Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Степанакерт у жовтні 2020 року. Фото: Associated Press
Формально втративши вплив на свої колишні колонії (радянські республіки), Російська Федерація (Російська імперія / СРСР) вдається до всіх доступних їй методів і стратегій, аби повернути під свій контроль Східну Європу, Кавказ, Центральну Азію тощо. І коли в «міжнародного гопника» закінчуються політичні способи тиску — говорять гармати.
Після розпаду СРСР у російському прикордонні спалахнули численні збройні конфлікти та — не без всебічної допомоги РФ — «розквітли» псевдодержави: Придністровсько-Молдавська Республіка (ПМР), Нагірно-Карабахська Республіка (НКР), Республіка Абхазія, Республіка Південна Осетія (або Держава Аланія), а на окупованих українських територіях — «ЛНР», «ДНР» і «Республіка Крим» (як невизнаний «суб’єкт РФ», розташований на тимчасово окупованій території України).
Так, на думку політологів, ситуація на сході України також усе більше набуває ознак замороженого протистояння. Проблема заморожених конфліктів сьогодні перебуває в центрі уваги багатьох дослідників, і західні аналітики постійно звертають увагу, що подібні протистояння на пострадянському просторі — серйозний виклик європейській безпеці.
Аналітичний центр Warsaw Institute (Польща) так описує подібні ситуації:
«Конфлікти відбуваються в непідконтрольних центральній владі регіонах, що перебувають під контролем сепаратистів.* Останні намагаються легітимізувати своє правління шляхом проведення переговорів із органами центральної влади. Конфлікти поступово переходять у фазу «небуття». Ця ситуація спричиняє, з одного боку, ослаблення позицій центральних урядів, а з іншого — пряме або опосередковане втручання іноземних держав, які підтримують сепаратистів».
* Примітка АрміяInform: Польські дослідники називають «сепаратистами» російських агентів, колаборантів, бойовиків та прихованих представників спецслужб і збройних сил РФ.
Тобто, внаслідок недружніх та агресивних дій Росії кілька країн нашого регіону втратили контроль над частиною своїх територій і не можуть провадити незалежну зовнішню політики. Квазідержави на теренах України, Грузії, Молдови реалізують політику, нав’язану Москвою, та блокують євроатлантичні прагнення незалежних сусідів Росії.
* * *
Експерт Володимир Паливода в публікації про «заморожені конфлікти» на пострадянському просторі нагадує про історію відносно мирного розпаду Радянського Союзу, під час якого виникали труднощі з розмежуванням кордонів у деяких новостворених державах. Як правило, Росія підтримує «сепаратистські рухи», розігруючи карти «притиснення російськомовного населення» та «права нації на самовизначення». Такий сценарій розгорнувся між Молдовою і Придністров’ям, Грузією і Південною Осетією й Абхазією, Україною та українським Донбасом і Кримом (події навколо якого Москва назвала «повернення незаконно втраченої території»). Трохи відрізняється ситуація в Нагірному Карабасі, де офіційно конфлікт стосується двох суверенних держав — Азербайджану й Вірменії. Але й там і там, згідно з розробленою в російських спецслужбах методикою, маріонетки «представляють інтереси місцевих повстанців», а Росія цілеспрямовано прагне ескалації конфліктів, аби шантажувати сусідів та світове співтовариство.
«Заморожені» конфлікти
Нагадаємо, що, окрім прихованої участі у воєнних конфліктах та підтримки «молодих республік», Росія відкрито зі зброєю займає території суверенних держав: Молдова — 1992 рік, Грузія — 2008 рік, Україна 2014 рік. А щодо політичних вимог, то Росія, власне, й не приховує своїх бажань, щоби мирний процес розвивався під повним контролем Москви як над «сепаратистською територією», так і над державою, якій ця територія належить.
Ці дії особливо пожвавилися після приходу до влади Путіна — від початку 2000-х років «комітетчики» заявляють про наміри втримати колишні республіки Радянського Союзу в своїй сфері впливу. На думку експерта Володимира Паливоди, всі дії РФ щодо тепер уже незалежних країн у Східній Європі та на Кавказі підпорядковані запобіганню можливості їхнього зближення з політичними та військовими структурами Заходу. Як тільки сусідня країна декларує свої євроатлантичні наміри, Росія вже тут — підливає пальне й роздмухує черговий конфлікт.
