Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Молодшого лейтенанта медичної служби Сергія Бурку його командири та товариші по службі характеризують лаконічно: справжній фахівець, чуйний і відповідальний. Здавалось, не зовсім яскраві епітети для опису портрету героя. Але достатньо побачити вправні рухи військового медика, його проникливий та зосереджений погляд під час операцій, а головне — відчути енергію впливу на пацієнтів і колег, як стає зрозумілим вислів — творити добро — доля сильних духом.
«Людей у медичних халатах змалку ототожнював з янголами-охоронцями»
Саме перші дитячі враження, за словами Сергія, і визначили його життєві уподобання. Зростав хлопець у невеличкому містечку Ромни, що на Полтавщині, у працелюбній та самодостатній родині.
— Батьки з розумінням поставились до моєї дитячої мрії рятувати людські життя, — ділиться спогадами медик. — І це лише зміцнило бажання обрати цю непросту, але найгуманнішу професію.
Спочатку Конотопське медучилище, потім — Українська медична стоматологічна академія. Навчання і практика приносили Сергію не просто задоволення. Це стало його справжнім захопленням. Вже у студентські роки почав займатись науковою діяльністю, став співавтором кількох досліджень. Його роботи побачили світ у спеціалізованих друкованих виданнях. Остаточно обравши спеціалізацію анестезіолога, Сергій Бурка продовжив удосконалювати професійний рівень в інтернатурі. А досвід набував виснажливою роботою в лікарняних закладах Полтави. Самовіддано працював сам і передавав знання колегам. Тому визнання й повага оточуючих стали для нього цілком заслуженою й найкращою нагородою.
Наступний крок — до офіцерських зірок
І начебто склалась доля в успішного лікаря: цікава робота, сім’я, авторитет, реальні перспективи зростання на науковій ниві. Але щось таки не давало Сергієві реального відчуття повного комфорту. За його словами, десь підсвідомо відчував, що завжди прагнув не тільки рятувати життя, а й захищати його. Тому у 2014 році за порадою друзів працевлаштувався лікарем-анестезіологом у Полтавський військовий госпіталь.
— Здавалось, робота медика всюди однаково відповідальна, — ділиться думками спеціаліст. — Але саме у військовому середовищі зрозумів, що ціна життя залежить не тільки від особистої майстерності, а й від уміння оперативно ухвалити правильне рішення, переступити через втому, емоції, особисті негаразди. Тут поняття «один за всіх і всі за одного» є визначальним у досягненні загального успіху.
І вже за три роки після приходу до госпіталю Сергій Бурка очолив відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії. А ще вирішив поєднати долю з військовою службою, на яку призвався наприкінці 2020-го.
Серед буяння смертельних випробувань на Сході найбільше запам’яталась тиша
Спогади та враження про війну в кожного свої. І відмітки вона ставить різні. Чи видимі, чи то внутрішні, але кожен, хто пройшов випробування передовою, закарбовує її миті назавжди.
Сергія Бурку, як і багатьох його товаришів, не оминуло воєнне лихоліття. У складі мобільних медичних бригад він кілька разів виїздив на передову і поряд з побратимами ставав на заваді і ворожій навалі, і смерті. Для медика це слова-синоніми. Бойове середовище стало для нього останнім і вирішальним аргументом на користь вибору військової кар’єри. І хоча цей шлях тривав близько п’яти років, можна лише позаздрити силі духу й витривалості бойового медика. Війна на Донбасі, за словами Сергія, окрім упевненості у виборі професійних пріоритетів, відкрила у ньому потяг до тих речей, на які у мирний час просто не було бажання звертати увагу.
— Коли ми евакуйовували поранених з ДАПу, відчуття напруги тих хвилин зараз навряд чи згадаю, — каже Сергій. — Але що запам’ятав назавжди — спокійні обличчя наших воїнів, мерехтіння ліхтариків і звичайнісіньку тишу у салоні «таблетки», наче виклик смертельній небезпеці. Саме тоді чомусь прийшла думка, що війна не тільки руйнує світ, а й дає розуміння того, що життя — найвища цінність всесвіту. І неможливо спокійно сприйняти факт, що смерть руками російських окупантів забирає цвіт нації, її красу і гордість.
Нині для лікаря-анестезіолога вищої категорії Сергія Бурки передова триває і на мирній ниві, адже свої уміння й навички він спрямовує на боротьбу з пандемією. Це також війна, але ворог невидимий і непередбачуваний. Та лікар заряджений лише на перемогу. Тому і не перестає мріяти. Про мир, гармонію, злагоду в сім’ї. І, напевно, про те, щоб і син, якому виповнилось 12 років, продовжив сімейну династію тата й мами і теж свого часу став медиком.
Фото автора
