Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
30 років тому розпочалися бойові дії між Грузією й Абхазією, відкривши гарячу фазу «замороженого» конфлікту на Кавказі. Зіткнення переросли у справжню війну із застосуванням авіації й артилерії.
Чотирнадцять років тому, з 8 по 16 серпня 2008 року, тривала восьмиденна збройна агресія російської федерації проти Грузії. Цей напад став логічним продовженням усієї попередньої політики росії зі створення, підігрівання і зрештою розпалювання регіональних конфліктів на пострадянському просторі.
Довідково.Володимир Паливода, головний консультант відділу проблем розвитку сектору безпеки Національного інституту стратегічних досліджень:«Заморожені» конфлікти у пострадянських державах є серйозним викликом для розбудови міжнародних відносин у Східній Європі та на Кавказі. Такі країни, як Грузія, Молдова та Україна, не можуть проводити цілком незалежну зовнішню політику через відсутність повного контролю над своїми територіями. Ці території контролюються квазідержавами, які реалізують політику, нав’язану російською федерацією, яка зі свого боку забезпечує їхню безпеку та здійснює програму економічної підтримки. У такий спосіб кремль прагне блокувати євроатлантичні прагнення країн, оскільки до НАТО та Європейського Союзу не приймають нових членів, які повністю не контролюють свою територію.
Увага будь-якої країни до сусідів є цілком природною. Усі нормальні держави прагнуть добросусідства і безпеки, взаємовигідної економічної співпраці, плідних відносин в усіх цікавих для сторін сферах. Однак хіба можна говорити про нормальність, коли йдеться про російську федерацію?
Від самого моменту здобуття незалежності колишніми республіками срср російська федерація взяла курс на створення, підігрівання і розпалювання конфліктів у сусідніх незалежних державах. Класичними прикладами стали придністровський та грузино-абхазький конфлікти. Стратегічна мета рф полягала у створенні й підтримці нестабільності на пострадянському просторі з метою здійснення російського контролю над зовнішньою та внутрішньою політикою сусідніх держав.
росія не сприймала країни, що постали після розпаду срср, як незалежні суверенні держави, вважаючи їх власними законними територіями колишньої імперії. Створюючи, підтримуючи, приглушуючи або навпаки розпалюючи ті або інші конфлікти, москва прагла розділяти і владарювати над сусідами. Стратегічна мета кремля, до реалізації якої російський уряд спочатку приховано, а поступово й усе більш відкрито перейшов після приходу до влади владіміра путіна, полягала у відновленні російської імперської держави, бажано щонайменше в колишніх кордонах срср. Розпад радянського союзу особисто путін, російські владні еліти та значною мірою російське суспільство сприймали як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст. Тож відновлення цієї держави у трансформованому вигляді мало стати найбільшим геополітичним тріумфом ХХІ століття.
Оскільки російська федерація була економічно ослаблена кризовими явищами 1990-х років, вдатися до відверто реваншистської зовнішньої політики та прямого збройного нападу на сусідні суверенні держави вона не могла. Тому москва зосередила зусилля на підготовці, плануванні, пропаганді та використанні локальних конфліктів. кремль посилював і загострював конфлікти там, де вони були наявні, і створював там, де їх не було.
Найкраще опанувати ситуацією спромоглися держави Балтії − Литва, Латвія, Естонія. Проводячи продуману внутрішню політику та інтегрувавшись до ЄС і НАТО, вони мінімізували російську загрозу. Як два окремі випадки слід розглядати ситуацію у Казахстані та білорусі, а також країнах Центральної Азії. Тривалий час уникати прямого відкритого конфлікту − по суті аж до протистояння довкола Тузли − вдавалося Україні.
Втім, уже від початку 2000-х років було зрозуміло, що в разі посилення авторитаризму в російській федерації прямий напад росії на Україну неуникненний, бо саме Україна є ключем до відновлення російської імперії. Винятково використовуючи український людський та економічний потенціал, росія спроможна вийти якщо не на кордони колишнього срср, то принаймні суттєво наблизитися до досягнення цієї мети.
