АрміяInform вже розповідала про науковців Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка і про курсантів цього вишу. Неодноразово в цих публікаціях згадувався доктор педагогічних наук, професор кафедри військової психології та педагогіки Андрій Кучерявий. Кореспондент зустрівся з викладачем, аби дізнатися про нього трохи більше.
«У донеччан справді є своя харизма і це не вигадка»!
– Пане Андрію, ваші слова про звільнення рідного Донецька, як то кажуть, знайшли відгук у серцях наших читачів. Вони багато запитували про вас. Розкажіть, де ви народилися, виросли, як стали тим, ким ви є сьогодні…
— Хочу одразу попередити — я дуже не публічна людина, і така увага для мене незвична. У мене дуже скромна, інтелігентна родина. Батько — мій колега, випускник Бердянського педінституту. Я народився в Маріуполі, коли він закінчив навчання і поїхав працювати до Херсонської області, до села Ушкалки. До Донецька ми переїхали, коли мені було п’ять років. Саме у цьому місті я склався як особистість. Не ображайтеся, але жителям центральної України важко зрозуміти, що існує особливий «донецький характер»… У донеччан справді є своя харизма і це не вигадка!
— Донеччани якісь специфічні?
— Так, вони… ми специфічні. Не в поганому сенсі! Я вважаю, багато чого навчився у цих працьовитих, цілеспрямованих, щирих людей. Я не принижую інші регіони нашої країни в жодному разі! Але люблю свою Батьківщину. Мені, наприклад, імпонують львів’яни — вони дуже добрі. Донеччани – більш жорсткіші. Але це не погано! Коли звикаєш до відвертості, починаєш просто інакше сприймати світ…
«”Лихі дев’яності” спустили мене на землю»
— Де ви здобували освіту?
— Хоча я доктор педагогічних наук, проте закінчив фізико-математичну школу, згодом — фізичний факультет університету. Справді хотів працювати фізиком, займатися наукою. Але у «лихі дев’яності» змушений був спуститися на землю, як то кажуть. Пішов працювати у школу. І насправді це був один із найважливіших моментів у моєму житті.
— Що ви маєте на увазі?
— Це була приміська школа Донецька у селі Луганське Мар’їнського району, який нині знаходиться під окупацією. Тепер окупанти зробили його частиною міста.
Я там викладав сім років. В той самий час одружився, народився син.
— Приємні спогади…
— Мій батько — справжній фахівець у педагогіці. Він теж доктор наук. І я хотів займатися наукою, як і він, але у школі зовсім інша ситуація. Тож, зрештою, попросився до аспірантури фізико-технічного інституту в Донецьку, але через надто низьке фінансування наукових досліджень мені було відмовлено. І це був вже другий важливий момент у моєму житті. Я впевнений, що Бог направляє людину туди, куди потрібно. Мені сказали, що я маю достатній педагогічний досвід, тож можу спробувати себе у педагогічних науках. Тоді, коли підготовку кандидатської дисертації було завершено, якраз створювався Донецький інститут внутрішніх справ (нині – Донецький юридичний інститут МВС України) і дуже не вистачало наукових кадрів. І, до речі, саме тоді надягнув погони! Я в армії не служив, навчався в університеті, але, як і будь-якому хлопцеві, мені дуже хотілося потримати зброю в руках.
— Скажіть, як ви тоді ставилися до всього українського?
— О, до речі! Я тоді потрапив на кафедру українознавства, де пропрацював з 2006-го по кінець мирного часу – до 2014 року. Цікаво, що там був прекрасний колектив. Тепер ми живемо в різних місцях. На деяких людей, які залишилися там, я подивився зовсім по-іншому…
«Зараз я не сумніваюся, що російськими спецслужбами все було підготовлено заздалегідь»
– Підходимо до найтяжчого… до того часу, коли почалася війна.
— Так. Прийшов 2014 рік. Дуже важкий. У нас вдома відбувались негативні процеси. Зараз я не сумніваюся, що російськими спецслужбами все було підготовлено заздалегідь. Одразу всі місцеві «точки» почали антиукраїнську пропаганду. А українські телевізійні канали вимкнули…
— Які думки у вас тоді були? За що хвилювались найбільше?
— Про що я думав? Про те, що все має повернутися на свої місця, що тиск російської пропаганди в один момент має припинитися, що все буде по-старому. Ще й війни не було на Донбасі, тільки в Слов’янську, де з’явився якийсь Гіркин і тероризував всю країну, але вже в нашому Донецьку про події розповідало виключно телебачення російське. Багато важких психологічних моментів згадуються. Наприклад, наприкінці травня основна база інституту знаходилась неподалік від Донецького аеропорту. Ми з курсантами на парі… У вікно дивлюся, а там наш Су-27, здається метрів з 200 від нас, так повільно-повільно летить… Це була перша картинка війни на моїх очах.
Нам скасували заняття — це був червень. Ми, з порушенням всіх процедур, за 3-4 дні прийняли всі заліки й іспити, закрили сесію… Кожен в інституті розумів, що завтра невідомо що буде. Спочатку сказали сидіти вдома, але наприкінці червня всіх викликали для отримання трудових книжок.
