Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Пішов у засвіти Олександр Клубань, заслужений журналіст України, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, учасник бойових дій, перший керівник пресслужби Міністерства оборони України, згодом — очільник Департаменту преси та зв’язків із засобами масової інформації Міністерства оборони України, головний редактор журналу «Військо України».
Народився Олександр Михайлович 30 січня 1960 року на Вінниччині, у містечку Тиврів, де служив тоді його батько. Згодом сім’я перебралася у Вінницю, де Сашко закінчив середню школу. З дитинства він був закоханий у подільську землю, і за першої нагоди завжди спішив у рідні краї, де мав багато друзів.
Після школи вступив на факультет журналістики Львівського вищого військо-політичного училища. Службу розпочинав з посади кореспондента дивізійної газети у Київському військовому окрузі, далі працював в окружній газеті.
Він був членом команди першого Міністра оборони України Костянтина Морозова, яка розпочинала розбудову українського війська. Олександр Михайлович тоді одночасно вибудовував комунікації з цивільною пресою у відновленій і демократичній державі й організовував інформаційну структуру Збройних Сил України. За його ініціативи вперше були введенні у видах ЗСУ і військових округах пресцентри, а в з’єднаннях — посади пресофіцерів, розвивалася інформаційна структура військового відомства.
У 90-ті роки, в період розподілу Чорноморського флоту колишнього СРСР пресслужба Міністерства оборони України вперше зіткнулася з агресивною антиукраїнською діяльністю пресцентру ЧФ, де заправляли російські спецпропагандисти. Тоді українським військовим інформаційникам довелося протидіяти диверсіям в інформаційному просторі. Згодом цей досвід ліг в основу багатьох документів військового відомства, які передбачали інформаційну протидію ворогу.
В період його керівництва Департаментом преси та зв’язків із засобами масової інформації Міністерства оборони України у функціоналі цього структурного підрозділу з’явилася функція протидії реальним інформаційним загрозам національній безпеці, актуальність якої нині підтверджена життям.
У різні періоди життя він створював і очолював пресслужби низки міністерств і відомств, де передавав свій досвід молодим комунікаційникам.
Коли у 2014 році відбулася агресія рф проти України, Олександр Михайлович активно долучився до підготовки пресофіцерів для з’єднань Збройних Сил України, а згодом — до створення кафедри військової журналістики у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тривалий час був професором кафедри, готував майбутніх військових журналістів. За його активної участі відбулася низка міжнародних конференцій, виходили підручники й посібники для курсантів.
В останній період працював науковим співробітником науково-дослідного центру Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка. Сфера його наукових інтересів теж стосувалася журналістики, розвитку комунікацій. До останнього часу працював над науковими доробками, які побачать світ вже без нього.
На чільному місці в Олександра Михайловича завжди була сім’я — дружина, діти, внуки. Їм він присвячував свій вільний час, ділився щедрістю своєї душі.
Пам’ять про Олександра Михайловича зберігатиметься в його справах, творчих доробках і учнях.
