У минулому літаючі дрони успішно і не дуже використовували не лише під час ведення війн, але й у цілком мирних сферах. А часом безпілотники й поготів відігравали абсолютно…
Темний блондин, а в темно-сірих невеличких очах − розум та енергія
Ось як описували сучасники зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя прикрашали бакенбарди, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, його обличчя випромінювало відвагу, в темно-сірих невеличких очах світилися розум і енергія. Голос він мав м’який, у ході й рухах – зосередження. За першої зустрічі з ним у ньому не бачилося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим і простим.
Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник Іван Тургенєв: «широкоплечий, присадкуватий, кремезний, Шевченко − козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе і зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать – вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягавсь у високу смушкову шапку й кожух…»
Примітні риси характеру – доброта і м’якість
До незнайомців ставився недовірливо, перед першим-ліпшим не відкривав душі. Зате, коли пізнавав людину й відкривав у ній бодай одну гарну рисочку, прив’язувався всією душею, а як знаходив взаємність, віддавався всім серцем.
Примітними рисами характеру були доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій масці. Притаманною була незвичайна простота, природність, безкорисливість. На кривду і несправедливість його серце запалювалося гнівом, вибухало, немов вулкан. З бідними ділився останнім.
Коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. Проте в запальності не було злоби, пихи – тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. У суперечках висловлювався гостро, співбесідники побоювалися його. Особливо несамовитим ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво – це його глибока й болюча рана. Якось у гостях у Я. Полонського поет згадав дитинство і те, що родичі його досі в кріпацтві. Від таких споминів аж заплакав, зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.
Нещасливе кохання Кобзаря
1843-го Шевченко покохав Теодосію − доньку кирилівського попа Григорія Кошиці − того самого, в якого хлопцем наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Кошиці хотіли якимись хитрощами розлучити закоханих. Коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Мати Теодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю й Тараса, маючи на думці, що її дочка не знає, що кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Одначе дівчина здогадалася до чого йдеться, взяла дитину Демченків, пішла з нею до іншого попа й охрестила її з іншим кумом. Після того Кошиці вже просто не дали благословення молодим і відмовили Шевченку. Поет вимушено відступився. Цікаво, що Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла й умерла 1884-го.
Новий жупан: мірки зняли, поки він спав
Шевченко, перебуваючи у 1845−1846 роках у Переяславі, жив, як відомо, у приятеля Козачковського. Він часто бував задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку з його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Поета це дуже здивувало.
– Як? Який жупан? Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
– Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
– Аякже.
Шевченко віддав гроші й заспокоївся.
Вербова палиця
Коли Шевченка у жовтні 1850-го переводили у Новопетровськ, він знайшов на вулиці в Гур’єві вербову ломаку: вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши в форт, Шевченко застромив її в землю на солдатському городі й з неї виросло перше дерево Новопетровська. Пізніше, за підтримки коменданта фортеці Ускова, вибрав місце для саду (верст за дві од форту), зробив план, розмітив, де які дерева садити, і восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані й Гур’єва, перевезли, за порадою поета, і великі шовковиці з Ханга-Баби. У саду збудували для родини коменданта літній дім і альтанку, а біля неї – землянку, що стала місцем творчого натхнення Шевченка.
Форт Новопетровський скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка.
Якби покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом…
Пишучи поему «Катерина», Тарас Шевченко питав у Сошенка:
– А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?
– Та одчепись, кажу, зі своїми віршами! – гримає на нього Сошенко. – Чом ти діла не робиш? (Авт. − під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів живопис, малярство).
Згодом, коли до Шевченка прийшла слава великого поета, Сошенко виправдовувався:
– А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? – і доповнював. – А все-таки стою на своєму: якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом…
Підготував Сергій Зятьєв
