Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Коли окупаційні війська увійшли в колись курортне містечко Широкине, цим хлопчикам було всього по 4 роки. Але вони досі чітко пам’ятають той час, коли жили просто в епіцентрі війни та мріють повернутися додому.
Десятирічні брати Тимофій і Федір Пахомові з Широкиного цього року пішли в четвертий клас. Вони давно не переймаються святковим вбранням чи новими наплічниками — головне, щоб кулі не свистіли над головою.
З хлопчиками ми познайомилися торік, після чергового обстрілу окупантами їхнього рідного селища.
— Он бачиш, хмара диму? Це — приліт. 120-ми накривають наших військових неподалік Широкиного, — показуючи пальчиком у бік українських позицій, що тримають там оборону, розповідав мені Тимофій.
— Ми там жили. Виїхали, коли снаряд зруйнував наш дім. Знесло пів будинку, сарай, а нашому татові на голову наділася віконна рама, — по-дитячому весело, ніби це просто сюжет із фільму, додає брат Тимофія Федько.
Ці хлопці давно вже навчилися розбиратися на калібрах зброї. За звуком розрізняють, коли можна спокійно сидіти на місці, а коли варто поспішити в укриття. З їхнього хутора у Бердянському, який розташований усього за 4−5 кілометрів від евакуйованого Широкиного, їм добре чути й навіть видно кожен ворожий приліт.
У день нашого знайомства вони з цікавістю розглядали дим після кожного вибуху, знають, де не можна ходити, щоб не наштовхнутися на нерозірвану міну та досі в деталях пам’ятають, як кілька місяців жили під обстрілами й майже сім років тому під ворожим вогнем покидали рідний дім, свої теплі ліжечка й улюблені іграшки… А на запитання «Чи не страшно?», попри веселу безтурботність, серйозно відповідають:
— Ні, ми вже це пережили…
Родина Пахомових-Логозинських до останнього не думала покидати свій дім. Усе сподівалася — от-от обстріли припиняться, бойові дії закінчаться… Мама хлопчиків із болем згадує, як ризикувала, дозволяючи дітям гратися на подвір’ї фактично посеред війни.
— Хлопчики в мене дуже непосидючі. Вдома всидіти було не сила. Я дозволяла навіть виходити на вулицю. Умова була одна: «Чуєте свист чи стрільбу — відразу додому, щоб я вас бачила поруч». І вони чітко виконували розпорядження. Уже в чотири роки розуміли, якщо чуєш вихід снаряда і свист — можна спокійно сидіти на місці, якщо свисту не чути — тоді ховайтеся. Бо тоді вона десь лягає поряд. Хлопчики схоплювали цю недитячу науку просто на льоту, — розповідає Наталя.
Ще з 2014 року, коли почалися перші вибухи, батьки морально готували дітей, що боятися не треба — тато усіх захистить.
— У грудні 2014-го вночі над нашим селом стояв сильний туман. Раптом о другій годині ночі почали стріляти з танка просто з-за рогу нашого будинку. Снаряди перелітали прямо над нами. Діти встали й запитують: «Мамо, що там відбувається, знову стріляють?» Я відповідаю: «Так, синочки, стріляють…» «А тато чув?» «Чув, пішов дивитися, куди й звідки стріляють». Почувши це, вони заспокоєно перевернулися на інший бік і заснули. У їхньому розумінні, якщо тато чув — то все буде добре. Він захисник і охоронець для них. Страшно подумати, як тим діткам, у яких не стало татка, особливо, якщо через війну, — стримуючи сльози, каже Наталя.
— Найжахливіше почалося 10 лютого. Ми з дітьми пересиджували обстріли у підвалі — три дні провели «дім — підвал» і навпаки. Але коли 12-го числа зранку прилетіло в будинок, зробивши з нього руїни, я подзвонила племіннику, в якого була кімнатка в гуртожитку в Маріуполі. Сказала: «Дімо, наш дім розбили, треба кудись вивозити дітей», — розповідає мама хлопчиків Наталя Логозинська.
— Перший обстріл почався вранці о пів на восьму. За пів години — другий. Далі — могильна тиша. Потім стріляли знов. Припинили на пів години знову аж об 11 годині. Я набрала племінника. Схопила документи й дітей і вже о 12:15 ми були на блокпосту у Виноградному, що під Маріуполем, — каже пані Наталя.
Та додає, що їм пощастило: виїжджали машиною, яка дивом уціліла, хоча стояла якраз з того боку, де вибухнув той злощасний снаряд, ще й з повністю заправленим баком. Так само дивом, каже, що нікого тоді не поранило. Адже саме вийшли з підвалу погодувати дітей.
Нині Тимофій і Федір живуть у Маріуполі, в маленькій кімнатці в гуртожитку з кухнею й вигодами на всі поверхи. Вона не приватизована, тож будь-якої миті вони можуть опинитися без даху над головою.
Каже, важко було, все втративши, переїхати з дітьми туди, де все загальне: кухня, душ, туалет. Діти в чотири роки мусили чекати в черзі, щоб сходити в туалет, помитися в душі. Та й люди там мешкали різні. Хтось привітний до дітей, а хтось — ні. Перші місяці Наталя просто ридала в подушку. У Широкиному була хоч невеличка хата, але своя. Нині звикла, хоча туга за домом і біль не полишають її і досі.
— Ми виїжджали із Широкиного зі 120 гривнями в кишені. Практично без речей — все знищив вибух. Дивувало, що хлопчики, хоч були маленькі, але не плакали, все розуміли. Я схопила документи, які дивом уціліли. Речі для дітей на перший час нам дав Червоний Хрест, передавали також друзі, волонтери. Навіть ковдри, подушки, тарілки, ложки, мішок картоплі з церкви та чай… У нас нічого не було… Я дуже всім вдячна, низький уклін, хто був небайдужий до нашої біди.
