Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Того, що пережив цей хлопець, вистачило б не на одну долю. У свої 23 роки Станіслав Стовбан побачив справжнє обличчя війни.
Станіслав служив у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади, був кулеметником. Перший місяць служби він і його бойові товариші провели в населеному пункті Костянтинівка, де базувалася їхня частина. Звідти чи не щодня хлопці виїжджали на завдання. Проте бойове хрещення їм довелося пройти в терміналі Донецького аеропорту.
— Термінал нагадував згарище, навкруги — лише руїни, — згадує Станіслав. — Командир попередив нас, що оголошено перемир’я.
Тож ми мали право стріляти лише у відповідь. Та терористи, щойно ми зайняли оборону біля однієї з уцілілих стін аеропорту, почали обстріл. Бої велись майже цілодобово, ми по черзі лягали спати — по кілька годин на добу. Навіть на їжу не завжди знаходили час. Лише постійно видовбували замерзлу воду, щоб зробити кілька ковтків. Курили також обережно, адже на вогник одразу летіла куля снайпера.
У таких жорстких умовах хлопці тримали оборону тиждень. За цей час багатьох з них було поранено.
— 19 січня пролунав перший вибух із зайнятого терористами підвалу. Він був не надто сильний, лише провалилася підлога в центрі термінала. Ми продовжували відбиватися ще дві доби. А вже 21 січня пролунав другий, вже дуже потужний вибух. Жодної стіни в терміналі не залишилося. Лише купа потрощеного бетону. А ще загиблі та поранені…
Станіслав опинився в пастці із уламків величезних плит. Вибратися самостійно було несила. Важка бетонна брила впала хлопцеві просто на ноги. Він корчився від болю, але зарадити собі нічим не міг. Лише слухав, як гуркотять один за одним обстріли. Раптом у кишені задзвонив телефон. Станіслав, доклавши чималих зусиль, дістав його. На дисплеї надпис: «Мама».
Декілька секунд вагався, чи відповідати на виклик – страшенно не хотілося, щоб мама дізналася, у якому стані зараз її син.
— Зрештою я зібрався із силами та відповів на дзвінок. «Алло, синку зі святом тебе!» — пролунав мамин голос. Точно! Я ж геть забув! Сьогодні мій 23-й день народження… Я ніколи не плакав, а тут чомусь навернулися сльози. Оце так подарунок, можливо, я востаннє чув маму… Швидко попрощався із нею, просто сказавши, що зараз не можу говорити, — згадує Станіслав.
Згодом товариші змогли визволити Стаса. Утім, бій тривав. На зволікання не було часу, кожна хвилина мала значення. Тому, надавши хлопцеві першу медичну допомогу, його обперли на чи не єдину вцілілу колону в терміналі, дали зброю, і він теж почав відстрілюватись. Ось так промайнула чергова ніч в аеропорту.
— Терористи продовжували обстріли, — каже «кіборг». — Через відсутність стін, я добре бачив усе довкола себе. Бачив, що зійшло сонце… Сили залишали мене, я почав непритомніти. Здавалося, що я в пеклі. Втім, навіть коли розплющував очі, пекло не зникало. Крім мене, поранених було з десяток. Вже кілька днів не могли нас вивезти. Бо щойно наша броня під’їжджала, їх відразу накривала артилерія, — розповідає Станіслав.
Наших хлопців затиснули з усіх боків.
— Бойовики завезли неушкоджених хлопців у якийсь підвал. А нас, поранених, відвезли до однієї з лікарень у Донецьку, — згадує Станіслав. — У кожній палаті був їхній охоронець. Та, попри постійний контроль, деякі медпрацівники підтримували наших хлопців. Санітарки приносили українським військовим цигарки, інколи непомітно передавали зайву порцію перловки, навіть дали кожному подзвонити й повідомити рідних про своє місцезнаходження.
А найголовніше, що лікарі врятували Стасу праву ногу, хоч це було непросто, травма була важкою. Але ліву таки ампутували.
До тієї донецької лікарні часто навідувались ЗМІ. Переважно російські, проте траплялися й іноземні. Стаса та його бойових побратимів показали по телебаченню. Тоді пройшовши, як то кажуть, усі кола пекла, наших воїнів після тривалих перемовин вдалося обміняти.
