У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Начальник штабу окремого батальйону Олег Лотоцький та заступник командира батальйону Юрій Капустяк товаришують ще з часів навчання в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, нині продовжують службу в окремій механізованій бригаді імені Короля Данила.
Молоді бойові офіцери удостоєні орденів Богдана Хмельницького та мають почесне звання «Народний герой України». Кореспондент АрміяInform вирішила поспілкуватися з мамами героїв та дізнатися секрети виховання еліти ЗС України.
Мами героїв проживають на Львівщині. Любов Богданівна Капустяк — приватний підприємець, Валентина Василівна Лотоцька працює у галузі геодезії. Матерів об’єднує бажання якнайшвидшого закінчення війни й збереження життя дітей.
«Ледве не щодня викликали до школи»
Любов Богданівна Капустяк згадує, що у дитинстві Юрій був дуже активним, подекуди бешкетував, але їй вдалося направити енергію в потрібне русло.
— З 4 класу син почав відвідувати секцію з футболу й продовжив займатися цим видом спорту й у курсантські роки. Пізніше займався мотокросом, який дисциплінував й виховував його. В Академії сухопутних військ відвідував секцію боксу, загалом, мав натхнення до різних видів спорту.
Шкільні роки сина запам’яталися жінці частими відвідуваннями школи й гарними оцінками сина.
— Юрій засвоював матеріал дуже гарно, але з дисципліною чомусь не товаришував. Пам’ятаю, що до школи ледве не щодня ходила. Я плакала, а він — боровся за справедливість у класі своїми методами. Але я вдячна вчителям, які цінували сина за знання й підтримували його.
А от пані Валентина про свого сина Олега згадує, як про дуже спокійного й товариського в дитинстві.
— У школі у нього завжди було багато друзів, вони любили допомагати одне одному. Я дуже рада, що він за характером добрий і вольовий. Думаю, що синтез цих якостей допоміг йому стати гідним офіцером.
Валентина Василівна розповідає, що у школі Олег навчався добре, у старших класах особливо наполегливо займався предметами, які потрібні для подальшого вступу до вишу.
— У рік його випуску запровадили зовнішнє незалежне оцінювання і він свідомо готувався до складання тестів. Чесно скажу, ми навіть не очікували, що він отримає настільки успішні результати.
«Рішення стати військовим було однозначним, і я його підтримала»
У майбутніх офіцерів бажання стати військовими виникло у школі, і це рішення мами підтримали.
Військовий шлях Юрія Капустяка розпочався зі Львівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут.
— Спочатку було важко прийняти, довго плакала й сумувала за Юрою. Але згодом стали радіти нашим зустрічам на вихідних. До речі, зустрічі подобалися і товаришам сина — чудові домашні смаколики згадують і сьогодні, — сміючись, розповідає Любов Богданівна роки навчання сина у ліцеї.
Валентина Василівна ж згадує, що її Олег познайомився з військовою службою у шкільні роки.
— Вони класом пішли на екскурсію в окрему бригаду армійської авіації і відтоді він почав мріяти про військову службу.
Наступним кроком чоловіків став вступ до Академії сухопутних військ у Львові.
Любов Богданівна згадує розмову з сином щодо вступу до військового вишу:
— На всі мої запитання він відповідав: «Так, я розумію все, але я хочу і буду вступати». Я не перешкоджала йому.
Особливо запам’яталася й Валентині Василівні однозначність вибору Олегом свого майбутнього:
— Пам’ятаю, що вступна кампанія у військових вишах проходить раніше, ніж у цивільних навчальних закладах. Тому пропонувала Олегу подати документи й в інші заклади освіти. Але коли відбувся черговий етап відбору, він твердо заявив «Я свій вибір зробив». І тоді я зрозуміла, що наполягати на інших варіантах — безрезультатно.
«У нього завжди все добре»
За словами матерів, саме Академія сухопутних військ дозволила їхнім синам стати більш рішучими й дала знання. Коли офіцери виконують завдання у районі проведення ООС, то ніколи не змушують хвилювалися найрідніших.
— У Юри завжди все добре. Лише коли читаю про нього в медіа — відчуваю шок, усвідомлюю небезпеку, його велику участь й відповідальність. Щоразу чекаю його дзвінка, щоб почути звичне «У мене все добре», — каже Любов Богданівна.
Валентина Василівна додає:
— Наші розмови безтурботні, в Олега завжди все в порядку, все є. Ми можемо про погоду поговорити, про мою роботу, дім, але ніколи не обговорюємо питання служби. Він завжди на позитиві, іноді можу пожалітися йому, а він підтримає, підбадьорить. Але жодним разом не навпаки.
На офіцерів вдома чекають їхні родини: на Юрія дружина з маленьким сином, мати з батьком та брат, на Олега — мати, батько та сестра.
Матері з великою шаною ставляться до військових, пані Валентина додає:
— Для мене одягти військовий однострій — вже відвага, тому кожен військовий для мене — герой. Моїм головним побажанням сьогодні для всіх є мир, щоб всі жили в радості й не відчували агресії, яка існує зараз.
Фото з сімейного архіву героїв матеріалу