Жінка каже, раніше намагалася одягати дітей однаково, щоб нікому не було образливо, бо ж близнюки. Коли переїхали в Маріуполь, речі, звісно, були на кожного різні.
— Спочатку вони не розуміли, чому в них різні речі. Не могли поділити, хто що одягатиме… А тепер їм байдуже, головне — щоб не рвані були, — усміхаючись, розповідає Наталя.
— Коли ми приїхали до Маріуполя, хлопці стали неконтрольовані, ніби безстрашні. Довелося звернутися до психолога. Понад місяць ми спілкувалися з нею, проводили тести, розмовляли. Психолог сказала, що в них просто така реакція. Від стресу щось спрацювало, проявилася гіперактивність і притупилося відчуття самозбереження, — розповідає Наталя.
Та пригадує, що в її сусідки дівчинка старша на рік за хлопчиків, навпаки, стала ляклива після вибухів у Широкиному. Навіть якщо гучно зачинити двері, в неї від страху страшні істерики. Вже чотири роки вона не може пережити й перерости.
Пані Наталя й досі сумує за домом… просить військових звозити її на рідне обійстя, просо постояти, обняти рідні, хоч і зруйновані стіни.
— Мені здається, що моя рідна земля надасть мені сили, бо нині відчуваю, як закінчується заряд енергії та витримки. Працюю, як кажуть, на останніх батарейках. Перший рік узагалі був гострий біль, та й тепер він не зникає… Там поховані батьки, родичі, бабусі. Часто лягаю спати з думкою про те, що не можу піти й просто занести їм квіти чи крашанку на Великдень… Там усе позаростало…
Наталя в деталях розказує, як влаштоване її рідне село. Кожну вуличку, будівлю, кожен кущик у ньому… Після евакуації з села жінка жодного разу там не була. Я показую фото будинків у Широкиному, точніше їхніх руїн… Вона пізнає всі місця, звертає увагу на тюльпани серед уламків…
— Широкине завжди славилося своїми тюльпанами. Навесні все просто топилося в них. А навпроти нашого будинку тітка була висадила цілу алею ірисів. Коли вони зацвітали… Ой, краса неймовірна, — немов відчуваючи пахощі квітів, розповідає вона. — Я не знаю, як пробачити те, що накоїла ця війна. Я просто людина, яка хоче додому…
Нині хутір у Бердянському — чоловікове родинне обійстя, де він народився і виріс, — для Наталі та дітей, як ковток свіжого повітря. Сюди родина приїжджає на літо, канікули, на карантин. Тут, щоб хоч якось прогодувати родину, чоловік займається риболовлею та тримає екзотичне господарство: фазани, екзотичні павичі (одному з них понад 20 років), цесарки, кози…
— Це все дуже любить чоловік — Федір-старший. Ще колись до війни ми їздили за сотні кілометрів, купували племінних фазанів за величезні на той час для нас гроші (150 штук за 900 гривень). Чоловік їх вигодовував, а тоді випускав, щоб розмножувалися у природі. Так само з рибою: купуємо мальків, запускаємо у водойму… Федір любить цей край і дбає про нього. Уявляю, як він страждає, що війна так руйнує тут усе.
Але повернутися сюди родина змогла лише у 2018-му. І хоча за всього кілька кілометрів від їхнього будинку досі стоять військові, й не так давно було чути вибухи снарядів, ні вона, ні діти не бояться. Переконані: військові їх захистять, вони щодня патрулюють територію та допомагають родині всім, чим можуть.
— Минулого літа Федю-молодшого вкусив собака, добре, що їхали військові медики — допомогли. Цього року Тимофій упав і розбив голову, вибив плече, теж подзвонили — приїхали полікували. Ще жодного разу нам ні в чому не відмовляли. Завжди допоможуть. Мешканців тут залишилося не більше ніж сто, та і ні лікарні, ні школи нема.
— Возити хлопців до школи з Бердянська для нас було б дуже витратно. Коли літо закінчується повертаємося до Маріуполя. У тісну і вбогу кімнатку в гуртожитку. Наш тато заробляє на життя з господарства та риболовлі, я разом із братовою дружиною, яка теж переселенка із Широкиного, продаю паніні в кіоску в Маріуполі. Ледве вистачає на життя. Але діти ніколи не почувалися обділеними. Нам щастило. У садочку в них були добрі вихователі, нині в школі — добрі та чуйні вчителі. Вони обожнюють моїх дітей. І хоч ті іноді бешкетують, ніколи не сварять. Думаю, їхнє добро залікує дитячі травми від війни. Цього року, збираючись на 1 вересня, діти вперше не запитали, чи не обстріляють школу бойовики, — каже Наталя.
Фото автора
Ув’язнення отримали бойовики, які намагались «прорвати» оборону ЗСУ під Роботиним.
П’ять російських авіаційних ракет типу «повітря — земля», що не спрацювали під час запуску, виявили і знищили співробітники відділу вибухотехнічної служби поліції Сумської області.
Біля стели на в'їзді в Донецьку область були підняті прапори тих бригад, батальйонів і підрозділів Сил оборони, які боронять Донеччину від російського окупанта.
Окупаційні війська скинули на центр міста Миколаївка Донецької області 4 універсальні міжвидові плануючі боєприпаси «УМПБ-Д30СМ».
З початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну Офіс Генерального прокурора задокументував 16 837 злочинів проти національної безпеки. Також зареєстровано 128 718 воєнних злочинів росії.
Протягом доби на східному напрямку російська армії втратила 640 осіб, 8 танків та 16 ББМ.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…