«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Дуже важкі випробування випали на долю нинішнього покоління українців. Відтоді, як пролунали останні залпи Другої світової, Європа не знала й не бачила такої жахливої та за своїми масштабами руйнівної війни. 77 років минуло з тих часів, а люди так і не винесли уроків із кривавого жахіття ХХ століття. Нічого не змінилось… Точніше, змінилось. На зміну німецьким нацистам прийшли російські, які по-загарбницьки вторгнулися на нашу землю, руйнують наші міста, вбивають захисників і захисниць України та мирних мешканців. І знову надходять «похоронки», і знову сумують й плачуть, схилившись до голів загиблих дітей, вбиті горем українські матері.
Дивитися на таке неможливо без болю в серці. Жодна з матерів не хоче пережити свого сина або доньку, жодна! Як не бажала зазнати такого лиха ані собі, ані будь-кому іншому українка Епістінія Федорівна Степанова. Дівоче прізвище Рибалко. Вона народилась в Україні наприкінці XIX століття, неподалік Маріуполя. Але, рятуючись від голоду, ще дівчиною переїхала разом з батьками на Кубань. Там же вийшла заміж та народила 15 (!) дітей. П’ятеро померли ще в дитинстві, а десятеро вижили — донька й дев’ять синів.
Але лише донька пережила матір… Старший син Олександр загинув 17-річним хлопчиком ще у громадянську. Василь потрапив в полон у 1942-му у Криму. Втік, партизанив на Дніпропетровщині. Знов — полон, де і був розстріляний німцями у грудні 1943 року. Пилип дістав поранення у 1942-му в Україні. Не вийшов з Харківського «котла». Був етапований у табір для військовополонених у Німеччину, де і помер від знущань в лютому 1945 року, не доживши три місяці до закінчення війни.
Ще в 1939-му на Халхин-Голі в боях з японцями загинув комвзводу Федір Степанов. Його брат Іван зустрів Другу світову війну командиром кулеметного взводу. Потрапив у полон влітку 1941 року. Втік, як і Василь, партизанив. Був захоплений та страчений нацистами в 1942-му в Білорусі.
У 1937-му Епістінія Федорівна провела до війська свого сина Іллю. За два роки він закінчив автобронетанкове училище. У бій з нацистськими загарбниками вступив на Балтиці, а загинув комроти капітан Ілля Степанов у 1943 році на Курській дузі. Випускник Київського артилерійського училища його брат Павло зустрів війну 22 червня 1941 року в прикордонному Бресті, де і обірвалось життя 22-річного офіцера.
На честь свого старшого сина Мати-героїня назвала Олександром і наймолодшу дитину в родині. Він теж був офіцером, командував стрілецькою ротою. Одним з перших форсував Дніпро восени 1943 року. Поблизу села Селище Черкаської області Олександр утримував невеличкий плацдарм. Залишившись одним з підрозділу, він особисто знищив 15 солдатів і офіцерів противника, і з гранатою кинувся на ворогів, підірвавши їх і себе. За цей подвиг йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Там же, на Черкащині, і покоїться тіло героя.
Одного за другим проводжала дітей на війну Епістінія Федорівна Степанова. Вісім разів вона виходила за хвіртку, тримаючись за їхні речові мішки та протираючи сльози краєчком хустинки. І лише одного з вісьмох синів, відправлених на війну — пораненого інваліда Миколу — дочекалася мати. Але і його на п’ять років пережила Епістінія Федорівна. Микола помер через 18 років після війни. Важкі поранення далися взнаки…
По суті, великий материнський подвиг здійснила ця проста українська жінка, виховавши таких відважних синів. За це вона навіть була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня. Щоправда, посмертно. Але краще б не було ані тієї нагороди, ані тієї Другої світової війни, з якої Епістінія Федорівна не дочекалась вісьмох дітей.
Важка, дуже важка доля випала на її плечі. Нестерпний біль та велике лихо пройняли та обпалили серце матері. І сьогодні в День матері та День пам’яті та примирення, коли ми вшановуємо внесок Українського народу у Перемогу у Другій світовій війні, а наші жінки знову втрачають своїх дітей на війні проти російських загарбників, ця трагічна історія набуває особливого значення. Україна прагне миру, прагне зберегти життя своїх синів і доньок. Ми ні на кого не нападали, нікому ніколи не загрожували. Ми на своїй землі! Нам чужого не треба, але й свого не віддамо! І краще було б, щоб це якомога швидше зрозумів наш агресивний східний сусід і пішов геть, не роблячи боляче тисячам українських матерів. Краще, щоб росіяни уважніше вдивилися в портрет Епістінії Федорівни Степанової — цієї старенької жінки-матері з добрими та сумними очима. Вони кажуть: «Ні війні!». Чи це гасло не актуальне для більшості росіян?
