Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Смертники в погонах — так називали в роки Другої світової війни особовий склад штрафних рот і батальйонів. Історики кажуть, що подібні підрозділи існували тільки у двох країнах — сталінському СРСР і гітлерівській Німеччині.
«Ти мав застрелитися…»
У червні 1941 року лейтенант Антон Баранець командував танковим підрозділом, що дислокувався неподалік радянсько-польського кордону. Вранці 22 червня прокинувся від вибухів:
«Наш батальйон піддали жахливому артобстрілу, знищивши практично всю техніку і перетворивши нас у піхотинців, — розповідав Антон Мойсейович. — Ми, звісно, почали чинити опір німецькій піхоті, яка після артпідготовки пішла в атаку, але сили виявилися нерівними й ми почали відступати на схід. Незабаром опинилися у так званому Київському котлі та врешті-решт потрапили в полон…»
Не переповідатиму всі ті страхіття, які пережив Баранець у німецькій неволі, а скажу лише, що згодом його викупила місцева бабуся і він, замість невільницького барака, опинився у сільській хаті. Намагався потрапити до партизанів, щоб сповна відплатити гітлерівцям за пережиті страхіття, але їх не було й Антон жив тихим сільським життям аж допоки до села не увійшли радянські війська. Лейтенант неабияк зрадів їхній появі. Та офіцери польового військкомату, з’ясувавши, що він «кілька років жив під бабусиною спідницею», передали його до рук СМЕРШу як дезертира і зрадника. Там він, звичайно, спробував пояснити, чому кілька років відсиджувався у сільській хаті. «Ти мав застрелитися, а не ганьбити честь радянського офіцера», – сказав капітан-смершівець і подальший шлях колишнього танкіста-піхотинця проліг до одного зі штрафних батальйонів фронту. За словами нині покійного ветерана, командування не вважало штрафників за людей і майже беззбройних кидало їх на найнебезпечніші ділянки фронту.
Командування не вважало штрафників за людей і майже беззбройних кидало їх на найнебезпечніші ділянки фронту.
Тому, попри те, що термін перебування в таких підрозділах складав не більше ніж 3 місяці, після чого людей повертали до своїх частин, мало кому довелося зустрітися зі своїми колишніми однополчанами.
«Нам стріляли в спини й стріляли свої…»
Сталін при створенні власних штрафбатів зізнавався, що переймає досвід Гітлера: «Противник для підвищення дисципліни й відповідальності сформував понад 100 штрафних рот для рядових і майже 10 штрафних підрозділів для офіцерів — порушників дисципліни та боягузів. Чи не варто і нам повчитись цієї справи в наших ворогів, як учились наші предки колись, здобуваючи згодом над ними блискучі перемоги?» — запитав, мабуть, самого себе Йосип Віссаріонович. І сам же відповів: «Гадаю, варто»…
Сталін при створенні власних штрафбатів зізнавався, що… переймає досвід Гітлера.
Про кількість штрафних батальйонів, які воювали на фронтах, в радянській історіографії, звісно, не згадувалося. Не знайти офіційної інформації про це і у російських офіційних джерелах. І не тому, що її немає. Річ в іншому, а саме: в занадто «патріотичних» поглядах нинішнього російського керівництва на події тих років. Незалежні історики стверджують, що штрафні батальйони були у складі всіх без винятку фронтів і загальна їхня кількість становила близько 2 тисяч, через ці підрозділи пройшло близько мільйона вояків. А генерал-полковник Дмитро Вовкогонові, який після розпаду СРСР працював у архівах росії, вважав, що в роки минулої війни у штрафних ротах і батальйонах загинуло майже 600 тисяч бійців і командирів, тобто близько 50 дивізій.
Зі спогадів офіцера-фронтовика Анатолія Печенюка: «Війська йшли в атаку, спонукувані жахом. Жахлива була зустріч з німцями, з їхніми кулеметами та танками, вогненної м’ясорубки бомбардування і артилерійського обстрілу. Не менший жах викликала невблаганна загроза розстрілу. Щоб тримати в покорі аморфну масу погано навчених солдатів, розстріли проводилися перед боєм. Хапали якихось кволих доходяг або тих, хто що-небудь бовкнув, або випадкових дезертирів, яких завжди було достатньо. Вибудовували дивізію буквою „П“ і без розмов прикінчувати нещасних. Ця профілактична пропаганда мала наслідком страх перед НКВС і комісарами — більший, ніж перед німцями. А в наступі, якщо повернеш назад, отримаєш кулю від загороджувального загону.
Страх змушував солдатів йти на смерть. На це і розраховувала наша мудра партія, керівник і організатор наших перемог. Розстрілювали, звичайно, і після невдалого бою. А бувало й так, що загороджувальні загони косили з кулеметів полки, що відступили без наказу. Звідси і боєздатність наших доблесних військ». Окрім штрафних рот і батальйонів, були ще й загороджувальні загони, створення яких почалося ще у вересні 1941-го. Головним їхнім завданням було «в разі паніки і відступу розстрілювати на місці панікерів і боягузів», цим самим допомагаючи чесним бійцям виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною. До речі, в сьогоднішній російській армії використовують досвід 80-річної давності: за словами одного з членів комітету Верховної Ради, у лавах російських військ, що намагалися захопити Київ, були так звані загороджувальні загони, які не давали відступати солдатам.
В сьогоднішній російській армії використовують досвід 80-річної давності: за словами одного з членів комітету Верховної Ради, у лавах російських військ, що намагалися захопити Київ, були так звані загороджувальні загони, які не давали відступати солдатам.
— Є інформація, що в окупаційних військах створюються загороджувальні загони, — сказав він у телеефірі. — Тобто повторюються сталінські та гітлерівські методи ведення війни. Такі спеціальні загони кадирівців стоять на київському напрямку (Київське море, Ірпінь, Гостомель, Буча). Вони намагаються стримувати вогнем російських військових, які уникають бойових зіткнень з українськими Збройними Силами.
Замість епілогу
Історики кажуть, що в роки Другої світової війни в жодній армії жодної з країн антигітлерівської коаліції не було штрафбатів. Окрім колишнього Радянського Союзу. Прибічники існування цих підрозділів переконані, що вони вкрай були потрібні, мовляв, якось же треба було перевиховувати тих, хто «проштрафився» перед командуванням. В сьогоднішній росії навіюється думка, що й «заградотряды сыграли положительную роль в деле победы над фашизмом». А ось про ціну Перемоги московити не люблять говорити. Як і не подобаються їм запитання на кшталт «чи не забагато в Радянській армії було штрафних і загороджувальних підрозділів?», «чи уміли радянські маршали й генерали воювати?» Вважаю, що на ці та інші, не менш злободенні запитання, досить вдало відповів уже згадуваний.
Віктор Астаф’єв: «Щороку, у переддень відзначення дня перемоги в росії підійматися шум-гам, коли крикуни всіх мастей просторікують про „велику перемогу“. Вона не велика, а величезна. Правда, за кількістю вбитих пересічних солдатів, які за тупість кремлівських виродків розплачувалися власними життями. Не паради та фанфари нам потрібні. Краще посидіти біля обелісків, могил наших батьків, дідів, піднявши по чарчині та пом’янувши їх, невинно убієнних»…
