником Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, а нині військовослужбовцем одного з підрозділів ЗС України Сергієм Гуцалюком.
— Південь України завжди вважався доволі різноманітним за національним, культурним, релігійним складом населення. Як це вплинуло на історичний, духовний і економічний розвиток регіону за часи
Незалежності?
— У 1991 році українці практично одностайно зробили свій свідомий вибірщодо майбутнього країни — зняти кайдани та обрати демократичний європейський шлях розвитку. Одесити, мешканці багатьох південних місць були не винятком, більшість виборців теж віддали свої голоси за Незалежність країни. Це тільки підтверджує той факт, що національна чи релігійна приналежність ніколи не були перешкодою у бажанні людей бути вільними у своєму виборі майбутнього для себе та своїх нащадків. Причорномор’я завжди вважалося головним військовим, економічним, культурним форпостом України.
Тому його розвиток за часи Незалежності був обумовлений саме цими стратегічними напрямками. Не випадково, що російські окупанти так прагнуть захопити цю територію, вони мріють відрізати Україну від виходу в Чорне море, ізолювати від можливості морського транспортного сполучення, перетворити нас у чергову занедбану мокшанську губернію. Але, починаючи з травня 2014 року, одесити, херсонці, миколаївці, жителі інших населених пунктів півдня жорстко відповіли на зазіхання загарбників встановити тут «русскій мір» і створити так звану новоросію.
Другого травня одесити встали на захист свого міста проти оскаженілої зграї російських найманців – вбивць і довели всім, що Одеса завжди буде Українською. Не менш згуртованими вони були з початком
широкомасштабного вторгнення. Одеса за допомогою звичайних містян за лічені тижні перетворилася в неприступну фортецю. І якщо окупанти розраховували, що їх тут зустрінуть квітами, то вони жорстко помилялися. Тут їх можуть зустріти тільки зброєю і знищувальним вогнем. А що стосується різноманітності і багатонаціональності південного регіону, то це дійсно так.
Але це зовсім не має стосунку до пропагандистського гасла кремля про «Одесу — русский город». Вона ніколи не була й не буде русскою, російською, московською, вона назавжди залишиться Українським містом, де живуть гідні громадяни України!
— Звісно, що після того, як ви очолили Південний відділ УНІП, почалася активна робота з відновлення історичної правди щодо заснування та розвитку південних регіонів України, розвінчання міфів про нібито російські коріння утворення цієї землі. Що вдалося зробити й наскільки ця правда відрізняється від радянських ідеологічних догматів?
— Ця правда існувала завжди. Вона збереглася в архівних документах, свідченнях істориків, але дехто не хотів її чути. Спочатку це була радянська влада, потім прихильники братських стосунків з росією. До речі, той факт, що російська імператриця катерина II ніколи не була засновницею Одеси загальновідомий. Згідно з архівами, місту понад 600 років, а відлік потрібно починати не з 1794 року, а з перших згадок про це античне містечко, які датуються VII століттям до нашої ери. Сама ж «засновниця Одеси» відзначилася виключно тим, що, ніколи не бувши в Одесі, видала указ «Про вільний вхід у Хаджибейську гавань». Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії. Проте катерина II запам’яталася іншим — тим, що своїм маніфестом від 1775 року ліквідувала Запорозьку Січ, а ще через рік знищила гетьманство як політичну інституцію, а згодом здійснила ліквідацію козацького адміністративно-полкового устрою на Слобідській Україні. Іншими словами, ця особа насправді є для українців ворогом і окупантом.
До речі, нам вдалося реалізувати серйозний історичний проєкт під назвою «Південь без міфів». Працівники інституту, науковці в рамках цього проєкту провели серйозну дослідницьку роботу. Першим етапом цієї інформаційно- просвітницької кампанії стало створення серії анімаційних роликів про ранню
історію Одеси, Дніпра та Маріуполя. Вони були покликані поширювати історичні знання про минуле степової України та руйнувати російські імперські міфи про історію Північного Причорномор’я. Саме ролик про Одесу дав старт цьому проєкту. Він повністю розвінчав колонізаційний дискурс про те, що на простори Північного Причорномор’я цивілізацію принесла саме росія, яка відвоювала ці землі в Османської імперії.
Так виник концепт «новоросії» як нових освоєних імперією земель. Під цей концепт сформували міфи про
заснування російською імперією міст краю. Щоб укорінити ці міфи, імперська влада перейменовувала міста регіону. Одеса є прикладом такого перейменування. Місто було відоме ще з XV століття як Кочубіїв, пізніше
Хаджибей і лише наприкінці XVIII століття почалося створення російського міфу про Одесу.
— Широкого розголосу набула в Україні кампанія з проведення демонтажу пам’ятника катерини II. Петиція громадян із цією вимогою набрала необхідну кількість голосів ще два місяці тому. Також було звернення Президента України до міської влади про необхідність відреагувати на звернення людей. Що заважає виконати цю вимогу суспільства?
— На жаль, міська влада досі гальмує цю законну вимогу українців, хоча мала б виконати її вже давно. Головні аргументи чиновників: «не треба розхитувати ситуацію в місті», «є різні думки громадськості», «миповинні прислухатися до всіх людей», «не на часі» та інші не дуже обґрунтовані висловлення. А тим часом російське вторгнення триває, і цей пам’ятник стає ідеологічним символом кремлівської пропаганди.
Не випадково, що в тимчасово окупованому Херсоні рашисти і їхні посіпаки — місцеві колаборанти звернулися до російського керівництва з проханням встановити в місті пам’ятник катерині II. Для ворога це дуже важливий елемент ідеологічного впливу, тому вони намагаються втілити його в життя та свідомість громадян. Дуже символічно, що рашисти сьогодні роблять в Україні те саме, що робила катерина II у XVIII столітті, коли очолювала насильницьку окупацію Одеси й Херсона, але при цьому не мала ніякого стосунку до їхнього заснування.
Історія Одеси й південних регіонів має багатовікову історію і в ній навіть не згадуються представники країни, якої тоді взагалі не існувало у світі. Але для ворога в краї важливо насаджувати у свідомості українців, що вони зобов’язані своїм існуванням саме східній недоімперії. І це стосується не тільки катерини II, а того ж суворова, потьомкина, кутузова, жукова та інших васалів московії. Проте ми повинні довести цю справу до кінця, тому що під час війни ідеологічні питання — це питання державної безпеки, й не звертати на них
уваги — тяжкий злочин.
