Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Оборона летовища стала символом мужності, незламності та бойового духу українських воїнів. У його захисті в різний час брали участь бійці 79-ї, 80-ї, 81-ї та 95-ї десантних бригад, 93-ї та 57-ї механізованих, 90-го аеромобільного і 74-го розвідувального батальйонів, батальйону «Дніпро-1», добровольці «Правого сектора» і багато інших. Бойовики змогли захопити аеропорт лише в січні 2015 року, коли, скориставшись перемир’ям для евакуації своїх убитих і поранених, замінували і підірвали будівлю, де розташовувалися захисники ДАПу. Бетонні перекриття і стеля в багатьох секціях впали, накривши собою багатьох захисників України. Багато поранених і контужених воїнів потрапили у полон.
За мужність і безстрашність російські бойовики назвали українських захисників «кіборгами». З нагоди Дня вшанування захисників Донецького аеропорту, яке відзначатиметься 20 січня – у день завершення оборони летовища, кореспондент АрміяInform запитав у очевидців тих подій про миті, які закарбувались у їхній пам’яті назавжди.
Максим Мироненко, солдат 90-го батальйону: «До війська мене мобілізували навесні 2014 року. Пройшов на військовому полігону перепідготовку у складі зведеного загону Повітряних Сил, згодом відбув на Донбас. Там ми зайняли точку, що знаходиться неподалік Донецького аеропорту, поруч із селищем Спартак. За даними розвідки, ми знали, що у цьому ж районі було чимало бойовиків, зокрема, групи Гіві і Мотороли – бандитів, які відзначалися особливою жорстокістю у поводженні з полоненими.
Головним завданням наших вояків було утримати висоту. Ми не ходили в атаки, не пробивали «коридори». Але і нам було гаряче: один із наших побратимів якось підрахував, що були дні, коли ворог накривав нас 200-300 снарядами, зокрема і реактивними «градами», а також мінами. Але хлопці трималися.
«Були дні, коли ворог накривав нас 200-300 снарядами, зокрема і реактивними «градами», а також мінами. Але хлопці трималися…»
Щоранку я дивився у бінокль на термінали зруйнованого вщент аеропорту і, побачивши над ними наш прапор, радів, як мала дитина. А ще подумки просив Господа Бога допомогти нашим побратимам. По радіостанції вони повідомляли нам приблизні координати знаходження вогневих точок сепарів, які найбільше їм дошкуляли. Тоді зі своїх вогневих засобів ми накривали їх, даючи нашим хлопцям можливість хоча б поміняти свої позиції.
читайте також:
У ДАПу я провів 42 дні, а навесні 2015-го демобілізувався. Та через кілька тижнів знову мене призвали до війська!.. Я не став пручатись, мовляв, своє вже відслужив, нехай інші понюхають пороху: у мене вже був бойовий досвід, якого не було в інших. В районі АТО цього разу я проходив службу у складі одного з підрозділів полку спеціального призначення. Там ми проводили розвідку, зокрема і глибинну, знешкоджували диверсійно-розвідувальні групи…»
Кіборг Олег Кузьміних полковник, колишній командир 90-го окремого батальйону, чиї підлеглі обороняли ДАП: « Честь і трагедія нашого батальйону в тому, що туди прийшли сильні духом люди, здатні виконувати дуже складні завдання. Пам’ятаю, що у розмовах бійці казали, що бояться лише одного, що не зможуть виконати бойове завдання. Хотів би їм подякувати. Я пишаюся тим, що служив з ними.
Бійці боялися лише одного: що не зможуть виконати бойове завдання.
Сім’ям загиблих хотів би сказати, що це були люди з великої літери. Наголошую: у Донецькому аеропорту воювали патріоти. І я хотів би, щоб цих людей не забували, адже вони достойні поваги. Пам’ятаймо, що ці люди ризикували щомиті своїми життями, заглядаючи в очі смерті».
Сергій Лойко, у 2014-2015 роках журналіст американської газети «Лос-Анджелес таймс»: «Мені довелося побувати в багатьох гарячих точках світу. Але я не бачив того, що побачив за 4 дні, проведених у Донецькому аеропорту. Я був не те що здивований, а просто шокований мужністю українських хлопців, їхньою одержимістю стояти до останнього. Зауважу, що більшість з них були не кадровими військовими, а вчорашніми цивільними людьми, які знали про війну зі старих радянських кінофільмів.
«Довелося побувати в багатьох гарячих точках світу. Але я не бачив того, що побачив за 4 дні, проведених в Донецькому аеропорту. Я був не те що здивований, а просто шокований мужністю українських хлопців, їхньою одержимістю стояти до останнього».
За подіями, що відбувалися в аеропорту, можна знімати бойовики, які за гостротою сюжету не поступатимуться голлівудським. Упевнений, що з часом фільмотека про ДАП поповниться новими фільмами, на яких українська молодь вчитиметься любити рідну землю і ненавидіти її ворогів».
«За подіями, що відбувалися в аеропорту, можна знімати бойовики, які за гостротою сюжету не поступатимуться голлівудським. Упевнений, що з часом фільмотека про ДАП поповниться новими фільмами, на яких українська молодь вчитиметься любити рідну землю і ненавидіти її ворогів».
Віталій Баранов, підполковник запасу, нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького: «У ті дні я виконував обов’язки начальника штабу окремого десантного підрозділу, бійці якого боронили цей аеропорт. Чи було важко і ризиковано це робити? Кожен виїзд на цей об’єкт хлопці називали квитком в один кінець. Будівлі самого аеропорту не були у більшості своїй міцними і надійно не захищали від ворожих куль, не кажучи вже про гранатомети чи артилерійсько-танкові снаряди, якими сепари постійно накривали наших бійців. Але вони трималися понад 240 діб.
Кожен виїзд на цей об’єкт хлопці називали квитком в один кінець.
Досі пам’ятаю і тих вояків, які на легких броньованих транспортерах проривалися в аеропорт, щоб евакуювати поранених і загиблих. На один такий транспортер набирали людей «під зав’язку». Навіть серед ночі, при майже нульовій видимості вони свідомо ризикували життями заради життів побратимів.
Серед нас були різні люди. Але я не знаю випадку, коли б хтось злякався і навідріз відмовився їхати в аеропорт.
«Серед нас були різні люди. Але я не знаю випадку, коли б хтось злякався і навідріз відмовився їхати в аеропорт».
Сьогодні я живу повноцінним цивільним життям, очолюю одну з громадських організацій, яка, окрім військово-патріотичної роботи з молоддю, опікується і соціальними проблемами колишніх кіборгів та сім’ями загиблих».
