Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
До останнього рятував життя українських захисників.
Лікар від Бога, вірний друг і дбайливий син — так кажуть рідні, кохана та друзі про лейтенанта медслужби Владислава Титаренка. Він прослужив у ЗСУ менше ніж рік, але встиг врятувати сотні життів українських бійців.
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району на Харківщині. Навчався в харківській гімназії № 172, яку закінчив із золотою медаллю, а потім вступив до Харківського національного медичного університету. За словами мами Владислава, Оксани Вікторівни, думка про медичний фах виникла у сина ще в підлітковому віці, коли під час тривалого лікування вдома він переглянув серіал «Доктор Хаус». Харизматичний образ головного персонажа та події, що відбувалися в лікарні, сподобалися юнакові, і він твердо вирішив бути лікарем-хірургом.
Навчання у виші збіглося з початком російсько-української війни, тому Владислав одночасно проходив курс військової підготовки на кафедрі Медицини катастроф та військової медицини. У 2017 році закінчив військову кафедру та отримав звання молодшого лейтенанта медичної служби запасу, а у 2018 році закінчив університет з відзнакою за спеціальністю «Хірургія», яку свідомо обрав уже під час навчання — своїми руками робити справу й бачити результат. Після інтернатури працював за фахом у 25-й клінічній лікарні Харкова, а коли розпочалася пандемія COVID-19, почав працювати і в інфекційному відділенні. Крім того, проводив консультаційні прийоми в поліклініці № 9. Владислав прагнув якомога швидше стати справжнім лікарем і здобути відповідний досвід, тому не боявся проводити операції різної складності.
Повномасштабне вторгнення Владислав зустрів у Харкові. Російські обстріли розбили його квартиру на Північній Салтівці, де він жив разом з коханою дівчиною. Влад кілька місяців мешкав в одномісній палаті 25-ї клінічної лікарні.
7 грудня 2022 року чоловік був мобілізований до військового шпиталю «Військово-медичний клінічний центр Північного регіону» в Харкові, де надавав хірургічну допомогу пораненим бійцям. Після 20-денної підготовки він вирушив у відрядження до Ківшарівки, де працював у мобільному військовому шпиталі й навіть під час ворожих обстрілів проводив ризиковані операції. «То був маленький госпіталь. Мобільна операційна, кілька лікарів і медсестер, а також водії «швидких». Навантаження на них було просто колосальне. Працювали і вдень і вночі. Свої дії координували з командирами. Також співпрацювали з найближчими цивільними лікарнями. Раз на день-два писав мені лише одну коротку фразу: «Нормально. Працюємо…» — розповідає Оксана Вікторівна.
Командування військово-медичної установи оцінило професійні навички молодого лікаря, і протягом останніх місяців Владислав обіймав посаду командира передової хірургічної групи в мобільному військовому шпиталі у Куп’янському районі Харківської області.
Пані Оксана згадує, що син переймався етичними питаннями — мав надавати меддопомогу й окупантам, але вирішив для себе не давати волі емоціям. «До росіян у нього була тільки ненависть. Він був дуже категорично налаштований: це — ворог, особливо після того, як побачив, що відбувається з хлопцями на передовій. Ми зійшлися на тому, що треба за будь-що залишатися людиною і професіоналом. Свої особисті миттєві емоції, амбіції й пориви підпорядковувати потребам ситуації, яка склалася, і не заважати іншим робити свою справу. Влад вирішив для себе це питання: робота з росіянами — це робота над поповненням обмінного фонду та отримання джерел інформації», — говорить мама Владислава.
Колеги називали Влада «Антисмутком» за його здібність заспокоїти людей після напруженої роботи. Добрим словом із щирою усмішкою намагався відвернути увагу від реалій війни. На своєму імпровізованому робочому місці він тримав дитячі малюнки, що привозили волонтери.
Увечері 5 серпня 2023 року росіяни вдарили керованою авіабомбою по центру переливання крові в селі Кругляківка Куп’янського району на Харківщині. Тоді загинули двоє людей, серед них — 28-річний лікар Владислав Титаренко. Він саме виконував свій професійний обов’язок — рятував життя українських захисників.
За даними, які Оксані Вікторівні передала військова частина, з 7 липня до 5 серпня через передову хірургічну групу, якою керував Владислав, пройшли 1016 людей. За менш як місяць його група провела 557 операцій, 37 з яких — тяжкі або вкрай тяжкі.
Поховали Владислава на Алеї Слави на 18-му харківському цвинтарі. У захисника залишилися мама, дідусь, молодший брат, кохана дівчина, друзі.
24 лютого 2024 року Указом Президента України лейтенанту медичної служби Владиславу Титаренку було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше Харківська обласна рада нагородила його Знаком пошани «За заслуги перед Харківщиною» посмертно.
«Жодна нагорода не замінить мені сина. Але я розумію, наскільки це нагородження важливе для тих хлопців та дівчат, які зараз працюють у шпиталях, у стабілізаційних пунктах. …Ці нагороди, це визнання важливі для лікарів. Лікарі — це люди, які ніколи не збиралися воювати. Завжди хотіли зберігати життя. Усі лікарі шпиталів — герої», — сказала пані Оксана.
В пам’ять про бойового медика, Героя України Владислава Титаренка 13 вересня 2024 року в Харкові на стіні лікарні, де він працював, було встановлено меморіальну дошку.
Вічна шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото з архіву Оксани Титаренко та Суспільне Харків
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