— Червень — це вже початок масштабних бойових дій…
— Так. Ми прийшли до відділу кадрів, і саме тієї миті інститут почали захоплювати сепаратисти. Просто на територію заїхав автобус і звідти вибігли автоматники. Вони оточили будівлі та нікого не випускали…
— Як вам вдалося вибратися?
— Мені просто пощастило … Я встиг отримати трудову книжку, набрався нахабності… Там біля дверей стояв хлопець з автоматом, кажу: «мені дозволили вийти». Він мовчить у відповідь. Так я повз нього і пройшов…
— Отак просто?
— Ну, як просто… Вони вже поставили на автостоянці кулемет, і поки я впевнено йшов, він мене «супроводжував», дуло дивилося прямо на мене… І на виході на шлагбаумі стояли озброєні люди. Я і їм сказав, що мені дозволили — так і вийшов.
— Що сталося з вашими колегами?
— Вони сиділи довго у приміщенні. Переписали всіх офіцерів, їм ставили якісь умови… Казали, що відтепер це буде їхня база. На той час вони вже захопили один наш факультет, розташований у іншому районі Донецька.
— Як ставилися до цих «автоматників» люди, ваші знайомі?
— Не хочу казати. Ми продовжували жити. Нікуди не рухалися. Були дуже обережними. Бачили блокпости навколо Донецька. Так, було дуже неприємно через них проїжджати. Але нічого не зробиш — люди зі зброєю… Найбільш неприємним було бачити наших міліціонерів-«даішників». Сепаратисти перевіряють машини, а вони стоять поруч — в українській формі. Ганебна картина, якщо чесно…
— Ви відчували якусь небезпеку?
— Були ситуації, коли пострілювали у передмісті Донецька. Для нас стало нормою – чути постріли… Почалися активні бойові дії. Навколо вибухи й перестрілки…
— Скільки ви це терпіли?
— Ключовий день — 13 липня 2014 року. Син забігає, каже, що заїхали якісь «військовики» і оголосили в нас комендантську годину. Я кажу: «тоді збираємося». По телевізору показували фінал чемпіонату світу з футболу: Аргентина — Німеччина. Ми пару годин збирали речі, і коли закінчили, бачу, як Маріо Гетце забиває гол. Німеччина — чемпіон! Я запам’ятав той матч на все життя…
«Я не сприймаю ніяких бандитів, не хочу їм підкорятися. Але маю думати про родину. Я розумів: якщо вони сюди зайшли, можуть розпочатись зіткнення»
— Куди поїхали?
— До Маріуполя. Я не сприймаю ніяких бандитів, не хочу їм підкорятися. Але маю думати про родину. Я розумів: якщо вони сюди зайшли, можуть розпочатись зіткнення…
Спочатку жили у моєї хресної в Маріуполі. Туди якраз переїхав інститут. Правда, тоді відбулось скорочення і курсантів, і викладачів. Тож я поїхав до брата у Київ, де він перед цим з трудом орендував житло. Спочатку забрали речі з села — це вже листопад. Там я у нашій квартирі розібрав все, що можна, навіть автономне опалення, щоб ніхто не поселився в нашій оселі. І сміх, і гріх. Брат просить забрати зимову гуму — грошей немає нову купляти. О’кей, забираємо і її, хоча місця було обмаль.
— Як вас зустрів Київ?
— На щастя, швидко знайшов роботу. Мені запропонували пів ставки доцента у Київському університеті імені Бориса Грінченка. Зарплата — 2 тисячі гривень, плата за оренду житла — 4,5 тисячі… Сумно, погодьтеся…
— Що було далі?
— Далі захистив докторську. Це вже був квітень 2015 року. Захищався в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького…
— До речі, у «цивільному» універі після міліцейського було нормально працювати?
— У Київському університеті імені Бориса Грінченка мені було більш-менш комфортно. Вони вчинили дуже гарно — набрали багато людей з Донецька і Луганська. Але десь через пів року мене запросили до Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України. Спочатку на посаду старшого наукового співробітника, згодом запропонували бути заступником директора з науково-експериментальної роботи. Ця історія тривала кілька місяців, але я відчув, що це не моє.
Мені зателефонував один мій знайомий, також з Донецька. Він у Черкасах організовував кафедру підготовку офіцерів запасу. На той час у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського шукали доктора педагогічних наук… Розумієте, я був заступником директора інституту, проте зателефонував їм уже за два дні! У мене була співбесіда у науково-дослідному управлінні проблем розвитку військової освіти і науки центру воєнно-стратегічних досліджень. Я виграв конкурс на посаду головного наукового співробітника управління. І все — я серед військових. Відчув себе серед своїх! Я надавав консультації, допомагав, критикував, сам займався науково-дослідною роботою. Тоді познайомився з начальником Департаменту військової освіти і науки — нині це начальник Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка генерал-майор Ігор Толок.
Я відчув себе як дома! Приходиш на роботу — тебе всі поважають, ставляться як до рідного…
— Як ви опинилися у Військовому інституті?
— Сюди перейшли всі мої колеги: Ігор Толок, Олег Прохоров, Сергій Бурий… Запитали мене — я погодився. Я йшов не на посаду, а до людей. Ми — однодумці, робили разом одну роботу і будемо її продовжувати. Я допомагаю армії стати сильнішою, щоб вона якомога швидше звільнила мій рідний Донецьк від загарбників!
