Правоохоронці встановили особу громадянина та притягли його до відповідальності, а суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років з конфіскацією особистого «Iphone 8»,…
Квітень 1986-го. Льотчики «анушки» зі складу дальнорозвідувальної ескадрильї, що дислокується на Кримському півострові, з повітря перевіряють надійність маскування ракетних шахт стратегічного призначення. 26 квітня, надвечір, надходить наказ залишити сонячний півострів і вилетіти у Бориспіль. Незабаром отримують нове розпорядження — виліт до Чорнобиля.
Навесні 1986-го екіпаж Ан-30 виконав 50 вильотів для аерофотографування зруйнованого реактора ЧАЕС
Коли до вильоту лишаються лічені години, дізнаються, що на Чорнобильській атомній «щось сталося, і хоча ніякої небезпеки немає, потрібно все ж змінити курс». Завдання – провести аерофоторозвідку об’єкта.
– За кілька годин ми були вже в районі Чорнобиля, – згадує колишній пілот Ан-30 Володимир Войтов. – При підльоті до станції зрозуміли: тут не «щось» сталося, а серйозна аварія: радіоелектроніка почала «глючити». З великими труднощами, «покружлявши» над станцією, зафіксували зруйнований реактор. І одразу взяли курс на Бориспіль.
Тільки-но приземлились, як приїхав представник штабу повітряної армії і забрав плівки. Хто ознайомлювався з ними – Володимир Васильович донині не знає. Але незабаром командування пригрозило екіпажу військовим трибуналом, мовляв, не виконали відповідального урядового завдання. Намагання пояснити ситуацію, що склалася зі спецобладнанням, нічого не дало.
– Пояснюватимете все військовим прокурорам, – лаконічно відповіли штабісти.
На щастя, до цього справа не дійшла. І не тому, що командування зрозуміло підлеглих чи виявило милосердя, ні. Причина банальна: коли б льотчиків почали «тягати» на допити, то хто б проводив знімання Чорнобильської станції? А робити це слід до ліквідації наслідків вибуху, який спровокував викиди величезних доз радіації.
Приступили буквально за 15 хвилин. Саме стільки знадобилося часу пожежникам Прип’ятської пожежної частини під командуванням лейтенанта Віктора Правика, щоб прибути на станцію і почати гасити пожежу, що вирувала у приміщеннях енергоблоку. Після цього в бій з радіонуклідами вступили солдати й офіцери колишньої Радянської Армії, військ Цивільної оборони, інші фахівці. Вони, зокрема, виконували роботи, пов’язані з мінімізацією радіаційного забруднення довкілля. Вертолітники, наприклад, скидали в реактор для зменшення радіоактивних викидів мішки з піском. Кипіли роботи і на землі. Цілодобово. Урядова комісія з ліквідації наслідків катастрофи, очолювана заступником голови Ради міністрів СРСР Борисом Щербиною, по кілька разів на день вимагала звіт про хід цих робіт. Тому екіпаж Ан-30 3-4 рази підіймався в небо, фіксуючи з повітря ситуацію як на самій станції, так і навколо. Плівки одразу лягали на стіл урядовців і ті, вивчаючи їх, вносили корективи у хід ліквідаційних робіт.
Ось як згадує ті події нині покійний академік Легасов, який був тоді на станції:
«Напруга з кожним днем наростала: зважаючи на розвідку, проведену військовослужбовцями хімічних військ із повітря, стало зрозуміло, що сталася катастрофа планетарного масштабу. В історії людства такої не було і ніхто достеменно не знав, як саме потрібно діяти».
– На найбільш небезпечних ділянках працювали армійці, – згадує ті дні і Володимир Войтов. – Зокрема скидали шматки графіту, радіоактивна забрудненість яких перевищувала допустимі норми у сотні разів! А вони порозлітались на 100-150 метрів, потрапивши і на оглядові майданчики вентиляторної труби станції. Тож солдати їх звідтіля скидали на дах реактора, а їхні товариші – на землю, де весь цей «скарб» збирали інші військовики. Наше завдання полягало ще й у тім, щоб виявляти місця найбільшого скупчення графіту, наносячи їх на карту. Літак – не вертоліт: у нього значно вища швидкість і він неспроможний, як гвинтокрил, «зависати» над об’єктом. Тож облітали станцію по 10-12 разів.
Одразу по приземленні плівки потрапляли до фахівців і командирів армійських підрозділів, залучених у цих роботах. Завдяки філігранно виконаній роботі льотчиків, солдати отримували дещо нижчі дози радіації: знаючи місця скупчення графіту, їм не доводилося шукати його, «хапаючи» зайві дози радіації. У перші дні екіпаж виконував завдання без елементарних засобів захисту від радіації. Скільки отримали доз – один Бог знає. Але, зважаючи на те, що обладнання час від часу відмовляло, а бортові дозиметри зашкалювали, то не важко здогадатись. Зрештою, командування «змилостивилося» і льотчикам видали свинцеві бронежилети і спеціальні пластини, якими вкрили нижню частину літака. Утім, екіпажу загрожувала не лише радіація.
