ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Командир легендарної ОДШБ Володимир Шворак: «Державу треба боронити. У тому числі зі зброєю в руках»

Прочитаєте за: 16 хв. 25 Липня 2021, 13:29

ЛЬВІВ – Днями у Львів із чергової ротації повернулись військовослужбовці 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, якою командує полковник Володимир Шворак. Протягом цього часу бригада виконувала бойові завдання в районі проведення Операції Об’єднаних Сил (ООС).

У десантників великий бойовий досвід у російсько-українській війні, який для особового складу розпочався ще з березня 2014 року: Слов’янськ, Георгіївка, Хрящувате, Новосвітлівка, Красне, Круглик, Переможне, Луганский аеропорт, 32 блокпост, захист Донецька.

Від початку бойових дій на Донбасі 80-та бригада втратила 112 військовослужбовців. Є і безвісти зниклі у вересні 2014 року.

Радіо Свобода поспілкувалось із командиром 80-ої ОДШБ, полковником Володимиром Швораком, який родом із Волині.

– Пане полковнику, восьмий рік тривають бойові дії на Донбасі. Скільки за цей період часу ви перебували поза межами дому?

– Десь понад 4 роки провів у зоні проведення ООС.

– Як змінились ви за цей час?

– Ця ситуація згуртувала військові колективи, особливо на початковому етапі . Стосунки стали більш простими і конкретнішими, як у колективах, так і у ланках військового управління, більш пристосованими до життя. Мій внутрішній світ суттєво не змінився. Залишилось у пам’яті багато різних спогадів. А це гіркі від втрат військовослужбовців, поранень, але і були приємні моменти, і навіть комічні. Мабуть, кожен залишився собою, але викристалізувалася конкретика, відійшло все зайве. Звісно, що у кожного є свої переживання, не залишають спогади про тих, кого немає. Загибель побратимів – це для мене найбільші переживання. Бойові втрати бригади від початку ведення операцій у зоні АТО ( ООС) , становлять 112 військовослужбовців. Є і безвісти зниклі, ця цифра змінюється, бо вдалося ідентифікувати останки загиблих. Невідома доля щодо 6 чоловік. На жаль.

– До чого так і не змогли звикнути?

– Коли потрібно повідомити рідним про загибель їхнього сина, батька, чоловіка. Це вкрай важко і драматично. Особливо було важко і складно на початках, у 2014 році, коли особовий склад зазнав найбільших втрат. Тоді у мене ще не було досвіду спілкування з родинами. Я не знав, як сказати, які слова знайти, як зреагують. Підбирав кожне слово, щоб ще сильніше не травмувати.. Як і кожен командир, я відчуваю відповідальність за те, що ці люди не залишились живими. Хоча розумію, що війна без втрат не буває, але як це пояснити рідним та близьким. До таких справ не можу звикнути не можна засуджувати у жодному разі. Це психологічний стан. До сьогодні мені дуже і дуже важко повідомляти про загибель когось із особового складу. Розумієш, що військовослужбовець загинув, а слів не можеш знайти до рідних. Але багато родичів розуміють і сприймають те, що сталося.

– Якщо згадати 8 березня 2014 року, коли 80-та бригада вирушила захищати країну, і порівняти, як їдуть солдати та офіцери зараз. Що змінилось в забезпеченні? Адже понад 7 років тому військові за власні гроші купували собі шоломи, форму, бронежилети. Волонтери діставали все потрібне, працювали центри, носили амуніцію через українсько-польський кордон.