«Росія створює конфлікти, але відкрито в них не втручається»
Згадана аналітика головного консультанта одного з відділів Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) Володимира Паливоди, опублікована влітку 2019 року, після чого відбулося кілька суттєвих змін та подій у нашому регіоні. Зокрема, відбулися відкриті бойові дії між збройними силами Азербайджану й Вірменії, а в Україні та Молдові після зміни керівників держав сталися посутні зміни в деяких аспектах національної безпеки й оборони. Як на ці події відреагувала Росія та на що потрібно звернути особливу увагу, і щодо чого зробити негайні висновки?..
Питання цих конфліктів кореспондент АрміяInform попросив прокоментувати Валерія Кравченка, старшого наукового співробітника відділу зовнішньої політики Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень .
Як змінилася ситуація із російсько-українським конфліктом у 2019‒2020 роках
Експерт уважає, що росіяни очікували від президента Зеленського дуже багато, «нарізали» йому потрібні наративи, сподівалися на недосвідченість нового лідера України та його емоційність тощо. «Нині в Росії перебувають у фрустрації від Зеленського, від того, що він робить, — говорить старший науковий співробітник відділу зовнішньої політики Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень Валерій Кравченко. ― Поточна ситуація навколо України має ознаки переходу «жевріючого» конфлікту в «заморожений», але насправді це не відповідає дійсності. Затишшя після «липневого перемир’я» наразі змінилося наростанням обстрілів, у яких проте змінилася «внутрішня органіка». Це більше снайперський вогонь або приховані дії. Ніхто не гатить відкрито артилерією, як у 2015 році».
Щодо планів Росії, фахівець Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) упевнений, що росіянам не потрібен тут заморожений конфлікт, їм потрібен тліючий конфлікт — із можливістю стрімкої ескалації.
— Путін сказав, що «ніколи не покине Донбас», — нагадує експерт. — Але це означає лише, що Росія не залишить його як унікальний інструмент впливу на Україну. Ми можемо позбавити Москву цього інструмента ― просто «побудувавши стіну» і відгородившись від Донбасу. Але й нам це не можна робити!
За словами Валерія Кравченка, окрім того, що це наша територія, такі дії будуть ще й поганим сигналом для інших регіонів країни. Росія негайно використає будь-які сепаратистські настрої чи навіть думки. Адже кінцевою метою РФ є доведення, що Україна — «фейл стейт» ― держава, яка не відбулася, і поглинути її можна повністю або принаймні частково — після поділу.
Власне для втілення цього стратегічного плану на посту куратора українського питання в Кремлі Суркова замінив Козак — на місце московського шовініста, прибічника жорстких дій, прийшла людина, що діє дипломатично, яка відпрацювала свої навики «кризового менеджера» під час подій у Грузії та Молдові й налаштована на довгу гру.
— Не вірю, що Росія готує ескалацію саме через те, що там нині є Козак, — впевнений Кравченко. — Кремль поміняв менеджера і чекає на результати. Думаю, що Козак має роки зо три на те, щоби продемонструвати свою ефективність. Він розхитує Україну зсередини, але поки що не закінчив промацувати ситуацію.
Читайте також: Дмитро Кулеба: «Гібридна агресія Росії проти України підриває архітектуру глобальної безпеки»
Чому Україна важлива для Росії? «Ми — як маяк, який світить іншим державам регіону. Ми велика за роллю держава в Європі, — впевнений політолог. — Тому росіянам на руку будь-яка несамостійна позиція України — «сіра зона» чи частина РФ, їх задовольнить будь-який подібний варіант».
Як змінилася ситуація із придністровським конфліктом у 2019‒2020 роках
Як зауважив експерт, показовим є те, що Росія не «втрутилася в цей конфлікт», а саме «створила його». «Так само, як і в Україні», — порівнює Валерій Кравченко ситуації у нас і в Молдові. І там також відбулися президентські вибори, на яких перемогла абсолютно проєвропейська Мая Санду.