– Зважаючи на високий рівень радіації, радіообладнання не працювало, — продовжує Володимир Васильович. – Тож існувала висока ймовірність зіткнення з іншим літаком чи вертольотом, який міг перебувати в районі виконання завдання. Могли трапитись й інші НП. До речі, саме з цієї причини один з гвинтокрилів і розбився, зачепившись за троси. Щоб цього не сталося, при підльоті до станції всі повітряні судна, що перебували в її районі чи поблизу, залишали цей район. Виконання завдань ускладнювало і те, що проходити над ЧАЕС доводилося на надмалих висотах – 200-250 метрів. Зважаючи на високу температуру над станцією, знижувалася аеродинаміка і літак втрачав висоту. У чорнобильському небі ми провели 15 днів, здійснивши 50 вильотів.
«Васильович – це людина з великої літери…»
Борис Щербина оголосив екіпажу подяку за «зразкове виконання урядових завдань, мужність і героїзм, проявлені при цьому». А ще – дав неофіційну вказівку командуванню, виконати будь-яке прохання льотчиків: допомогти у придбанні автомобіля, отриманні житла, підвищенні по службі, переведенні до будь-якого авіаційного гарнізону Радянського Союзу!..
Володимир Васильович забажав служити на рідному Поділлі. Його бажання задовольнили: незабаром лейтенант Войтов став пілотом Ан-26, місцем базування якого був Гавришівський аеродром неподалік Вінниці. Отримав квартиру у місті над Бугом. Та Чорнобиль не минув безслідно: дошкуляв тиск, «підводило» серце і з авіацією довелося розпрощатись за станом здоров’я. В особисту «радіаційну» картку льотчика записали, що рівень сумарного опромінення, отриманого навесні 1986-го, становить… 26 рентген-годин! Це відверта фальсифікація. І не лише доз, а й часу, проведеного над зруйнованим реактором: начальники записали, що екіпаж Ан-30 провів над ним лише 21 хвилину. Це за 15 діб, коли вони щоденно робили мінімум три вильоти!..
Мине 6 років і у 1992-му, коли на політичній карті світу з’явиться незалежна Україна, Володимир Васильович отримає офіційний документ, у якому напишуть:
«Рівень радіації при замірах над 4 блоком був надзвичайно високим. Літаки не обладнували засобами захисту, як було потрібно, а величину отриманого опромінення суттєво занижували. Наприкінці 1986 року документацію, що стосувалася виконання завдань з аерофотознімання, знищено».
Тоді, за часів колишнього Союзу, ніхто з екіпажу не отримав навіть грамоти від командування. Натомість у 1996-му Володимир Войтов Указом Президента України відзначений орденом Богдана Хмельницького.
Знявши армійський однострій, маючи відповідний фах і поправивши трохи здоров’я, Войтов працевлаштувався фахівцем-регулювальником радіоапаратури у міському управлінні МВС. Очолив Вінницьку міську громадську організацію, до якої увійшли учасники ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи – жителі міста над Бугом. З часом, здобувши вищу юридичну освіту, обійняв посаду заступника начальника управління юстиції міста Вінниці.
Ось, як відгукуються про нього «чорнобильці», котрі зверталися до нього по допомогу.
– При отриманні другої групи інвалідності у мене виникли проблеми, – розповідає Антон Мальчук, який влітку 1986-го теж вгамовував атомного диявола як розвідник-дозиметрист. – Володимир Васильович майже рік «воював» з чиновниками, зокрема столичними, за мене. І свого добився.
– А мені Васильович посприяв у отриманні квартири, – каже колишній солдат-хімік полку Цивільної оборони Анатолій Циган. – Коли б не його допомога, то, мабуть, досі б смикався по чужих кутках.
Зважаючи на громадянську позицію Войтова у соціальному захисті «чорнобильців», його побратими призначили його президентом Всеукраїнської громадської організації «Союз. Чорнобиль. Україна». За незначний проміжок часу вдалося зрушити з місця розв’язання багатьох проблем, що накопичувалися роками. Та довести розпочату справу до логічного завершення він не встиг: сталося рейдерське захоплення організації. Нині справа в суді: чи поновиться Володимир Войтов на посаді, залежить від служителів Феміди. Хоч би що там було, а здаватись Володимир Васильович не збирається – не для того отримав величезні дози радіації у чорнобильському небі, які змусили у молодому віці залишити авіацію, щоб пасувати перед труднощами, коритись людям, які про Чорнобильську катастрофу знають хіба що з преси.
У Войтова міцний тил. Дружина – Тетяна Петрівна, двійко дітей – Олександр і Ольга, троє онуків. Життя продовжується…