– Зміни колосальні. 8 березня 2014 року виходила батальйонно-тактична група. Зараз на виконання задач виходить уся бригада. Більше того, чисельність бригади довоєнного часу і зараз не порівнюється, бо тепер значно більша. Так само не до порівняння, що було і що маємо тепер . По-перше, зброя. Тоді у нас, фактично, були лише снайперські гвинтівки Драгунова. Сьогодні – різних типів і калібрів, а також і прилади спостереження, нічного бачення. На той час були одиниці та ще й старого зразка, в яких не було батарей і ми мудрували, яким чином їх прикріпити, щоб щось мати. Тепловізійних приладів було обмаль, а сьогодні наші підрозділи повністю забезпечені. Щодо військової техніки, то у передвоєнний час у нас вона була у досить доброму стані, але всі старі зразки автомобільної техніки. Окреме питання це індивідуальне забезпечення військовослужбовця. На той час це була фактично єдина літньо-зимова форма, камуфльовані куртки,в яких було холодно, через них все продувало, металеві важкі каски і бронежилети, яких навіть на всіх не вистачало. Волонтери це збирали і привозили. А зараз є для різної пори року, декількох видів і набагато якісніші.. Зокрема, – бойові сорочки , камуфляж, спальники і карімати. Тоді це було на рівні: хто що знайшов, те і мав.

– Вас не лякала така ситуація, що воювати нема чим і в чому?

– Я теж собі все купував. Ситуація не лякала, ми розуміли, що потрібно виконувати задачі і за нас ніхто це не зробить. Не стояло питання, що чогось немає і ми не виїжджаємо. Тоді була дуже драматична ситуація і було не до того, в що ти вбраний.

–У 90-х роках багато офіцерів звільнялись із бригади і не лише 80-ки. Бо не платили військовим належні зарплати, затримували, скорочували особовий склад, розпродували техніку. Коли до вас прийшло розуміння, що українське військо руйнують спеціально, що це злий умисел і не без сценарію, погодженого в Росії?

– Переоцінка цієї ситуації прийшла вже пізніше. Я був командиром роти, заступником командира батальйону і тоді думалось по іншому. Адже не було досвіду, виховувались ми на тодішніх постулатах і керівних документах. Більше думали, як провести заняття, підготувати підрозділ, виконати програму бойової підготовки. Звісно, десь думки такі закрадались, що щось не те. На початку 2000-х років стояло питання здати гармати Д-30 і укомплектуватись Д-20, тобто гарматами старішими. Так, вони потужніші, але не зовсім підходили нам. Виникали питання, коли утилізували артилерійські боєприпаси. Однак масштабів ми не знали, скільки і чого утилізується, не розумів і чисельності скорочень. Нам доводили, що йдемо до середньоєвропейських зразків, ми розуміли, що в 1991 році була півтори мільйонна армія, яку утримувати держава не спроможна. З іншого боку, було певне розхолодження, бо розуміли, що зовнішніх загроз немає, що немає видимих із сусідом проблем щодо територіальних претензій. Тому для себе пояснювали, що більше уваги звертають не на ЗСУ, а на МВС і Держприкордонну службу.

– Як відчували наслідки руйнування армії до 2014 року на початку бойових дій на Донбасі, а це Слов’янськ, Луганський аеропорт, Дебальцеве, 32 блокпост? Коли танк не заводився, сів акумулятор, їхати не можеш, а ворог – поруч і стріляє.

– Думали, як запустити танк і полагодити. Ненавченість солдат, зламані машини, на які йшов час аби завести, не підготовлені і не боєздатні підрозділи. За це, звісно, люди віддавали життя. У нас батальйонно-тактичні групи були спроможні виконувати задачі . Але їх кількість була обмежена. Зрозуміло, що довелось за цю руйнацію платити кров’ю, але думки тоді були спрямовані на інше.

– Під час виконання якого бойового завдання було найскладніше?

– За весь час війни найскладніша ситуація була з 32 блокпостом. Це був жовтень 2014 року. 32 блокпост був оточений. Виконати задачі тими силами і засобами практично було неможливо. Не було ким нас підсилити. Тоді, після виходу першого батальйону з Луганського аеропорту, планувалося відновлення боєздатності протягом довшого часу, але, у зв’язку з тими подіями, які склалися, батальйон відправили у зону АТО раніше. Така ж ситуація була в інших частинах. На тому напрямку тактична обстановка склалась на користь ворога.

– На думку експертів, росіяни планували з 32 блокпосту зробити «другий Іловайськ». Але підрозділ Нацгвардії, підсилений взводом 80-ої бригади, чинив спротив. Протягом двох тижнів оточення і обстрілів, які були втрати?

