Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
28 серпня 2014 року назавжди залишилося в пам’яті Юрія Лазарьонка, 56-річного старшого солдата однієї з механізованих частин. Зранку того дня бронегрупа у складі двох БТР виїхала з Первомайська в напрямку Попасної, щоб доставити на позиції українських військ боєкомплект та забрати поранених. Супроводжували колону до тридцяти військовослужбовців батальйону та бійці Національної гвардії. На місці навідника-кулеметника однієї з броньованих машин був Юрій Лазарьонок.
— Щойно наші БТР порівнялися з лісосмугою, російські найманці відкрили шалений вогонь із гранатометів і великокаліберних кулеметів. Схоже, що в засідці вони нас чекали давно. І хоча цей напад був несподіваним, ніхто не розгубився, і ми відразу прийняли бій. Ворог добре підготувався до нападу, і вже за мить атакували нас одночасно з трьох напрямків. Коли перша машина зупинилася, її почали розстрілювати з гранатометів. БТР, у якому був я, з’їхав на узбіччя. Бойовики все ближче підходили до нашої машини. У якийсь момент одна з гранат з РПГ-7 влучила в БТР. Щось гаряче потекло по шиї та щоках. Змахнув долонею — кров. Потім подивився на місце механіка-водія і зрозумів, чия вона. Уламок влучив у голову побратима, — згадує Юрій.
У тому бою Юрій Лазарьонок зазнав контузії та численних осколкових поранень. Пересилюючи біль, виліз із машини через люк і відповз у посадку. Там знепритомнів. Прийшов до тями від голосів проросійських найманців. Вони прочісували територію і голосно перегукувалися. Вже вечоріло, сутінки спустилися на землю. Один з них побачив пораненого і з осторогою підійшов до нього. «Ідіть сюди, тут живий “укроп”», — покликав своїх. Юрія привезли в розташування найманців, допитали і нарешті зробили перев’язку.
Приставляли ствол автомата до скроні та натискали на гачок
Наступний день почався з того, що його, як колоду, возили по всіх блокпостах і демонстрували як трофейну здобич. «Дивіться, це бандерівець, який вбивав жінок і дітей», — представляли його бойовики як жахливе чудовисько. І кожного разу нещадно били. Щоб до кінця психологічно зламати воїна, вони проводили демонстрацію розстрілів. Приставляли ствол автомата до скроні та натискали на гачок. Юрій час від часу непритомнів і молився, щоб цей жах якнайшвидше закінчився. На щастя, у нього при собі не було ні військового квитка, ні інших документів. Також бойовики неодноразово спробували розшукати на його тілі підказки: тату зі вказівкою на належність до якогось елітного військового формування. На допитах розповідав, що є мобілізованим солдатом, якому невідомі ніякі військові таємниці, і що непосвячений у плани командування.
Потім його передали в ізолятор окупованого міста Стаханов, де він вже перебував під наглядом працівників місцевої «міліції». Сидів у камері зі злодіями, але більшість часу все ж провів в одиночній камері…
Довгий шлях до свободи
Зі слів воїна, найважчим було очікування своєї подальшої долі. Його не виводили на вулицю, він не мав змоги ні з ким спілкуватися, не міг передати вісточку родині, що живий… Минали дні, тижні, місяці. Аж однієї ночі двері камери несподівано відчинилися. Зайшло двоє озброєних чоловіків міцної статури у військової формі російського зразка. Мовчки одягли на голову мішок, вивели на вулицю і посадили до авто. Першою думкою було — розстріл. Утім, як для засудженого до страти, з ним поводилися дуже люб’язно. Ніхто не штовхав, не бив і навіть не погрожував. За декілька годин машина під’їхала до центрального готелю Луганська. Його відвели в номер і наказали чекати, щоправда не сказали, чого і скільки. У готелі він провів три дні. Їв, спав і чекав, що буде далі. У цьому ж готелі на той час були розташовані російські найманці зі всіх кутків РФ: Сибіру, Уралу, Поволжя, Москви, Санкт-Петербурга тощо. Вони там відпочивали після перебування на передовій.
Після виснажливих днів полону перебування в готелі було чимось нереальним. Навіть вдалося зателефонувати до рідних, які вже втратили надію побачити Юрія живим.
— За три дні ці ж люди вивезли мене на машині через неконтрольовану ділянку кордону на територію РФ. Звідти вже офіційним шляхом завезли в Україну. І менш ніж за п’ять днів мене вже зустрічали рідні в Кіровоградській області. До речі, активну участь у моєму звільненні взяли українські волонтери, — каже воїн.
Нині старший солдат Юрій Лазарьонок повернувся до строю і продовжує службу у своїй рідній частині. На запитання, як полон вплинув на його психологічний стан, відповів впевнено: «У полоні я не зламався і зберіг віру в нашу Перемогу!»
Фото автора
