Нині це близько 12% усієї лінії бойового зіткнення та найбільша ділянка серед корпусів ЗСУ. За цей час усі бригади корпусу…
Його історія розпочалась 2015-го в добробаті на Луганщині, після 2022-го — важкими боями за визволення Херсонщини, а тепер він навчає майбутніх операторів ССО.
Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального центру Сил спеціальних операцій.
— Розкажіть про свій позивний. Чому саме «Двадцятий»?
— Насправді все досить просто. Раніше в мене був інший позивний, ще з часів добровольчого батальйону, але коли почалося повномасштабне вторгнення, я прийшов у 35-ту бригаду морської піхоти, там формували роту снайперів і складали списки охочих.
Мені кажуть: «Ти вже двадцятий за списком».
Питають: який буде позивний?
А тоді, чесно, ніхто особливо не думав над цим. Та й старі позивні краще не залишати — з міркувань безпеки.
От я і кажу: «Та хай буде „Двадцятий“». Так і залишилось. Взагалі, як і в більшості — позивні не завжди сам вигадуєш, вони якось самі приходять.
— Ви долучилися до війська ще у 2015 році. Як це було?
— У грудні 2014-го я закінчив університет, і вже на початку 2015-го хотів іти в ЗСУ, але мені сказали: «Ти ще молодий, почекай, підеш на строкову».
А я не хотів чекати. Хотів воювати, а не «служити». Бо тоді, всі пам’ятають, яка була армія: стріляли по кілька патронів і більше займалися господарчими справами.
Я почав шукати варіанти і дізнався про добровольчі підрозділи. Так потрапив у Добровольчий український корпус «Правий сектор».
Побачив оголошення про набір мотивованих хлопців. Подзвонив, і вже за тиждень був на полігоні.
Після підготовки поїхав у зону бойових дій — район шахти Бутівка, між Авдіївкою та Донецьком.
— Чому згодом перейшли в регулярну армію?
— У 2016 році підписав контракт і пішов у 14-ту механізовану бригаду.
Хотів, до речі, в морську піхоту, але через травму мене туди не брали. Тож служив у механізованих підрозділах.
З 2016-го по 2019 рік пройшов кілька ротацій — Щастя, Станиця Луганська, Попасна, Золоте.
Потім уже як снайпер працював на Луганщині. Фактично за ці роки об’їздив майже всю область.
— Як почалася для вас широкомасштабна війна?
— У 2021 році звільнився зі служби — у батька виявили рак, але коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу повернувся.
Пішов у 35-ту бригаду морської піхоти. З нею брав участь у визволенні Херсонщини — Давидів Брід, Білогорівка, Брускинське, Іщенка.
Потім був Донбас — Мар’їнка, Вугледар, Авдіївка, Красногорівка.
Наприкінці 2023 року нас знову перекинули на Херсонський напрямок.
Ми думали, що на відновлення, а вийшло форсування Дніпра і бої за лівий берег, зокрема Кринки.
— Що найбільше запам’яталося з часів визволення Херсонщини?
— Починалося все з форсування річки Інгулець. Ми заходили через так званий Шервудський ліс.
Спочатку визволили кілька населених пунктів, а далі почалося поступове просування.
Було дуже важко. Авіація буквально висіла над головою. Літаки, КАБи, артилерія — усе працювало безперервно.
Пам’ятаю, як бачиш за кілька кілометрів завислий ворожий вертоліт — і він просто вибирає, по кому вдарити.
Чесно, тоді навіть думав: кину снайперку, піду в ППО, буду сам ті літаки збивати.
І був момент, який запам’ятався назавжди — коли наші все ж збили літак. Після всього того тиску це було дуже емоційно.
— Як змінилася війна за ці роки?
— І тоді було важко, і зараз важко — просто по-різному.
У 2022 році більше вогневого ураження завдавала артилерія й авіація. Зараз — дрони.
Тепер найважче — навіть не сам бій, а зайти і вийти з позиції. Дрони з тепловізорами бачать усе, навіть уночі. Тому використовуємо будь-які умови — туман, дощ, «сірий» час доби.
— Дрони більше допомогли чи ускладнили війну?
— І те, і те.
З одного боку — вони компенсують нестачу людей. Це плюс.
З іншого — вони є і в противника. І це сильно ускладнює ситуацію.
— Ви нині інструктор. Чого навчаєте новобранців?
— Найперше — мінімізувати рух. Якщо не треба рухатись — не рухайся.
Якщо вже переміщаєшся — тільки з укриттям і максимально обережно.
Маскування — обов’язково. Гілля, плащі, все, що зменшує помітність.
Також вчу простих, але критично важливих речей. Наприклад: не чіпати підозрілі предмети. До прикладу, наводжу ситуацію з власного досвіду.
Під час обстеження одного з населених пунктів, з якого відступив противник, ми з побратимом побачили гарно складену плитоноску.
Звісно, річ хороша, але правила особистої безпеки ніхто не відміняв.
Вирішив спершу перевірити — закинули мотузку з гаком, зміщую плитоноску, а там граната.
І ти бачиш, як у сповільненій зйомці: скоба відлітає, а потім лунає вибух.
Всі залишились живі. Тепер це один із головних уроків для рекрутів. Адже нехтувати безпекою в ситуаціях, де напряму немає загрози —помилка, яка може стати фатальною.
— Чому вирішили перейти в Сили спеціальних операцій?
— Раніше думав, що я «недостойний». Уявляв, що там служать якісь надлюди, але з досвідом зрозумів — треба просто спробувати.
Побратим, з яким служили раніше, вже був у ССО і запропонував пройти відбір. Я погодився. Хотілося знову бути поруч із тими, кому довіряєш.
На жаль, поки я проходив кваліфікаційний відбір, побратим зазнав важкого поранення, і тепер звільняється.
— Пам’ятаєте свій перший бій?
— Так. Це було у 2015 році на шахті Бутівка.
Після мінометного обстрілу була атака. Ми відстрілювались. І тоді я вперше побачив важкі поранення в побратимів…
Після бою адреналін зашкалює. Радієш, що живий.
А після першого такого досвіду дуже сильно змінюється ставлення до життя.
Ти починаєш цінувати прості речі. Розумієш, що головне — бути живим і здоровим, а все інше — дрібниці.
— Чи була якась нестандартна або навіть «іронічна» ситуація на війні?
— Був один випадок.
Напарник каже, що бачить противника — голова визирає. Я кажу: почекай, нехай висунеться більше.
Той зникає, потім знову з’являється. У підсумку я сам беру гвинтівку, чекаю момент — і працюю.
Потім перевірили дроном — ціль уражена, «довиглядався».
Це теж урок: якщо вже висунувся — не роби цього потроху. На війні такі речі коштують життя.
— Що б ви сказали молоді?
— Не переймайтесь дрібницями. Немає айфона, машини — це не проблема. Головне, щоб були руки, ноги і життя.
Якщо ти живий і здоровий — ти все зможеш.
І ще одне: якщо дуже хочеш — досягнеш. Як кажуть, під лежачий камінь вода не тече.