– Там втрати не були великі, але драматичність ситуації була в тому, що цей блокпост був оточений і можливості деблокувати і утримувати його не було. Бійці були відрізані, продуктів і води не було. Ситуацію всі розуміли, тому що стояло питання здати блокпост, залишити техніку, озброєння і вийти. Звичайно, на таке ніхто не міг піти, це не сприйняли українські військовослужбовці, не сприймав цього і я.

– Чому так, що про Донецький аеропорт говорять більше, ніж про оборону Луганського з квітня до вересня 2014 року. Були значні втрати, безвісти зникли десантники, зокрема.

– Ситуація в Луганському аеропорту була ще складніша, мабуть, аніж у Донецькому. До Донецького аеропорту були шляхи для підходу і доставки забезпечення, а в Луганському, фактично, до середини липня бійці були в оточенні, забезпечення здійснювалось лише повітряним шляхом. А ще той факт, що більше говорять про оборону Донецького аеропорту, можна пояснити тим, що події звідти висвітлювали безпосередньо з місця. Це були гарячі новини, постійно вони крутились на телеекранах, про них писали медіа, а Луганський не висвітлювався. Напевно, був більший емоційний вплив з Донецького летовища, тому що все можна було бачити своїми очима.

– За умови підсилення оборони Луганського аеропорту, чи вдалося б втримати позиції?

– Питання втримати залежало від контексту загальної обстановки. На кінець липня-початок серпня ми почали звільняти територію, виходити до державних кордонів. У відповідь на наші успішні операції Росія ввела свої регулярні війська. Ми знаємо, що там була 76-та десантно-штурмова дивізія Росії. Українські військовослужбовці бачили їх, були у вогневому контакті з ними. Інше питання, що у Луганському аеропорту залишалось? Злітна смуга зруйнована, споруда теж. До того ж, навколо аеропорту загальна обстановка складалось не на нашу користь і потрібно було відходити, залишитись в повному оточенні це було питання часу. На той час, щоб протистояти, сил не було. Це був спланований відхід. 30 км йшли по території, зайнятій ворогом. Загинули наші бійці. Багатьох досі не знайшли, бо не маємо доступу до цього місця.

– Якщо говорити про особовий склад 80-ої бригади у 2014 році і сьогодні. Це інші люди, інші мотивації служити?

– Загалом це один і той самий особовий склад. Бо це частина українського суспільства. Обстановка 2014 року і сьогодні – інші. У березні-квітні 2014 року було багато незрозумілого, відсутність досвіду, у першу чергу, командного складу, не завжди можна було реально оцінити обстановку, тому що різні були моменти. А ще настрої серед місцевого населення в зоні виконання завдання. Одна справа, коли бачиш озброєну людину, а друга, коли бачиш перед собою цивільного з іншими поглядами. А ще дітей і жінок, які блокують. Тут не можна було застосовувати радикальні рішення, а мали діяти виважено.

Зараз ідуть служити ті, хто у 2014 були підлітками, мали по 13-14 років. Власне у тому і різниця, що вони виховані не на книжках, а на подіях, які зачепили їхні родини, які вони пропустили через себе. Молодь дуже свідома. Але недостатньо проводиться робота щодо патріотичного виховання у школах. Значна частина населення, до цих пір на жаль, не зрозуміла, що йде війна і свою державу треба боронити, у тому числі зі зброєю в руках.

– Ви повернулись із ротації, дехто з військовослужбовців звільниться по завершенню терміну контракту. Чи вдасться укомплектувати бригаду?

– Хтось підписує, хтось продовжує, а хтось і звільняється. Бригада буде укомплектована. Ми постійно готуємося до виконання задач в зоні ООС.

– А згідно яких критеріїв набираєте людей і чи відмовляєте комусь?