Найменше від самого початку пощастило Молдові та Грузії, де росія вдало для себе скористалася ситуацією і частково підсилила, частково через діяльність спецслужб і пряме збройне втручання розпалила локальні конфлікти у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії.
Довідково.Володимир Паливода, головний консультант відділу проблем розвитку сектору безпеки Національного інституту стратегічних досліджень: «Розпад радянського союзу призвів до того, що перед цими суб’єктами (Абхазія та Південна Осетія. − Авт.) постала дилема, − приєднатися до Грузії або боротися за незалежність. Південна Осетія та Абхазія тоді заявили про свою готовність залишитися частиною срср, оскільки свого часу в складі союзної держави вони користувалися широкою автономією».
14 серпня 1992 року притлумлений, але триваючий до того конфлікт між Грузією й Абхазією переріс у відкриту війну із застосуванням важкого озброєння. У конфлікті Грузія намагалася встановити повний контроль над частиною своєї території, натомість абхази сприймали збройне протистояння як продовження національно-визвольної боротьби. Вагому роль відігравали місцеві російськомовні мешканці, які за часів існування срср сприймали замешкану ними територію насамперед через призму приналежності до радянського союзу і вважали місцеві конфлікти на етнічному ґрунті не надто важливими, доки в регіоні присутня радянська армія. Після розпаду срср російськомовне населення з прорадянського стало проросійським, забезпечуючи підтримку політики російської федерації у регіоні.
російська федерація, зацікавлена в підтримці нестабільності у Грузії, надавала під час конфлікту політичну, матеріальну та військову підтримку абхазькій стороні. Замість допомоги у врегулюванні конфлікту і посередницької ролі, яку мав би узяти на себе відповідальний сусід, росія тільки вдавала нейтральність. Насправді ж на території рф у краснодарському краї формувалися збройні загони Конфедерації гірських народів Кавказу та зі складу козаків-кубанців, їм надавалося озброєння та постачання, забезпечувалось перекидання комбатантів до Абхазії. При цьому офіційна москва робила вигляд, що не бере жодної участі в конфлікті й може виступати посередником у його вирішенні. Згодом цю ж технологію буде використано під час збройної агресії російської федерації проти України на Донбасі починаючи від 2014 року.
ВИНОС: Володимир Паливода, головний консультант відділу проблем розвитку сектору безпеки Національного інституту стратегічних досліджень: «рф використовувала у власних геополітичних цілях абхазький та південноосетинський сепаратизм. Першим кроком стала видача російських паспортів громадянам Грузії, які проживають в Абхазії та Південній Осетії. Такі дії мали служити приводом для втручання рф з метою захисту своїх громадян у конфлікті між сепаратистами та грузинською армією. Конфлікт Грузії з Абхазією та Південною Осетією досяг свого апогею у серпні 2008 р., фактично перетворившись на російсько-грузинську війну. Лише військова інтервенція Росії допомогла сепаратистам вистояти. Пізніше Москва визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії та встановила з ними дипломатичні відносини».
Технології, відпрацьовані проти Грузії та Молдови від початку 1990-х років, росія почала від початку 2000-х активно і все більш відкрито використовувати і проти України. Переламною стала тимчасова окупація Кримського півострова і прихована російська збройна агресія на Донбасі. Однак дії москви в Україні мали лише частковий і обмежений успіх. Українському народу і урядові, попри складну внутрішньополітичну кризу, вдалося стабілізувати ситуацію й зламати нав’язувані кремлем правила гри. Це призвело до того, що у кремля не лишилося інших ефективних засобів впливу на Україну, окрім відкритої збройної агресії. Внаслідок цього 24 лютого 2022 року російська федерація вдалася до широкомасштабного нападу, почавши таким чином несправедливу з боку росії агресивну загарбницьку війну проти українського народу та держави Україна.
