Проте реальність значно масштабніша. Сьогодні цей навчальний заклад є інтелектуальним центром оборони, що готує фахівців, без яких неможлива сучасна війна. Офіцери бойового…
Ці чоловіки – нерозлийвода із 2014-го. Бо разом пережили окупацію Луганська, артилерійські обстріли під час спроби українських сил визволити місто, авантюрне у всіх сенсах повернення до своїх. Сьогодні вони згадують про ті події з гумором. А от у ті дні…
Тридцять хвилин… на рішення про зраду
Прапорщик Сергій Кірпіченко − старший інспектор відділення ВІБДР Луганського зонального відділу Військової служби правопорядку. На службі із перервами з 1993-го. Його частина «історії на двох» така:
«Наша, так би мовити, таємна війна із окупантами розпочалася ще у лютому 2014-го. Уже тоді з’явитися у місті у військовій формі було неабияким ризиком. Тому на службу й на завдання ми виходили в цивільному вбранні.
Завдання спершу були, хоча і не властивими для військових правоохоронців, але неважкі. У обласному центрі панував хаос, мало хто в столиці мав достовірну інформацію про ситуаціюв регіоні. Тому, за дорученням Командування ВСП, ми діяли як спостережники на проросійських мітингах, штурмах адміністративних будівель тощо. Заразом обережно дізнавалися про наміри «вождів» заворушень, доповідаючи про реальні події безпосередньому керівництву.
Не дочекавшись від нас згоди на відверту зраду, бойовики вдерлися усередину частини. Але чомусь не скривдили, не вбили. Дозволили зібрати особисті речі, розійтися по домівках
Нас у Луганському відділенні ВСП було усього-на-всього п’ятеро, тому роботи вистачало. Утім, незабаром для нас все ускладнилося. У березні передмістя Луганська спробували взяти під контроль наші частини. Ми заводили в місто та передмістя невеличкі військові колони, підрозділи 80-ї десантної бригади. Важко було працювати малим числом, бо навіть частина ППО, на території якої ми базувалися, вже була за тривогою й наказом евакуйована. А зі зброї у нас – лише гумові кийки!
Ще гірше стало після силового захоплення бойовиками будівель СБУ, Луганської ОДА і Нацбанку. Озброєні загони «ополченців» патрулювали місто, перевіряли усіх чоловіків, повсюди майоріли прапори РФ. Діяла так звана комендантська година. Але ми продовжували збирати інформацію, доки вони не захопили нашу частину. Заїхали до нас у квітні, з ходу висунули ультиматум: якщо за тридцять хвилин не «перейдемо на їхню «шляхетну сторону» – нам буде гаплик.
Ми з ними, образно кажучи, трохи «подискутували». Бо ж хто, маючи здоровий глузд, всерйоз піде з гумовими кийками проти кулеметів і автоматів? Тим більше, що злі вони на нас недарма були: в той день українські штурмові літаки вщент рознесли їхні позиції побіля однієї із захоплених військових частин. Відтак, не дочекавшись від нас згоди на відверту зраду, вони вдерлися усередину розташування. Але чомусь не скривдили, не вбили. Дозволили зібрати особисті речі, розійтися по домівках.
Доповіли про це телефоном у Південне територіальне управління ВСП. Отримали звідти команду залишатися в Луганську й чекати наказу на подальші дії. Чекали аж до літа…»
Операція «Евакуація»
Прапорщик Дмитро Жуковський − старшина гауптвахти Луганського зонального відділу ВСП. Строкову відслужив у Криму водієм. У 2003-му, під час створення ВСП, пішов служити до її лав за контрактом. Частина «історії на двох» від Дмитра:
«Допоки не «лягли» вежі мобільного зв’язку, діяло електропостачання в місті, продовжували збирати інформацію про окупантів і передавати її «нагору». Постачали дані про позиції ворожої артилерії, чисельність та дислокацію їхніх підрозділів тощо.Утім, з наближенням літа та втратою зв’язку доцільність роботи групи стала нульовою. Ми гуртом порадилися й вирішили пробиватися до своїх. Тим більше, що наказ на вихід з Луганська ми якимось дивом, через «треті руки», все ж отримали.
Це була ще та затія. Місто двома рваними півкільцями оточували як ворожі, так і наші підрозділи. Поблизу тривали активні бої, масовані артилерійсько-мінометні дуелі. Фактично ми не мали змоги не тільки прорахувати більш-менш безпечний маршрут виходу, а й спосіб оминути патрулі та блокпости бойовиків. Тому тихенько вивчали ворога, чекали слушного моменту.
Не передати, що ми відчули, коли вийшли до своїх та на укріпленнях побачили рідний український прапор. Гарний настрій не зіпсувало навіть те, що там ми одразу потрапили під шалений мінометний обстріл
Ізоляція у стані противника пригнічувала неабияк. Почувалися, мов між молотом і ковадлом. Наприклад, у моєму домі в передмісті вогнем української артилерії знесло мансарду. Знаєте, якось не кортіло випадково полягти через своїх, ще більше – опинитися у полоні сепарів. Одначе нам таки пощастило. Група знайшла шпарину в патрульній системі окупантів. Й дізнавшись, що наші зайняли Ювілейне, спланували стежину відходу. Безпеки вона не гарантувала, бо ситуація та співвідношення сил під містом змінювалися щодоби. Але, як говориться, жереб уже кинули.
Ми з Сергієм прослизнули між патрулями орків, які в’їдливо-прицільно перевіряли чоловіків.І сіли в єдиний потяг, який ще курсував між «новоутвореннями ЛНР та ДНР». Потім манівцями, пішки дісталися села Собівка, де і знайшли наш блокпост. Наскільки нам підфартило, дізналися невдовзі: на кілометр зліва-справа від цього блоку орудували бойовики.
Не передати, що відчули, коли на укріпленнях побачили рідний український прапор…Гарний настрій не зіпсувало навіть те, що там ми одразу потрапили під шалений мінометний обстріл. Й те, що після допитів та перевірки схованих у потайниках нечисленних речей військових посвідчень хлопці довго не вірили, що ми свої. Все змінилося, як тільки ми зв’язалися із нашим Командуванням…»