– У першу чергу, враховуємо морально-психологічні якості, фізичні, буває так, що приходить людина і бачиш, що служба не для неї. Вже маю досвід і мені не складно відрізнити, хто годиться, а хто ні для служби. Молодше покоління, до 25 років, особливо 18-22, має почуття громадянського обов’язку, захист держави – головний критерій, який мотивує служити. Це пояснюється молодістю, бажанням набути військового досвіду. Старші військовослужбовці цінують стабільність у роботі і оплаті. Хоча грошове забезпечення не таке велике, але стабільне. Велике значення має ставлення суспільства до військових, армії, ЗСУ. Люди себе позиціонують зі Збройними Силами і для них важливо відчувати повагу до себе.

– Мали досвід спілкування з російськими військовими?

– У 2014 році, коли ми проводили обмін загиблими, там був один представник російської армії. Сам росіянин, особливо не говорили, лише перекинулись кількома словами. Він був впевнений, що ми «фашисти». Думаю, після цього обміну він все ж таки змінив думку. Визнаю, що це була відважна людина, яка приїхала на нейтральну територію, щоб забрати тіла. Ми там дотримувались правил війни і він мав би це зрозуміти.

– У тих складних умовах, коли тривали бої, доводилось бути без води і їжі, відірваними від світу, що найбільше вражало?

– Було багато випадків, коли десантники виявляли мужність і героїзм. Особливо, в Луганському, Донецькому аеропортах. Одна справа, коли хтось веде бій, знаходиться безпосередньо у відносному укритті, звідки стріляє, хоча і по ньому теж. Це – звичайна мужність. А ось водій-заправник, який їде на пристріляну територію, декілька тонн пального за плечима і будь-яка куля може влучити і все вибухне. І він про це знає і їде. Це героїзм! Таких випадків було надзвичайно багато. Це вражало. Або ж витягували пораненого, знаючи, що там можеш залишитись. Особливо, це було в Луганському аеропорту. І поранених витягували під обстрілами. І наші військові лікарі робили неможливе з порятунку поранених у тих непристосованих умовах.

У нас в бригаді був капелан отець Андрій Дуда, який, на жаль, відійшов у вічність. Це був і священник, і друг. Це окрема сторінка у бригаді, яка з ним пов’язана. Непересічна особистість, і таких людей на життєвому шляху багато не трапляється. Небагато таких людей, з такими цінностями і ставленням до життя зустрінеш, з такою готовністю до самопожертви.

Війна змінила середовище. Показала, хто є хто. Волонтери, з якими познайомився у 2014 році, люди з різних регіонів. У нас зав’язались гарні стосунки, які досі підтримуємо. Війна нас об’єднала при всьому тому негативі, який несе.

– Щоб ви змінили сьогодні в українській армії?

– Здавалося б просте питання, а, з іншого боку, дуже складне. Хотілося б змінити не у війську, а в державі. Виховати відповідальність громадянина за свої вчинки, дії, ставлення до своєї справи. Були ж негативні випадки дезертирства. Особливо у 2014 році. Під час мобілізації багато було дезертирів. Це серйозний злочин, а багато дезертирів не понесли відповідальності. Отримали умовні терміни. Ті ж самі дезертири, які втекли, ще й набули права на статус учасника бойових дій, бо не засуджена людина і немає правових підстав не видавати йому посвідчення. А це дуже несправедливо. Мене як громадянина, не задовольняє безвідповідальність і виховання цієї безвідповідальності. Не ухвалення належних законів спонукає цю безвідповідальність. Ми повинні розуміти, яка б техніка і озброєння не було б, якщо немає підготовленого персоналу, то це надаремно.

Надалі потрібно оснащувати військо сучасними зразками техніки. Не вирішуються питання соціального захисту військових і їхніх родин. У нас забагато пільг і учасників бойових дій, таких, які не заслужили цього статусу. Є багато моментів, над якими повинні працювати не лише ЗСУ, але передусім влада.

– Коли військовим востаннє збільшували зарплату?

– Десь у 2017 році.

– Таке враження, що сьогодні у військо йдуть люди з бідних родин. Бо їм нікуди подітись і ніде заробити.

