Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Його зовнішність уособлює статичний художній образ ветерана Другої світової. Зосереджений та уважний погляд, неквапливі рухи, притаманна старшому поколінню сором’язливість через певні комплекси. Але варто лише відчути міцне рукостискання цієї людини, якій без малого сто років, деякий час поспілкуватись наживо, і ти по-справжньому відчуваєш плин часу, який не владний над залізною волею, мужністю та самовідданістю.
Саме таким представ переді мною один із небагатьох нині живих ветеранів Другої світової війни, людина унікальної та яскравої долі —підполковник у відставці Віктор Іванович Безруков.
Шлях до Перемоги для рядового Віктора Безрукова розпочався у 1941-му …зі штрафної роти
Уважний читач одразу іронічно зауважить, мовляв, автор цих рядків необізнаний невіглас в історичних подіях тієї війни, адже за офіційним даними штрафні підрозділи у Червоній армії з’явились лише влітку 1942 року і проіснували до червня 1946-го. Як же могло статись, що герой цього сюжету став штрафником, випереджаючи час?
— Незважаючи на довгі роки, я і сам дивуюсь грі долі, — розпочав розмову Віктор Іванович. Мене призвали наприкінці 1941 року і зарахували до складу мінометного розрахунку стрілецького полку. Тоді і стався той незабутній випадок.
Наша колона на шляху до передової потрапила під авіаналіт гітлерівських бомбардувальників. Ми не встигли зробити по ворогу ще жодного пострілу, а вже зазнали значних втрат серед особового складу та техніки. Ба більше, від тих, хто відступав, ми дізнались, що фашисти прорвали оборону Червоної армії на цій ділянці, тому командування вирішило відвести залишки полку на вихідний рубіж. Марш тривав кілька днів, і нарешті ми вийшли до своїх. Але нас одразу помістили до фільтраційного пункту як таких, що були в оточенні, хоча противника ми не бачили і в очі.
— Ніколи для мене час не тягнувся так повільно, — продовжив ветеран. — Через велику кількість «оточенців» енкевеесники готові були зарахувати до лав зрадників кожного з нас. Але мене і багатьох моїх товаришів по нещастю врятувало те, що протягом довгих перевірок нас залучали до фортифікаційних робіт з риття окопів, бліндажів, інженерних загороджень тощо. Далась взнаки і моя обізнаність з механікою: у складі робочих бригад ми відновлювали двигуни тягачів, автомобілів і навіть літаків. Хто тоді міг уявити, що авіація колись стане моїм призначенням?
Так минуло кілька місяців. Врешті-решт трибунал склав свій вирок і відносно мене. Це було наприкінці липня 1942 року. Мені присудили три місяці перебування у штрафній роті.
Саме з цієї миті для молодого воїна і розпочались смертельні випробування та його фронтова біографія.
«Іноді здавалось, що бій тривав понад добу, а на годиннику не минало й години»
Саме так згадує перші тижні свого бойового становлення ветеран. Адже штрафників кидали на найпекельніші ділянки фронту. Тому не дивно, що за місяць зі 170 воїнів 304-ї штрафної роти 22-ї армії 2-го Прибалтійського фронту залишилось серед живих лише четверо. Серед тих, кого смерть обійшла стороною, був і рядовий Віктор Безруков. Після закінчення строку вироку він продовжив службу у складі стрілецького полку 288-ї стрілецької дивізії і закінчив війну в травні 1945 в Курляндії.
За словами ветерана, найстрашнішим на війні для нього було не тілесна смерть або поранення.
— Більш за все я боявся зачерствіти душею та думками, втратити свою мрію та віру в завтрашній день, — каже мій співрозмовник.
На довгому шляху до перемоги воїн зазнав кілька важких поранень та контузій, його груди прикрасили орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За відвагу» та «За бойові заслуги», а довгі роки смертельних випробувань лише зміцнили бажання пов’язати свою долю з авіацією.
— Мої бойові побратими завжди жартували наді мною, коли я із захопленням спостерігав за літаками, що пролітали над нашими позиціями, навіть ворожими, — з усмішкою пригадує Віктор Іванович. — Незважаючи на страшну руйнівну силу, яку вони собою представляли, я завжди вважав, що людина створила літак як чудо техніки не для війни, а щоб підкорити небесну стихію.
Війна і мир підполковника Безрукова: бойова біографія триває
Свою мрію ветеран у повній мірі здійснив у повоєнні роки, закінчивши школу авіамеханіків, а згодом і військове училище та авіаційну інженерну академію. Улюбленій справі протягом усіх років військової служби віддавав себе без залишку, його працездатності та професіоналізму дивувались не тільки молодь, а й досвідчені спеціалісти.
— На запитання товаришів по службі, мовляв, коли ти все встигаєш, я завжди відповідав: «Встаю на годину раніше від усіх», — ділиться думками заслужений фронтовик. — Адже я вважав, що дуже багато часу згаяв на тій страшній війні, тож треба було зробити все для того, щоб запобігти новим напастям.
Та не звідти вони прийшли, звідки нас лякали радянські лідери. А саме від «совка» та його послідовників, — із сумом говорить Віктор Іванович. — Та вакханалія на кшталт «если надо повторим», яку сповідують кремлівські лідери, та ганебна неоголошена війна проти України і країн колишнього СРСР свідчить про те, що мир та добробут таки потребує надійнішого захисту, ніж брехливі російські гасла про єдність історичного коріння та духовної спадщини. Вороття назад не буде ніколи, тим більше, коли не тільки моє, а й нинішнє покоління відчуло горе втрат упродовж протистояння ворожій агресії.
Тому бойовий ветеран у свої поважні роки завжди готовий поділитись не тільки спогадами про минуле, а й радо поспілкуватись на живі теми сьогодення, помріяти про гармонію та досконалість світу, рідної країни та людської душі.
Недарма саме підполковник у відставці Вікор Безруков став першим героєм регіонального телепроєкту «Будемо жити», який започаткований на базі Полтавської філії національного військово-історичного музею України.
Фото автора