На думку експерта, основні виклики для нового лідера сусідів — провести парламентські вибори, сформувати гідний уряд і добитися внесення в конституцію змін щодо позаблоковості країни.
— У нас вписали, що ми йдемо в НАТО, — говорить Кравченко. — І їм треба прибрати «позаблоковість», щоби позначити спільний напрямок руху — з Україною і Грузією, з Румунією тощо…
Ще до приходу Санду Молдова послідовно наголошувала: перший крок урегулювання ситуації із Придністров’ям — виведення звідти іноземних (російських) військ.
― Вони це постійно нагадують, як і ми про Крим, — говорить Кравченко. — На кожному засідання ОБСЄ, будь-де за будь-якої нагоди.
Читайте також: Влад Волошин: «Коридор» у Придністров’я — для Росії реальність чи нав’язлива ідея (19 лютого 2021)
Єдиний мінус, про який зауважує експерт, молдовани спілкуються безпосередньо з лідерами та представниками так званої «республіки». І це, зокрема, дає підстави Росії казати, що вони там «займаються миротворчістю».
— Водночас росіяни проводять військові навчання, на яких відпрацьовують певні сценарії, — говорить Кравченко. — Прямо скажемо, що це сценарії, які можна легко спроєктувати на Одеську область.
Крім придністровської проблеми, у Молдові є ще один важливий і небезпечний момент: гагаузька меншина. «Гагаузи — це геополітична тема, — каже експерт. — А хто не упустить шансу використати міжетнічні розбіжності, ми вже прекрасно знаємо».
Наслідки карабаського конфлікту 2020 року
— По Карабаху все просто, — каже Валерій Кравченко. — Там відбулася війна. На мою думку, впевненість у перемозі росіян — невиправдана. Так, вони повернулися як миротворці, будують у Нагірному Карабасі три військові бази: у Степанокерті (Ханкенді), Гетавані й Каракенді, влаштували помпезну пропагандистську кампанію. Але все це пусте. Тактично вони там нині присутні, але за п’ять років їх можуть звідти попросити.
Експерт зауважує ще один важливий момент: Туреччина вперше за сто років повернулася на Кавказ. У геополітичному контексті це означає крах гегемонії Росії у регіоні в перспективі 5-7 років, а також прямий сигнал великим гравцям, зокрема Китаю, про те, що Росія не підтримує партнерів усіма доступними засобами.
Окремо про карабаську війну потрібно сказати, що там немає ніякого «ополчення», про яке говорять противники Азербайджану.
— Хто вірить, що там були карабаські солдати? Ополчення? — запитує Валерій Кравченко. — Там воювала армія Вірменії, яка отримала воєнну поразку і яка є членом ОДКБ.
ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) — військово-політична міжнародна організація, до якої входять Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан.
За словами Кравченка, Росія просто зрадила свого важливого союзника, і тепер ціна цих союзів із Росією падає настільки низько, що інші потенційні партнери, наприклад, Казахстан, Узбекистан тощо, уже ніколи не подивляться у бік РФ.
— Росія може втратити, наприклад, усю Центральну Азію, — впевнений політолог. — Китай уже там економічно, політично він буде там завтра.
На думку Валерія Кравченка, нині ми можемо спостерігати конвульсії пострадянських режимів, і ситуація в Білорусі з Лукашенком — один із яскравих прикладів.
Основні уроки карабаського конфлікту для України: потрібно мати надійних союзників, які будь-що підтримають нас, як це зробила Туреччина, і потрібно «правильно і розумно» і потужно воювати, як це зробив Азербайджан.
Але для того, щоб воєнний сценарій розв’язання конфлікту був реалістичним, потрібно до нього ретельно готуватися. Наприклад, той самий Азербайджан багато років технічно зміцнював своє військо, а також заручався підтримкою партнерів і союзників.
«Карабах-Арцах: біль, який не вщухає» — відео від істориків проєкту «Історія без міфів».