– У великій мірі так і є. На сьогодні зарплата контрактника не дотягує до середнього рівня заробітків у Львові. Торік водій тролейбуса отримував 12 тисяч. Поїздив, наступного дня відпочиває. У нас водій з усіма категоріями теж отримує 12 тисяч. У цьому проблема. А забезпечення житлом. Більшість поранених і бійців з інвалідністю отримали квартири завдяки міській владі. А решта – ні. Є люди, які відслужили по 25 і більше років, а житла досі не мають, такі ж проблеми і зі службовим житлом. Потрібно напрацьовувати механізми. Наприклад, контрактник підписав контракт на три роки. Він має родину і потрібно йому її забезпечити, а яким чином? Можна давати оплату, щоб він міг перевезти сім’ю і знімати житло. А тих, хто служить багато років, забезпечувати службовим житлом. Фахівці маю розробляти програми.

Тривале перебування в одному і тому ж колективі під час ротації відкладає свій відбиток. 10-15 чоловік понад 9 місяців спілкуються в замкнутому середовищі. Нас рятують, емоційно заряджають, колективи, які приїжджають зі Львова з культурною програмою. Кожна ротація – концерти, вітання, волонтерська допомога. Сьогодні питання забезпечення не є критичним, хоча завжди чогось не вистачає, але для солдата, який знаходиться на позиціях важливо відчувати, що його пам’ятають і підтримують.

– Чи маємо зберегти в Україні строкову службу, чи варто її відмінити, про що сьогодні говориться?

– Це не зовсім добра ідея, тому що зараз маємо особливий період. З іншого боку, таким чином ми можемо залишитися без навченого резерву, тому яка форма служби? Можливо, це має бути не строкова служба, а служба у резерві, де особовий склад проходить певну підготовку, отримує оцінки, відповідний рівень, військово-облікову спеціальність і, у випадку мобілізації, може поповнити військову частину. Зрозуміло, що та система, яка у нас була, не зовсім себе виправдала. Я зіштовхувався з далеко непоодинокими випадками, коли чоловік відслужив у війську, але за своєю спеціальністю не підготовлений. Особливо, це стосується тих, чия строкова служба припадала на кінець 90-х і до середини 2000 років.

– Якби ви охарактеризували цю війну, ситуацію на Донбасі? Це на роки?

– Важко спрогнозувати. Знаю, що суто військового вирішення цього питання на сьогодні немає, поки в нас такий агресивний російський сусід. У 2014 році він нам уже показав себе, коли ми фактично виходили на кордони, вони завели свої регулярні війська. Ми розуміємо, що у військовому і економічному потенціалі співставлення не на нашу користь. Тут має вирішитись політична і військова складові. Без виходу на кордони війна не закінчиться. Завершення війни будь-якою ціною для мене неприйнятне.

Неспіввідносність наших потенціалів, щоб їх урівняти, нам потрібна підтримка з боку західних партнерів.

– Ви бачите ситуацію зсередини. Росія нікуди не поспішає, бо Україна поруч. Чим гірше в Україні, тим більш вона слабка, і це вигідно сусідові. У 2014-му Росія показала що може окупувати частину території. Якщо продовжить захоплювати українські землі, чи українці підуть у спротив, чи змиряться, як більшість у Білорусі?

– Так, як у Білорусі не буде. 2014 рік для нас був переломним. Для мене особисто історія держави – від початку проголошення Незалежності до 2014 року і після 2014 року. Впевнений, що на сьогодні, коли Росія спробує захопити територію, спротив буде, це і по лінії зіткнення і партизанська війна, у тому числі, проведення мобілізації. Білоруського сценарію однозначно не буде.

– Що повинні зрозуміти громадяни України?

– Державу потрібно боронити, у тому числі зі зброєю у руках. Цьому треба вчитися. Зараз на законодавчому рівні, зокрема ухвалений закон про територіальну оборону. І бізнес має усвідомити: поки буде держава – буде їхній бізнес. А держава буде, коли будуть боєздатні Збройні Сили, які можуть їх захистити. Це замкнуте коло. Якщо вони цього не зрозуміють, то втратять все. І втратимо ми всі разом.

Стежте за нами в Instagram
Мітки: ,
30 років Збройним Силам України. Дайджест АрміяInform Інтерв`ю, Публікації