Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Віднині на фасаді дніпровської школи № 97 з гранітної дошки споглядатиме обличчя чоловіка, якому цього року мало виповнитися 50. Юрій Віталійович Цибулін — старший лейтенант, заступник командира роти окремого ремонтно-відновлювального полку.
До війни — працював інженером Придніпровської залізниці. Захоплювався живописом, писав музику. Пішов до військкомату добровільно. Ось як згадує мотивацію сина мати героя:
— Обов’язок для нього був понад усе. Юра вважав, що мусить бути там. Усе казав: «Мамо й тату, вороги можуть прорватися, треба їхати. Хто захистить, якщо вони сюди прийдуть?». Спочатку ремонтував техніку у селищі Дачне Межівського району, а звідти виїздив на передову. Дбав за ротою, і ми допомагали хлопцям: возили казан для каші, миску, аби випрати форму, передавали їжу й одяг. Востаннє, 12 листопада 2014 року, треба було ремонтувати БМП. Юра впорався разом з побратимами. У нас є блокнот, де він писав, що гармата справна, все полагоджене. Коли поверталися, сіли до «Урала», який помітили противники. Він став мити руки, вже темніло. Друзі квапили, а син лише сказав, що встигнемо. В цей момент прилетіла міна.
Герой нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Отримав звання капітана. На жаль, посмертно.
Ворог не пройшов далі. Не розстріляв тишу, що лагідно оповиває шкільний садок, в якому колись гуляв із друзями Юрій. В якому мріяв і любив. Вдихав свіже повітря без запаху мазуту й пороху.
Свобода — це категорія не лише філософського штибу. Це передусім подарунок від тих, хто навіки пішов захищати нас у лавах Небесного воїнства.
