Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Молодший сержант Петро Копил — професійний військовий. Проходив службу в зенітно-ракетному полку, й коли настала гостра потреба підсилити бригаду, яка заходила на бойові позиції неподалік Донецького аеропорту, він був серед тих, хто виявив бажання відбути на схід.
…Позиції гірсько-піхотного батальйону були у Пісках. Саме там восени 2016-го Петро й отримав перше бойове хрещення, не раз потрапляв під ворожі обстріли й разом з побратимами давав гідну відсіч знахабнілим прихильникам «руского міра».
У січні бригада вийшла на ротацію, а хлопців з Повітряних Сил перекинули під Попасну у механізовану частину. Там Петро Копил виконував бойові завдання у складі розвідувального підрозділу. А вони були різні — це і вивчення ворожих позицій, і спостереження за переміщенням, озброєнням, маршрутами руху ворожого підсилення й багато чого іншого.
…Тривалий час позиції одного з підрозділів у районі Золотого «кошмарив» ворожий снайпер. Група розвідників отримала завдання перевірити лісосмугу в сірій зоні та виявити ворога. Рухалась вони акуратно, адже ворожі сюрпризи очікували наших військових на кожному кроці. Через кілька годин розвідники знайшли те, що шукали — замасковані снайперські «ліжки», захищені розтяжками із секретом. Звідти добре проглядались позиції українських піхотинців.
Майже добу хлопці очікували ворога, але він так і не прийшов… Тоді розвідники вирішили розставити «подарунки» й під ранок повернулись до своїх. А пізно ввечері в тому районі, де вони були, пролунало два вибухи… Тож життя українських військових, які йшли забрати ворожі снайпери, розвідники вберегли.
Якось під час чергового виходу Петрові стало зле. Постійні навантаження, зброя, БК, бронежилет, риття окопів, облаштування позицій — усе далося взнаки. Болі внизу живота й раніше турбували сержанта, але він не хотів звертатися до медиків, щоб не полишати друзів. І коли вже терпіти було дуже важко, пішов у медпункт. У військовому госпіталі Петру встановили діагноз — пахова грижа, і зробили операцію. Не дуже вдалу, як згодом встановили в цивільній лікарні.
Хлопець повернувся в частину в Шепетівку і звільнився після закінчення контракту. Але проблеми зі здоров’ям залишились. Болі на місці операції турбували розвідника й він звернувся в обласний госпіталь для ветеранів. Чергова операція, вже хмельницьких хірургів, значно покращила стан Петра.
Після повернення з війни й звільнення з армії чоловік багато часу проводив із сім’єю, народилась і маленька донечка. Але він не полишав надії повернутись у рідну розвідку. Також підбивав знайомий: ходи до нас і служитимеш удома, і колектив гарний, і на схід у разі потреби поїдеш. Петро погодився, оформив документи та знову одягнув військовий однострій.
Тепер він командир відділення в одній з частин Шепетівського гарнізону. Пройшов курси лідерства у «Десні». Донька підростає, за кілька місяців сім’я очікує ще на поповнення. Але Петро не полишає надії повернутись на передову.
— Зв’язався з ротним, той чекає на мене. Ще одну операцію треба перенести. Відновлюсь — і до своїх. Дружина дала згоду, — каже Петро.
За лічені місяці у чоловіка закінчується контракт у тиловій частині. Він планує встигнути разом зі своєю, вже рідною механізованою бригадою, яка розпочинає відновлення після виходу з району ООС, зайти на чергову ротацію на схід.
— Так, і колектив тут гарний, і сім’я поруч, але тихо й скучно у нас. А душа рветься до побратимів робити те, що найкраще вмію — воювати за своїх, — додав сержант.
Фото автора та з архіву Петра Копила
