Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Для Олени Лавренко війна ніколи не була лише відгомоном. У неї був свій власний фронт, де вона щоденно вела запеклі бої.
Жінка ще з перших днів окупації рідного Бахмута не могла знайти собі місця і думала, як може допомогти українським захисникам.
– Я пригадала історію про те, як бабуся мого чоловіка під час війни, підробивши метрику, бо ще мала була, пішла працювати санітаркою у шпиталь. Ось і я вирішила, що так зможу. Та не знаходила ніде оголошення про необхідну допомогу хворим та пораненим воїнам у нас в лікарні, тож почала плести сітки, – розповідає Олена Лавренко.
Проте вже у вересні 2014 року жінка приєдналася до волонтерів у Бахмутській центральній районній лікарні. Без медичної освіти і необхідного досвіду, але з неабияким бажанням бути корисною, Олена швидко стала незамінною помічницею для медперсоналу. Вона бралася за будь-яку роботу: переодягала та відмивала поранених від бруду, пилу і крові, годувала, сиділа поруч, коли ті були без тями. Й досі вона пам’ятає чи не кожного воїна.
– Пригадую, як привезли хлопця, БТР якого підбили. Тоді всі загинули, а його відкинуло вибуховою хвилею. Він тяжко приходив до тями і не розумів, де знаходиться, спочатку думав, що його взяли вороги в полон. Річ у тім, що Миколу (так звати юнака) волонтер Армен Нікогосян знайшов лише на третій день після бою. Він був геть виснажений і марив. Уже коли трішки отямився, то розповів, як, аби втамувати голод і спрагу, жував траву і найбільше боявся потрапити живим у полон, – ділиться спогадами Олена. – А ще не забуду, як зворушливо доглядала за своїм чоловіком дружина Саші Чалапчія, який у свої 28 років залишився без двох ніг, та ще й вище колін. Вона не відходила від його ліжка і це при тому, що була при надії.
Але справжні жахіття почалися взимку 2015 року. Тоді лікарні захлиналися від потоку поранених, адже сюди везли всіх із Дебальцевого. Їх оперували та надавали іншу медичну допомогу, а згодом відправляли до військових госпіталів.
Окрім того, що потік поранених військових з фронту здавався нескінченним й від роботи підкошувалися ноги, серце Олени переповнювала турбота за рідних, адже в обстріляному Зеленопіллі жили її батьки, а чоловік був старшиною медичної роти і разом з побратимами чи не щоденно ризикуючи життям евакуював поранених з місць бойових дій.
– 31 січня 2015-го я дізналася, що було поранено маму. В їхній будинок влучив снаряд, тато тоді дивом уцілів. Коли я подзвонила у швидку, то мені відповіли, що не поїдуть туди, можуть під’їхати лише до траси, тож хай туди підходять. А це чотири кілометри. Вони просто фізично не змогли б дійти, та ще й з пораненою мамою. За ними тоді виїхала машина медроти, – розповідає Олена.
А вже за декілька днів на жінку чекало ще одне потрясіння. Її чоловік виїхав на завдання і зв’язок з ним обірвався. Серце підказувало, що все мусить бути добре, просто телефон розрядився. Зранку 10 лютого Олена прийшла до лікарні, де їй з порогу повідомили: не доїжджаючи до Дебальцевого одна з машин медроти підірвалась на фугасі. Є загиблі. Тоді світ похитнувся і жінка заніміла. На ватних ногах вона знайшла військового, який служив з чоловіком, і запитала, чи не знає, хто загинув. Він знав. І її чоловіка серед них не було.
– Знаєте, насправді найважче усвідомлювати, що є випадки, коли ти безсилий. І тобі лише залишається лише чекати. Але, на жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Так сталося з Віталієм Порфир’євим. Він потрапив до нас десь по обіді 18 лютого, коли наші підрозділи виходили з Дебальцевого. Його поклали в палаті, яку переробили в реанімаційну. Коли на ранок 19-го всіх хлопців по шпиталях відправляли, до мене підійшла медсестра і сказала, що хлопчину чомусь досі не забрали, певно, треба родичів попередити. Я зайшла до палати і побачила геть молодесенький, без видимих ушкоджень юнака. Поглянула на лікаря, який був поруч з армійцем, і тихесенько запитала: «Виживе?» У відповідь почула тверде «Ні». Помовчала і чомусь поцікавилася, чи він нас чує, медик сказав, що швидше за все ні, але є чутливість. Якось на підсвідомості потягнулася і провела по руці хлопця з надією, що відчує, що хтось є поруч. І такий жаль мене охопив. Я тут з ним і знаю, що він не виживе, а десь його мати навіть не здогадується, що її син більше ніколи до неї не повернеться, – ковтаючи сльози пригадує Олена.
Тоді саме вона вклала Віталію в руку дерев’яний хрестик і повідомила його побратимів, які вийшли на рідних хлопця і сказали їм їхати до Харкова, куди його перевезли. А згодом був телефонний дзвінок від матері Віталія Порфир’єва. Вона встигла провести останні хвилини з сином…
І стільки було таких історій, що з часом Олена вирішила завести записник і почала виливати на папір все, що бачила й чула. А в 2016 році під псевдонімом Олена Лав з’явилася книжка «Мій фронт».
– Я наважилася надрукувати свої записи, коли якось почула розмову про ситуацію, яка була у нас в лікарні від незнайомих людей. Вона була перекручена й неточна. Тоді я зрозуміла, що ось такі домисли накопичуються і з часом перетворюються у відверту брехню. Книгу я видала за власні кошти невеликим накладом з надією, що люди, які живуть далеко від війни, зрозуміють, яке пекло ми всі тоді пережили, – зазначає жінка.
А ще Олена Лавренко до музеїв різних міст передала чимало особистих речей наших захисників. Дитячі малюнки, обереги, прапори, шеврони та чимало іншого. Все це поповнило експозиції, присвячені російсько-українській війні.
Фото з особистого архіву Олени Лавренко
